— Я хотіла запитати вас… Може, це наївно, але всетаки цікаво. У своїх мріях про інші світи я завжди бачила людей далеких планет схожими на нас. Вони були різного забарвлення, в казкових убраннях, але все одно такі, як і ми. Чи так воно насправді?
— Навряд, — серйозно відповів Заграва. — Я гадаю, що ні, не схожі. А чому ви запитали мене про це так зненацька?
— В польоті сюди, тоді, як ви спали… Ні, ні, не сваріться, я жартую, — як ви лежали з заплющеними очима, я слухала суперечку в сусідньому купе корабля.
— Я чув, — сказав Заграва. — Говорив Огньов з якимсь молодим космонавтом.
— Саме так. Мене зацікавила його розповідь про політ на Венеру.
— Я зрозумів, Маріє. Це справді дивно. Факти свідчать про розумне життя, а нічого не видно. Ви це хотіли запитати?
— Так. У чому ж справа? Де воно — те життя? В яких формах?
Заграва повернувся до дівчини і почав говорити — гаряче, переконливо:
— Це найбільша біда нашого розуму — принцип ототожнювання. Ми вже говорили про це. Довгий час взагалі вважалося єретичним — говорити про життя на небілковій основі. Нібито Земля і її життя було законодавцем і взірцем для всього безконечного Всесвіту. Під виглядом діалектики проповідувались просто антинаукові твердження. Власне, що ж таке життя? Якщо широко глянути на світ, життя — це все, що ми бачимо. Все рухається, обмінюється енергіями, народжується і вмирає, має подразливість різних ступенів. Отже, вся матерія, вся природа — це єдине життя. Те, що ми звикли звати життям, це лише певна форма його, і розум — вищий вияв життя. Але ускладнення, яке веде до вияву розумової діяльності, залежить від умов, що панують на планетах. На Землі воно прийшло до створення білкового життя, на іншій планеті — до якогось іншого. А можливі істоти, які пішли так далеко в своїй еволюції, що взагалі зникли з наших планів буття. Так, як люди пішли з плану буття слимаків.
— Так говорив і Огньов.
— Правильно говорив. Можливо, так сталося на Венері. Це планета трохи менша, ніж Земля. Вона скоріше сформувалася, охолола. Мільйони років різниці в часі розвитку мають велике значення. На ній панують тепличні умови, адже Венера одержує набагато більше енергії. Я гадаю, що там ішов бурхливий еволюційний процес, який не переривався ні льодовиковими періодами, як па Землі, ні, може, геологічними катаклізмами. У всякому разі, життя, яке виникло в умовах потужних радіацій і активного розвитку, швидко дійшло до появи розумної істоти. Кілька мільйонів років пошуків, боротьби, оволодіння енергіями, пізнання головних таємниць буття — і розумні істоти Венери могли проникнути в такі сфери Безмежжя, що ми просто не можемо зрозуміти їх..
— А вони нас? — жваво запитала Марія.
— Вони… вони нас, безумовно, можуть. Адже вони пройшли той шлях, яким з такими труднощами прямуємо ми.
— То, може, вони навіть бачать нас, чують? Знають про наші польоти?
— Що ж, цілком можливо. Але тут ми ступаємо на хиткий грунт здогадок. Я ніколи не оцінюю дії інших істот, тим більше вищих від мене, з позицій своєї логіки. Ви розумієте мене, Маріє?
— Я розумію… Можна легко помилитися. Але я не вперше чую такі думки. Ваші слова нагадали мені вечори над Дніпром… Я тоді була малим дівчам.
Марія метнулася назустріч своїй таємниці, ніби кидалася в холодну воду. Чому вона так вирішила? Чи, може, не вона? Може, то серце не витримало, відкрилося назустріч йому?
Заграва тривожно глянув на дівчину, вражено завмер. Сива брова здригнулася, піднялася вгору.
— Як ви сказали? Вечори над Дніпром… Марія… Марія Райдуга… Невже це правда? Ви Маня? Маленька чорноока дівчинка? Та сама, що ховалася за верандою?
— Та сама, — радісно сказала Марія, і сльози вдячності виступили в неї на віях. — Маленька… чорноока… Я нічого не забула, я все пам’ятаю. І вас, і Гримайла, і старого Сума, і директора Лисицю.
— Значить, мама… загинула? — смутно прошепотів Іван. — Яка жінка була… яка людина…
Хвилинний смуток, ніби весняний мороз, повіяв над серцями. Ненадовго. Хіба можна сумувати серед торжества життя? І знову сяють дівочі очі, і знову розпрямлюються брови Заграви. Летять, струмують спогади, думки.
— Так ви не забули мене?
Чи забув він? О ні! Ті дні вирізьбились назавжди в серці. Тоді сталося дуже багато.
— Скільки тоді було сказано, скільки вимріяно, — щасливо каже дівчина. — Пам’ятаєте ваші гіпотези про прибульців? Ваші мандрівки в машині часу?
