— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.
— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, — вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.
— Чудові мої, — прошепотіла Зірниця. — Вони зроблять все, я вірю.
Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля — скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення аудиторії, ніби шукала, куди докласти рук, і заявила:
— Я зроблю так, щоб на планеті не виникало потворних істот. Хай вони будуть не лише доцільні, а й красиві. Хай вони швидко пройдуть еволюційний шлях і досягнуть рівня Розуму. І хай вони не плутаються в численних лабіринтах передісторичних кривавих епох, а впевнено йдуть до Світла, яке земна цивілізація знайшла після неймовірних страждань і пошуків.
— Чи не занадто вони бажають полегшити шлях для своїх створінь? — замислено запитала Зірниця. — Що їх спонукає?
— Співчуття, — сказав Сонцезір. — Це закономірно. Гадаю, що так і треба. Не слід, щоб кожен виток повторював попередній. Інакше Еволюція перетвориться на пародію — якесь кошмарне замкнуте коло. Я розумію їх і схвалюю.
— Згодна з тобою, — сказала Велика Матір.
Тим часом до "гри" приєднався наймолодший — Ясноцвіт. Він ніби весь променів від радості, його погляд проникав десь у Безмежність, наче намагався побачити тих ненароджених прекрасних істот.
— Я дам нашим молодшим Братам розуміння Великої Єдності, — сказав Ясноцвіт. — Хай вони знають і відчувають свою нерозривність з Природою, з Космосом, хай вони прагнуть до великого об’єднання на Шляху Безмежності.
— А я віддам їм серце своє, — відважно підхопила Зоря, тримаючись за руку свого друга. — Хай воно веде їх на подвиг і самозречення. Хай воно налає в їх грудях вічним полум’ям, хай у темні ночі історії попереджує їх проти помилок і злочинів.
— А потім, — радісно додав Ясноцвіт, — ми будемо зустрічати Братів наших з далеких мандрів по Безмежжю. І де будуть творці, а де створені? Все об’єднається, все буде в гармонії, в єдиному вселенському акорді. Бо нема у Безмежжі нічого поза єдністю. І ті, що йдуть попереду, на вершинах Буття, і ті, що повзають у мороці неуцтва та багні первісних світів, — ланки Єдиного Життя.
— Хвала Життю! — урочисто підхопив Космослав.
— Хвала Любові! — зворушено скрикнула Зоря.
І в просторі полилися дзвінкі юнацькі голоси:
— Хвала Єдності!
— Хвала Гармонії!
— Хвала Безмежності!
Сонцезір вимкнув екран. Його і Велику Матір огорнула тиша. Вони дивилися одне одному в очі, ніби читали ті таємні думки. Першою озвалася Зірниця.
— Ти не даремно жив на Землі, Сонцезоре, — сказала вона. Він заперечливо хитнув головою.
— Знаю, — лагідно додала Велика Матір. — Похвала не для тебе. Але в них я бачу твоє серце. Великий Іспит можна призначити.
— Який саме? — насторожено запитав Учитель. Вона сумно зітхнула.
— Ти сам знаєш. Вони вибрали свій шлях. Найважчий. Вони бажають творення і усвідомлюють відповідальність такої місії. Хай покажуть своє право.
— Ти хочеш сказати… — Сонцезір не закінчив фрази, ніби боячись того, що мало статися.
— Так, — рішуче заявила Велика Матір. — Нам важко це робити, але закон Еволюції непорушний. Вони повинні пройти Іспит Перший. Найтяжчий. Хай доведуть, що вони справжні Люди.
Сонцезір помовчав. Подумав. Його рука і рука Великої Матері зустрілися в гарячому потиску.
— Я згоден, — важко сказав він.
УДАР
Зменшується в оптичних отворах космольота Земля.
Тане в чорній оксамитній глибині.
Наливаються могутньою силою полум’яні зірки. Створюють а багатоцвітних діамантів незміряну сферу — казкову, неповторну.
Вісім — у Космосі. З ними Учитель.
Куди вони летять? Що з ними буде?
Ніхто не знає. Велика Матір і Сонцезір призначили Іспит на Людину. Де він відбудеться? Коли?
Учитель сказав, що перед Іспитом бажано загартуватись, побувати на інших планетах, "вдихнути", як він висловився, величі Космосу.
І ось вони летять.
Учбовий космоліт "Райдуга" впевнено пронизує простір, прямує до пояса зовнішніх планет. Учні з’юрмились біля оптичних отворів, мовчать, поринули в Безмежність.
Кожен відчуває її посвоєму, неповторно.
