— Щодо Матіса — не вірю. По-перше — він таки залюблений. А по-друге — те саме, що й по-перше. Що ж до третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, "респект" коли її добре б’ють... Матіс дістав таке оглушення... Ха-ха-ха... І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і... Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому... вони нас ненавидять...
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять... Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам... Нам, а не їм, от...
КАТРЯ:
— Отже ж от...
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком... Повір... Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця... Він дістав такий урок... Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління... А може й цей... Але чорт з ними...
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор... Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно... (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім... До того ж — у них зараз все тріщить... їх б’ють... І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками... Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет... І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько... Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице... Ну, й мають...
КАТРЯ:
— Але ж для нас... І так зле — і так зле...
ОЛЬГА:
— Твоя правда... Я й не маю ніяких ілюзій... Ситуація для нас трагічна... Ніби...
— "Ніби?.."
Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами...
— Так, ніби... Себто на перший погляд... Про що ви тут говорили без мене?
ГРИЦЬ:
— Отам лежать сірники... Припали мені... (ОЛЬГА припалює йому люльку). — От-так собі пускаємо дим у повітря... Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованість і т. д... Та й зажурилась.
ОЛЬГА:
— В українських газетах?
ГРИЦЬ:
— Ні, в "українських", тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою...
ОЛЬГА засміялась:
— Ну, і що?
ГРИЦЬ:
— А я хотів тебе спитати... Як на твою думку?..
ОЛЬГА:
— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян... А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести... (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт...
КАТРЯ стримано сміється.
ГРИЦЬ:
— От, бач, мала!..
ОЛЬГА:
— Я вже вгадую суть ваших розмов... Катря зідхає, бо перемучена й перелякана, а Гриць пахкає люлькою й саркастично іронізує... Хочу від себе тільки дещо додати... Чуєш Катре?! Це тяжко — все, що ми переживаємо, а особливо тепер. Але не так все є погано... Отже... (павза). — Мене щось напала охота говорити. Якби я була забобонна — сказала б, що не перед добром... Ну, ну, Катре, не дивись на мене так перелякано... А ти собі малюй... Можете слухати, можете ні, — я хочу виговоритись. Якщо моя "промова" буде довга — хай хтось обірве... (павза).
КАТРЯ дивиться на Ольгу пильно, здивовано, стривожено.
ОЛЬГА, хапаючи кінець думки:
— Життя підсуває інше твердження... Нам не важно, що про нас думають вороги. Важливіше — що ми самі про себе думаємо, важливіше — усвідомити, хто ми насправді. Важно, любі мої, знайти себе, збагнути своє історичне призначення. А знайшовши і збагнувши, зуміти бути послідовним і чесним з собою до кінця. Чи не так?
КАТРЯ:
— Так...
ГРИЦЬ:
— Так...
ОЛЬГА:
— І от я дивлюся на вас і часто думаю: і Гриць, і ти, Катре, і Я, і Андрій, і всі його товариші й друзі, і Максим, і його брати, і безліч-безліч інших, гнаних і розкиданих по всіх прірвах, безліч живих і вже поляглих, і тих, що посивіли передчасно, і тих, що підростають ще, — хто ми? Хто ми, ті, що їх всі хочуть заперечити, або взагалі не припускають нашого існування?!. Ось так вдумайтесь глибоко. Хто ж ми? Чи ми щось, чи ми ніщо? Чи ми випадковість, чи закономірність, чи ми осуга лише на воді, а десь існує нація поза нами, і історія — українська історія — йде поза вами?.. Ось так я собі думаю... І найперше — я констатую кожен час і кожну хвилину, що нація наша сьогодні — це МИ. Так. Поза нами — лише уламки різної величини й різної вартости. Ми ж становимо центр і суть. Біологічну й духовну. Хай постулатів тієї духовности ще не списано на скрижалях, але то нічого, всьому свій час. Факт, що вона існує, як існуємо ми.
Хто ж, зрештою, ми? Ми — це ціле покоління, яке виросло в таку епоху і в такій потрясаючій велетенській трагедії, я б сказала, апокаліптичній трагедії (першій у вселюдській історії), яку не кожен і не зразу здібен охопити розумом. Ми зросли в тій трагедії, де виживають лише сильні духом, виходячи з неї безмежно загартованими... І ми те покоління, що виросло і вигартувалось. Покоління, якого найменше страшить смерть, а найбільше страшить безчестя. Чи так, Катре?
КАТРЯ:
— Так... Це так!..
ОЛЬГА:
— Я порівнюю це покоління з усім іншим, колись баченим, чутим і от тепер пізнаваним, з цілої Европи прийшлим сюди... Ні, ми формуємось, як окрема історична сила, безсумнівна й реальна, і для багатьох не зрозуміла й чужа. Для багатьох ми не вміщаємось в рямці їхніх понять. Вони нас заперечують, — чужі й "свої". Але вони нас не просто заперечують, не так собі ігнорують, ні, вони нас поборюють...
З погляду Політбюро ВКП (б) — з погляду офіційної совєтської доктрини — ми підлягаємо винищенню, бо ми найстрашніше для них, — їхнє заперечення, володарі "завтра". Завтрашній день, і то великий день Українського народу.
З погляду "рідних" хуторян та малоросів — ми так само підлягаємо винищенню. І вони б нас винищили, якби могли. Вони при згадці про нас заплющують очі від жаху... Бо розуміють, що саме наше існування викреслює їх і всі їхні худосочні аспірації та претензії геть...
З погляду представників старої Росії — те саме, що й з погляду нової...
З погляду німців — ми особливо підлягаємо винищенню. Бо вони вірно схоплюють, що саме ми є мізком, нервами, головою сьогоднішньої української нації. І що та голова не йде і ніколи не піде на компроміс. Тільки... Вони ще ніяк не можуть розгадати загадки — як це так? — ми, бідні дикуни, до їхнього приходу боролись проти московського большевизму, сплачуючи колосальні жертви. А як тільки прийшли вони — велика нація світу, такі засліплююче блискучі, "так багато обіцяючі про нову Европу, — ми, замкнувши уста, заховуємо невтралітет. Замість кинутися й лизати їм пантофлі та з ентузіязмом іти за них на смерть, — ми зберігаємо понурий невтралітет... Та вони відчувають, що за тим "невтралітетом" стоїть пекельна зненависть до обох. Більше того — вони відчувають, що то не просто сліпа зненависть, а що та зненависть сперта на почутті вищости і підперта колосальною потенціяльною силою...
Вони стікають кров’ю на фронтах, вони забезпечуються всіма останніми засобами з усіх боків, а ми тим часом існуємо, як загрозлива реальність, — хай і розпорошене, замкнене, мовчазне, але велике покоління, незнищиме в своїй історичній потенції. Розумніші з них розгадують суть: ми чекаємо. Спокійно чекаємо на слушний момент для старту. Непохитні в своїм переконанні, що та хвилина прийде і... останнє, слово буде таки за нами. Вони бояться (і ті й ті!), що та хвилина прийде в наслідок цієї війни. Не обов’язково... Вона може бути в наступній, але конче буде... Стартувати ж в ролі льокаїв, долметчерів і халуїв МИ НЕ БУДЕМО.
Той день, коли ми викладемо всі історичні рахунки, — прийде. І вони хочуть запобігти цьому. Всі хочуть запобігти — і Сталін, і Гітлер, і свої дурні пришелепуваті... Хочуть фізичним винищенням виключити нас з історії, виключити те, чого вже не можна виключити...
КАТРЯ сумно:
— Але ж — "доки сонце зійде, роса очі виїсть".
ОЛЬГА:
(Продовження на наступній сторінці)