І коли твердиня волі — Січ Запорозька — була зруйнована, кобзарі понесли її славу в гущу народну, передаючи вікам і генетичним глибинам нації заповіти мужності, суверенітету, духовності, свободи. Може, саме тоді народилася дивовижна легенда, яку я почув од старого діда на берегах Великого Лугу (ще до того, як там заплюскотіло Каховське море). В тій легенді оповідалося, що не всі козаки та старшини покинули Хортицю, деякі спалили себе у характерницькому вогні, аби побудувати Січ Небесну, Небувалу, Непорушну. Натхненний тим переказом, я колись написав баладу, що закінчувалася так:
Так промайнули віки невимірні,
Хортиця нижня в тумані пропала...
Лицарі Волі у Краї Зазірнім
Січ Полум'яну вже збудували.
Гляньте ночами на ясне склепіння —
То палять вогнища лицарські лави,
То променистих шабель миготіння,
То мерехтіння грядущої слави.
Диво зростає в серці народу,
З неба злітає крилате насіння:
Будьте готові до нових походів —
Довбиші б'ють у литаври сумління
І не зупинять звитягу небесну
Інші Потьомкіни та Текелії!
Браття, виходьте з полонів облесних
В Січ Небувалу великої мрії!..
Пам'ять про козацьку республіку викреслювали із свідомості народу протягом віків, отже, добре знали, що означає для нових поколінь та героїчна естафета! І так зуміли перебрехати спогади про подвижництво української нації, так "по-вченому" містифікували, обставляючи велемудрими та велемовними термінами й паралелями, що навіть великий "патріот" Панько Куліш, довго не роздумуючи, хрестив козаків направо й наліво "кровожерами", "гультяями", "руйнаторами", а Петра й Катерину — культуртрегерами, будівниками цивілізованої держави! І лише геній Тараса, пірнувши в бездонну криницю народної душі, віднайшов історичну правду, возвеличивши подвиг козацтва, а разом з ним — кобзарства, назвавши цим збірним ім'ям увесь свій багатоголосий поетичний доробок, напоєний із тисячолітньої ріки бунтуючих правічних сил.
Кобзар!
Давши таку назву своїй думі, Тарас окреслив пунктир для прийдешніх співців: не лише повторювати прадавні думи, оплакувати минулу славу, нагадувати про втрачене, а й — головним чином — концентрувати в собі та довкола себе найвищі духовні вартості, цноти, заповіти і дійства. Гуртувати, вести, діяти! Ось що таке кобзарі!
То де ж ви, сучасні кобзарі? Відгукніться!
Прислухаймося. Де, на яких майданах України бринить віща кобза? Про що квилить, куди кличе? Кого звеселяє, застерігає, радить, повчає?
В якому вияві шукати, розпізнавати кобзаря?
Історична традиція останніх віків (а може, не традиція, а спотворена легенда, витворена "правнуками поганими славних прадідів"?) малювала образ нещасного сліпця, котрий заробляє собі на хліб плачем та стогоном, марно нагадуючи сучасникам про втрачену славу, загублену на історичних манівцях. Навіть Тарас у "Перебенді" показав таку реліктову постать, яка то веселить, то засмучує, проте є лише відлунням минулої грози і не спроможна збудити до дії титанічне серце народу.
Невже кобзарі завжди були саме такі, як ми їх уявляємо тепер, — нещасні сіромахи, уособлення повергнутого велетня? О ні! їх породило таке потужне джерело, що його потоку досить для вгамування спраги безлічі прийдешніх поколінь.
Погляньмо на численні зображення козака Мамая — таємничої постаті преславного минулого. Що найбільше вражає в тому образі?
Таємничий воїн-характерник зосереджений і спокійний. Розпряжений кінь, на гіллі висить шабля, мушкет. Геть відкинуті принади світських веселощів, уособлені в пляшці та чарці. Обрано позу глибокої медитації-роздуму. Проте ми бачимо не йогічний транссамадхі, тобто заглиблення у світипозавимірності, ми з радістю й подивом відзначаємо зосередження на кобзі. Легендарний козак-кобзар заповідає нащадкам не шлях агресії, розбою чи войовничих походів: він ніби пророкує таку епоху, коли люди відкинуть небезпечні цяцьки свого недосконалого дитинства і знайдуть шлях для розвою найзначнішої риси людини мислячої — здатності до творчості.
Саме в цьому "козацькому роду нема переводу", як про теє натякає у своїй прегарній книзі Олександр Ільченко. Тоді поклик до сучасних кобзарів набуває конкретних обрисів і значення. Зрештою, бандуристів у нас досить, їх навчають у відповідних школах, гуртках ентузіастів, у консерваторіях. Але кобзаря підготувати в учбовому закладі неможливо, як неможливо вивчити горобця співати солов'їні рулади.