Космославу здається, що це не корабель, а сам він стрілою проноситься мимо планет і зірок. Що там, за сріблистими скупченнями? Нові тайни! І їх відкриє він, Космослав! Неодмінно він! І побудує з тих скупчень нові Світи, нові Системи, як мріяв про це колись великий філософ Кант.
"Дайте мені матерію, і я покажу, як з неї утвориться світ!" Які горді слова!
Таким хоче бути Космослав! Вш дасть матерії нові закони, нові форми, а товариші будуть свідками і помічниками того гігантського творення.
А Мирослава — мовчазна подруга його — дивиться на сліпучу блакитну зірку. Вона думає, а може, й не думає. Чим можна назвати невловимі промені свідомості, які тчуть у химерних поєднаннях чисті юнацькі бажання? Хто там, біля яскравого світила? Які вони? Чим живуть — боротьбою, любов’ю, стражданням? Які думки долинають від них крізь простір Світобудови? Мирослава прислухається, чи не зазвучить серце, чи не відтворить послання розуму в зрозумілі слова.
Заглибився у простір Пломінь, очі його не бачать ні зірок, ні туманностей. Він, певне, охопив свідомістю всю велич Космосу, хоче збагнути його єдність. У зіницях мерехтять промені, вуста щось шепочуть.
А Горлиця захоплено творить вірші. Учитель чує ЇЇ тихий голос, який промовляє чіткі рядки:
— Сталось так, що споконвіку, зроду
Світ, в якому, друзі, ми живем,
Зашифрований Творцем Природи
Ієрогліфами зоряних систем.
Та фату таємну відкриває
Атомнокосмічна дивина,
І Людини Розум вже читає
Древньої легенди письмена.
То переказ давній про Вітця
І про Сина, що пішов із дому,
А тепер блукає без кінця
По стежинах Світу незнайомих.
Горлиця замовкла, задумалась. Потім знову вихопила з кишені куртки олівець і заходилася виводити на шматку паперу поспішні рядки.
Сонцезір з ніжністю подумав про Горлицю. Вона намагається поєднати в синтезі легенди і науку, минуле і грядуще, збагнути плин Еволюції як нерозривний ланцюг Буття. Навіть на поетичний процес благотворно діє прекрасний Космос.
Дружньо сяють зірки.
Зеленкуватою кулькою відпливає в безмір Земля.
Мерехтять на виступах космольота промені далекого Сонця.
І невідомо, хто летить: апарат чи ті, хто в ньому? Зосереджений трудар Віора, сповнена творчої енергії Хвиля, з’єднані в одне серце Ясноцвіт і Зоря — наймолодші, але, може, наймудріші учні Сонцезора!
Радісно і тривожно Учителю.
Він бачить те, чого не бачать вони.
Він готує власними руками найтяжче для тих, хто є його серцем і совістю, його надією і життям.
Тривога від минулого, атавістичного. А може, від співчуття? Від знання важкого шляху, який ним уже пройдений?
Хай! Це необхідний етап. Пташенята вилітають з гнізда! Хай тренують крила і волю. Без цього — шлях у Безмежність закритий.
Пропливає вдалині Марс. Гіпнотизує його червоний вогник, завихрює навколо себе думки.
Скільки таємниці тримала і тримає в собі ця планета — найближчий сусід Землі? Вже давно відвідали космонавти його пустельну поверхню, наочно переконалися в наявності життя на старій планеті. Відкрили засипані, але ще денеде функціонуючі канали, підземні міста, оазиси. Проникли в штучні супутники Фобос і Деймос, які були гігантськими космічними музеями.
Багато зрозуміли вчені Землі. Але ще більше не розгадано. Де вони — жителі Марса? Чому покинута планета? Чому пісок засипає грандіозні споруди, які не під силу навіть науці Землі? Невже при такому потенціалі не змогли марсіани запобігти якомусь космічному лиху?
А може, й не було ніякого лиха. Може, відбувся якийсь еволюційний процес якісного переходу вищого життя на новий просторовочасовий рівень. Вони живуть, пізнаючи нові глибини Матерії, які ще недосяжні для нас.
Хто знає?
Мовчить Космос. Посилає з далини вогні зірокмаяків, як сигнали Розуму — безсмертного, невтомного, вічно діючого.
Трохи відпочинку, праці біля автоматів.
І знову учні разом з Учителем спостерігають за плином зоряної ріки.
Автомати впевнено ведуть космоліт серед небезпечних астероїдних потоків. Блискучі брили пролітають десь далеко, не загрожуючи людям.
І вже ось, зовсім недалеко, гігант системи Сонця — Юпітер.
Гравітаційні прилади відзначили його тяжіння. В передніх отворах з’явилася, почала збільшуватись моторошнозеленкувата куля, прорізана могутніми пасмами ураганів.
(Продовження на наступній сторінці)