«Розгром» Іван Багряний — страница 15

Читати онлайн повість-вертеп Івана Багряного «Розгром»

A

    — "Ви такі ж ідійоти, як... (глипнув на Ольгу і не договорив, вшнипився в дошку понуро, — в великому нервуванні він пустився берега, про все геть забувши. Стиснув щелепи. Пріє... Думає...)

    ОЛЬГА шарпнула бровою, стиснула уста... але й тільки, не подала вигляду, що чула; весело робить хід, благаючи:

    — Боже... Ви мене замучили, майн лібер Гер...

    Збентежена КАТРЯ встала і навшпиньках помалу вийшла...

     

    2

    ... а на другій половині заломила руки:

    — Боже... Це так не скінчиться... Це так не скінчиться... (подалась геть).

    По короткім часі навшпиньках увійшла МАТИ... Потім ГРИЦЬ і КАТРЯ... КАТРЯ показала їм у щілину між шафою й заслоною, хитаючи головою та розповідаючи щось пошепки...

    МАТИ христиться:

    — Навіщо вона з ними зчепилася, будь вони прокляті...

    КАТРЯ:

    — Він сказав "На карті стоїть честь Німеччини".. Як він те вимовив!.. Ух... І нащо вона замірилась на ту прокляту честь... Ой, це так не скінчиться... Щось страшне станеться... Матусю...

    МАТИ сіла на ослін, важко спустивши руки і схиливши голову. Перехрестилась:

    — Може ж нічого, може ж вона програє... сама...

    КАТРЯ покрутила головою:

    — Ні... Ольга не програє... О, ви гляньте тільки на неї!.. Про честь зайшло...

    А ГРИЦЬ дивився і був надзвичайно задоволений:

    — Ач, як потіє!.. барбос... Ні, брат, це тобі... (сміється захоплено).

    КАТРЯ його випхала:

    — Йди хоч ти геть, не потрап їм на очі... Ти мужчина...

    ГРИЦЬ потихеньку вийшов... Згодом вийшли й Катря з матір’ю...

     

    3

    Гра відбувається в величезному напруженні.

    ОРТСКОМЕНДАНТ позирає на МАТІСА недоброзичливо, з почуттям тяжкої образи. Він уже всім серцем хоче його поразки... Оддалік стежить за ОЛЬГОЮ і в цей час він увесь по її боці, — при її вдалім ході кусає губи задоволено...

    ЛЯЙТЕНАНТ тим часом дивиться на ОЛЬГУ дуже серйозно, не відриваючи від неї здивованих очей... Йому чогось прикро, надзвичайно прикро... Він оглядає бібліотеку, водячи по книгах пальцем... Потім підходить до вікна, бере в руки Матісів стек, що лежав на вікні, і дивиться на нього задумливо. Дивиться на Ольгу і в той бік, де недавно відбулася ганебна сцена, зідхає і, насупившись, кладе стек назад. Одвернувшись, дивиться у вікно.

    ОРТСКОМЕНДАНТ починає ходити, тихесенько й байдуже насвистуючи, але очима весь час стежачи за грою... Наспівує іронічно "Боже Царя храні"...

    — Ну... Тримайтеся, гер Матіс... — промовила раптом Ольга в напруженій тиші, промовила, посміхаючись,— Йду на колосальні жертви...(по павзі зробила хід):

    — Шах...

    Фіґура полетіла, збита Матісовим ферзьом...

    — Шах!..

    Друга полетіла...

    — Шах!..

    МАТІС рвучко прибирає короля з-під удару.

    ОЛЬГА, провівши язиком по шерхлих губах і кінчаючи атаку:

    — Ш-ш-ш-... Хід пішаком — роблю коня... (і тихо) — Шах... І... (і спокійно одкинулась на спинку крісла, мерехтячи на Матіса блискучими очима) —

    Мат... — промовила тихо, з ноткою співчуття.

    МАТІС затрепетав увесь. Щелепи йому набрякли враз. Витріщеними очима дивився на бліду ОЛЬГУ...

    ОЛЬГА тихо, здивовано і так поволі-поволі, з чемним усміхом:

    — От бачите... Уся Ваша велич... Та це все дрібниця... Я лише обстоювала честь простої української "чарівної" жінки...

    ОРТСКОМЕНДАНТ і ЛЯЙТЕНАНТ голосно зареготались...

    МАТІС втратив панування над собою. Осатанів. Враз схопився, перекинув стіл і вихопив пістоля:

    — Доннер веттер, унтерменш!!!.

    ОЛЬГА звелась...

    ОРТСКОМЕНДАНТ підніс руку, але не зважувався перешкодити Матісові, лише:

    — Руіґ... руіґ... Війна мусить вестися рівною зброєю...

    ОЛЬГА, гордо випроставшись, тихо, але убійче:

    — ...Мені здається, що Ваша Вітчизна для перемоги потребує чогось іншого, аніж кров беззахисних жінок...

    МАТІС подивився у вічі диким поглядом, перекинув ударом ноги стілець і лютий вилетів з кімнати... Навіть кашкета й шинелю забув!..

     

    4

    Кашкета й шинелю взяв Ортскомендант. Подивився на ОЛЬГУ пильно.. Холодно... І промовив значуще:

    — Але Ви переступили всі межі, пані...

    І насупився. Стримано одкозиряв. Пішов. ЛЯЙТЕНАНТ за ним.