— Пам’ятаю, — сміється Іван. — І вірю в них. Ще трохи, ще кілька років — і ми будемо знати істину. Не треба лише боятися припущень, думок, гіпотез…
— А як же Гримайло? Його машина часу?
— Ще живий старий. У нього великий інститут. Вони працюють над важливою проблемою — зв’язати суб’єктивні подорожі в часі з практичним застосуванням. І ще одна проблема — може, найважливіша — проникнення в сусідні світи, в світи інших вимірів. Це буде грандіозно — з’єднати сусідні світи, вивести їх на єдиний шлях еволюції. Але скільки ще попереду перешкод, помилок і невдач!
Палкі слова Заграви перебив сигнал на пульті. Космонавт замовк, обличчя його стало замкнутим, вольовим.
— Пробачте. Півгодини минуло. Я беру управління кораблем на себе.
Зображення планети виростало. Ось воно закрило небосхил. Марії здалося, що її оточив густий, непроникливий туман. З динаміків було чути тонкий, пронизливий свист. В нього вплітався чіткий, розважний голос Друга:
— Тридцять кілометрів над поверхнею. Двадцять п’ять… Двадцять… П’ятнадцять… Десять. Пора нейтралізувати інерцію, капітане!
— Дякую, Друг. Я бачу.
Корабель вийшов з хмар. Стало видно поверхню планети. Вона здавалася сріблистою. Поміж тими сріблистими масивами чорніли гірські кряжі, темніли озера. Потім суша обірвалася, і вдалину простягнулася гладь великого океану, оповитого туманом.
Заграва протер очі, приглядівся.
— Що воно таке? Чи сніги, чи низькі хмари? Друг, що показують біологічні аналізатори?
— Що вас цікавить, капітане? — запитав робот.
— Сріблисті утвори на суші планети.
— Це рослини, — лаконічно відповів Друг. — Але не хлорофільні.
— Ой як цікаво, — озвалася Марія. — Зовсім інший світ!
— Цього й треба було чекати, — сказав радісно Заграва. — Двійник Землі — не так цікаво! Друг, що показують аналізатори повітря?
Робот поворушився, поглянув праворуч, ліворуч. Повернувся до екрана, мигнувши фосфоричними очима, сказав:
— Чудове повітря, капітане. Тридцять процентів кисню, п’ятдесят — аргону, п’ятнадцять — азоту, процент — вуглекислоти, інше — нешкідливі домішки. Для людини годиться…
— Дякую, Друг, — задоволено сказав Заграва. — Саме це мене й цікавило.
— Невже ви гадаєте, що там доведеться побувати людям? — тихо запитала дівчина.
Обличчя Заграви повернулося до Марії, і вона побачила в сутінках його дивні очі. Чому він так дивиться на неї? Невже вона запитала щось негоже? І раптом в її свідомості виникли слабкі образидумки. Вони були явно не її. Тоді чиї ж? Невже його? Вони були мов спалахи блискавки, мов легкі сонячні тіні від хмар. Марія бачила його і себе. Вони йшли поруч між заростями сріблистих дерев. Вони йшли назустріч сонцю. Зорі встилали їм шлях, спереду виростали примарні колони дивних будівель, по боках розпускалися гірлянди небачених квітів.
— Я зрозуміла, — прошепотіла Марія. — Ви самі хочете побувати на цій планеті.
— Не сам, — м’яко заперечив Заграва.
— Зі мною, — сказала вона. — Я зрозуміла все. Не треба говорити більше. Я боюся, щоб це не стало химерою.
Заграва простягнув руку, доторкнувся своїми пальцями її пальців, і в могутньому струмені енергії, який пронизав їхнє єство, відчув: задумане збудеться.
— Пора вибирати місце для посадки, — попередив Друг.
— Я бачу, Друг, — сказав капітан.
Корабель промчав над океаном і знову летів понад сріблистими хащами. Ось вони зникли, внизу розстилалась рівнина. Праворуч синіла широка стрічка ріки, ліворуч висока гряда гір.
— Не видно жодного міста? — сумно озвалася Марія. — Невже тут нема розумного життя?
— Зачекайте, — серйозно відповів капітан. — Хіба ви забули, про що ми недавно говорили?
Через оптичні отвори корабля було видно, як сріблисті хащі дивних дерев хилилися під ураганними потоками енергії, що їх випромінювали двигуни ракети, потужні смерчі виривали, мов нікчемне бадилля, товстелезні вузлуваті стовбури і відкидали їх разом з хмарами куряви на десятки кілометрів.
З громом і свистом корабель повільно опустився на рівнині, недалеко від лісу.
Робот подивився праворуч, ліворуч, підняв руку і задоволено заявив:
— Політ Сонце — Тау Кита завершений успішно, капітане! Земля торжествувала.
Останні скептики, які ще заперечували можливість єднання з далекими зірками, були присоромлені. Здається, на планеті вже не залишалося такого скепсису, який би не був розвіяний гігантським науковим подвигом.
(Продовження на наступній сторінці)