Хто ж такий кобзар? Де його можна зустріти?
Літ із двадцять тому я прогулювався дніпровською набережною неподалік від річкового вокзалу. Звернув увагу на знайомих кінодокументалістів, які метушилися біля апаратури, когось знімаючи. Біля гранітного парапету стояв непоказний сліпий дідок з бандурою і неквапно перебирав струни. Нас познайомили. Тоді я вперше почув прізвище — Євген Адамцевич. На жаль, до цього нічого не чув, не читав, не знав. Доки кіношники щось там готували, когось чекали, кобзар глянув на мене своїми незрячими стозорими очима, і по спині побігли мурашки: відчувалося, що співець бачить. Він ледь-ледь щось награвав, а разом з тим гомонів до Дніпра. Саме так: він розмовляв з водами славутинськими так, як із живою істотою. Прислухаючись до плюскоту хвилі, запитував (я це запам'ятав назавжди): "І тебе закували, брате Дніпре, і тебе замучили?"
Так міг запитати лише кобзар.
Коли я познайомився з циклом його пісень, то збагнув суть і призначення народних співців: вони — нерв національного життя. Доки нерв передає біль і радість — організм розвивається і має перспективу для зростання, розкриття, реалізації втаємничених цілей, покликань, призначень. Я запитав Адамцевича — чи багато є в Україні кобзарів, чи не перевелися вони?
— Було до війни ще доста, — скупо одвітив він. — Більше тисячі...
— Де ж поділися? — зацікавився я. — Чому їх не чути?
— А де подівся чистий Дніпро? — відповів кобзар запитанням.
— Так тут... техніка, хімізація, засмічення...
— Із кобзарями... така ж хімізація, — невдоволено буркнув співець. — У тридцяті роки збирали їх... кілька сот під Полтаву... біля тисячі — до Харкова... Кобзарі радо поїхали... у вишиванках, у святкових строях... І жоден не вернувся...
Підійшли кінодокументалісти, почалася зйомка. Мені більше не довелося ні розмовляти з кобзарем, ні бачити його. Незабаром він помер десь у Криму. Проте ми знаємо, що збереження ним навіть однієї лише "Запорізької похідної" було досить для безсмертя Адамцевича. Царство йому небесне і земля пухом!
Я часто думав над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини. Чому бюрократичні мафіозі у всі віки боялися вільних співців? Чому нещадно переслідували? Очевидно, відчували: навіть оці реліктові небораки несуть у серцях своїх якусь невмирущу естафету, котра здатна породити бурю, що спроможна змести всі мури й лабіринти антинародних структур. У кожному разі, будь-яка спроба відновити інститут кобзарства в часи сталінської тиранії чи в епоху брежнєвсько-сусловських сутінків зустрічала шалений опір і навіть звинувачення у "буржуазному ізмі". А разом з тим на сценах вільно демонстрували високу майстерність та хвацькі веселощі ансамблі й тріо бандуристів. Гай-гай! Усі ті "дам лиха закаблукам" лише викликали сум і безнадію. І не вірилося, що колись кобзарі могли піднімати тисячні маси на всенародне рушення!..
Минали роки. Якось я почув у театрі опери (в Києві) виступ кобзарського дуету братів Литвинів. То був незабутній вечір. Шквал оплесків, віншування, крики "слава!". І знову — мовчання, забуття. Складалося враження, ніби якась сильна й нещадна рука скрутила голову дзвінкоголосим солов'ям, що невідомо звідки з'явилися.
У тривожну пору сімдесятих років доля занесла мене в село Гребені над Дніпром. Там я збудував хатинку, де можна було б зосередитися й працювати влітку. Сусідом виявився один з братів Литвинів — Василь. Міцний, з красивими руками і мужнім обличчям козацького отамана. Та попри свою войовничу зовнішність був співець спокійний і сумирний. Пропадав на Дніпрі, вудив рибу, мовчав. Мене цікавили перспективи дальшого розвою його кобзарської майстерності. Він сумно жартував:
— Натомилася бандура...
— І все ж таки...
— І Земля втомилася, — вперто повторив кобзар. — А вже якщо наша матінка втомилася, то не жди добра...
І він заспівав мені новостворену пісню-сюїту "Спить натомлена Земля". В ній чувся біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого "реліктового" кобзаря, котрий чутливо реагує на стан Вітчизни, є ніби її вічно резонуючим камертоном.
(Продовження на наступній сторінці)