    Біля самого виходу, пропустивши ОРТСКОМЕНДАНТА, ЛЯЙТЕНАНТ несподівано обернувся, весело беззвучно засміявся, захоплено заскалив око і козирнув, прошепотівши:

    — Шен... Зер шен... Ґуте Нахт... (і щез).

     

    5

    ОЛЬГА лишилась сама.

    Тріюмфуючи, вона дивилась в той бік, куди пішли гості... І враз зайшлася сміхом, впівголоса вона сміялася зухвало, саркастично, ледве-ледве стримуючись, щоб не вибухнути голосним реготом:

    — Ось так, мої панове... "Честь Німеччини"... Ха-ха-ха... А все ж таки — він гарний... І грізний — ух!.. І таки залюблений... К чорту!!. Ха-ха-ха..! Ні, брат, револьвером у "азіятки" любови не здобудеш... — і сміялася. І не могла дати з тим сміхом ради... Розгромила, вона розгромила на тріски всю ту бундючну честь...

     

    6

    Ввійшли перелякані — МАТИ й КАТРЯ.

    КАТРЯ:

    — Що ж ти наробила!?. Ти знаєш, божевільна, що ти накоїла?!!. Га?.. Та ж тепер... тепер... Тобі тепер треба тікати!.. Завтра ж...

    ОЛЬГА махнула рукою:

    — Добре... Ха-ха-ха-ха...

    і сміялась, не в силі опанувати той сміх, що клекотів, як вода крізь прорвану греблю.

    Павза — антракт

    .................

    Чотири голі стіни, підлога — шість кроків вздовж, три впоперек, баварський вітер у шибах і тривога-тривога... Це моє житло. Я його бачу крізь заплющені повіки. Що воно мені нагадує?.. Воно мені нагадує камеру самотнього ув’язнення, чи то пастку або вовчу яму, яку уссурійські тубільці називають "лудьовою" і куди заганяють свободолюбних і гордих ізюбрів, лосів і сарн... Ось так загнано нас в самім центрі Европи і забльоковано з усіх боків... В центрі Европи, на румовищах чужого "Райху".

    За вікном десь хрипить радіомовник... Цілий світ крутиться навколо атомової бомби й навколо репатріяції... Репатріяції нас!..Чужий світ і свій світ... Заатакованні й забльоковані з усіх боків, ми витримуємо натиск...

    Крізь гармидер, погрози, брехню і зливу ницости й провокацій назустріч зшарпаному серцеві пробивається усміх. Як промінчик серед тяжкого, зіґнорованого непримиренним серцем, мряковиння... Усміх...

    Це така собі русява дівчинка, ще півдитина. Вона щодня при зустрічі зо мною чемно вклоняється мені, з пошаною, як дитина до старшого, і посміхається привітно...

    Воно навіть не знає, це дитя, що я тримаюся за її усміх в цім мряковинні, як моряк серед тяжких туманів за далекий промінь маяка, її усміх нагадує мені Ольгу... Я дивлюся на неї, і мені стискається серце: — що з нею буде в цім нашім маршруті — маршруті зірваного бурями й гнаного тими бурями перекотиполя... Чи виросте вона такою ж гордою і такою вірною, безмежно вірною собі й своїй землі, як Та?... Чи... І я бажаю їй усім серцем сили і незламної стійкости, я бажаю їй пронести цей усміх через увесь світ, через бурі й лихоліття, через усе життя... Усміх як прапор.

    Це бо усміх усіх тих, хто родився не згинати шиї, неупокорених, сильних як леопард, і вільних, як Воля... Багато їх лишилося там лежати в землі, догоряти в снігах, або дотлівати в морях, на дні... А усміх їхній іде по землі... Він безсмертний.

    Стовплені стіни — це лише клапоть руїн, жорства і порох... І ціла бльокада — це ніщо проти нас... "Репатріяція"... (усміх).

    Так. Ми йдемо, ми пориваємось до неї. Але не до такої. Ми йдемо до великої, до грандіозної репатріяції, ще не баченої світом. І репатріювати будемо ми. Ми репатріюватимемо серця живих і кості поляглих з усіх каторг, з усіх кутків земної кулі, з усіх усюд... І під нашою ходою в’янутиме трава на ворожій землі...

     

    ВІДСЛОНА ЧЕТВЕРТА

    ...............

    Отака таблиця на всіх шляхах зарясніла... По цілій Україні... І ось тут вона стоїть, як прапор. Тривожна пересторога поставлена "переможцем" для самого себе:

    "АХТУНҐ!!.

    БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!"

    — і стрілка на обидва боки, ще й вгору і вниз.

    Розпросторилась вона лячно на цім перехресті шляхів з заходу на схід і з півночі на південь — на перехресті шляхів, якими йшла карколомна перемога, і десь ходить ще карколомніша поразка... жаска поразка... Передчуття її й прибило цей алярмовий шильд, вкопало його гарячково на грані епохальних зламів, як прикордонний стовп:

    "АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

    Такий от розпучливий крик на перехресті Історії. Ще й стрілки, як блискавки в етер... ні, як гадючі жала, жигнули на всі боки.

    І на телеграфному стовпі теж, — табличка "НУР ФЮР ДОЙЧ" переліплена навкоси таким же написом:

    "АХТУНҐ! — БАНДІТЕН ҐЕБІТ!!!"

    А зліва, а може й справа, скеровуючи всю снагу й всю увагу на магістраль, нависла велика стрілка і на ній напис:

    "НА СТАЛІНГРАД"

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора