«Розгром» Іван Багряний — страница 18

Читати онлайн повість-вертеп Івана Багряного «Розгром»

A

    — Нам роса ніколи очей не виїсть... Якщо розуміти ті очі, що ними дивиться незаплямована наша честь і гідність, і наше скривавлене "Я" в лице цілому світові, — то тих очей нам ніяка роса не виїсть, — бо Правда по нашому боці... В цьому ось наша незрівняна перевага. І ось чому, навіть при фізичній поразці всіма цими дикими ордами, ми вийдемо все ж таки переможцями в історичному аспекті — етично й морально... Ви подивитесь, що буде з цим "геренфольком", коли він програє війну!.. А він її програє... Остаточно погноблений, з своїм потрухлим, гнилим інтелектом він розкладатиметься заживо. Прийдуть уже не Шопенгауери, а ще інші "мислителі" і пророки сумерку і загибелі... І те саме буде з Москвою, коли вона програє. Але цій і виграш справі не зарадить... Це буде лише короткотривале відтяження того розламу Вавилонської вежі зсередини, який неминуче надходить. Нині вони на найвищій точці історичного злету, за якою вже починається курс по похилій... Для німців також...

    Вони хочуть робити впорскування життьового елексиру за наш рахунок, за рахунок молодих, але те, що історично вже має бути трупом, ніякий елексир не врятує. Вони йдуть по похилій у безвість. Ми йдем по верхобіжній до вершини. Нас можна тимчасово затримати, але ніколи не зіпхнути. Нас можна здесяткувати, але ніколи не винищити. Нас можна стероризувати, але ніколи не зломити. І нарешті, нас можна оганьбити й знеславити, але ніколи не зробити нікчемними, аж поки ми самі не підемо по похилій, завершаючи свій історичний цикль, як вони. Ми мусимо пройти той цикль, що пройшли вони. І він буде історично пройдений. І наші маршали, як і наші пісні гремітимуть ще по цілому світі...

    КАТРЯ задумливо:

    — Здається, я починаю розуміти по-справжньому сенс твоєї сентенції про Христа і його перемогу... Тобто оту твою тезу, що розп’яття і смерть є часто доказом слабости того, хто розпинає, і, навпаки, ствердженням та кінечною перемогою того, кого розпинають.

    ОЛЬГА:

    — Ну, скажемо...

    (Раптовий стук у двері обірвав Ольгу на півслові. Ольга осміхнулась:)

    — От... Хтось вважав за слушне мою промову обірвати... Ввійдіть!!.

     

    3

    Відчинились двері й увійшов МАТІС. Сам. Тримаючи щось делікатно завинене в папері.

    ВСІ завмерли вражені.

    МАТІС у дверях:

    — Можна?..

    ОЛЬГА чемно:

    — Будь ласка...

    Увійшов. Коректно привітався, — сперш козирнув, а потім зняв рукавичку і кожному подав руку...

    — А, герр майстер?!. Ві ґеетс?.. (це до ГРИЦЯ).

    — Дякую. Добре...

    КАТРЯ швиденько зібралась і вийшла, перезирнувшись з Грицем.

    ГРИЦЬ теж був почав складати свої пензлі, та постояв роздумливо і — лишився, байдуже продовжує малювати.

    ОЛЬГА, запрошуючи на свою половину, спокійно, привітно і скромно:

    — Будь ласка, заходьте...

    МАТІС увійшов, тяжко ступаючи кованими чобітьми.

    — Будь, ласка, сідайте... (показала рукою на стілець).

    Але МАТІС не сідав. Трохи, схудлий і блідий, зосереджений в собі, він тримав пакунок у руці і роззирався, щось шукаючи. Потім поклав пакунок на рояль. Папір розвинувся — то були квіти...

    ОЛЬГА, посміхнувшись, знайшла скляний кухоль пішла до сумежної кімнати...

    МАТІС тим часом блукав понурими, задуманими очима по стінах, зупинився ними на столі. Підійшов, взяв фотокартку Ольги, подивився, знизав плечима і поставив фотокартку на місце. Стояв, здіймаючи рукавичку...

    ОЛЬГА принесла води і поставила квіти в кухлик...

    МАТІС постояв якусь мить, дивлячись на її рухи. А коли обернулась до нього, промовив тихо, трохи ніяково, а тому зумисне понуро:

    — Фрау Ольга!..

    — Я Вас слухаю... (глянула ясним поглядом просто у вічі).

    — Найперше, а, звичайно, хочу Вас перепросити... (посміхнувся невесело) — Якщо це можливе...

    ОЛЬГА знизала плечима, теж посміхнувшись:

    — Я не така зла, гер Матіс, що Ви мене от так перелякались...

    МАТІС:

    — Ні... (помовчав, махнув рукою і тяжко, глухо, поволі, голосом, що враз змінився) — Сьогодні... (фукнув глибоко, так як, після біганини) — згідно з наказом, Я від’їжджаю під СТАЛІНГРАД!..

    — Та-а-к... (невиразно протягла Ольга).

    — Так... І от прийшов до Вас з великим проханням...

    ОЛЬГА нашорошилась, примружилась:

    — Я Вас слухаю...

    МАТІС задумано:

    — Від’їзд під СТАЛІНГРАД — це буває не щодня... Там вирішується "Або, або"...

    ОЛЬГА промовчала...

    МАТІС:

    — Але я хочу найперше, щоб Ви забули те, що було... У Вас така настороженість...

    — Спробую, гер Матіс... Але я Вас поки що не розумію.

    МАТІС:

    — Момент... Отже я (глянув на годинника) — за кілька годин від’їжджаю під Сталінград... А від’їжджаючи, хочу просити Вас, щоб Ви зіграли зо мною, ще одну партію в шахи... Добре?

    ОЛЬГА:

    — Гер Матіс!. Що Вам прийшло до голови?.. Навіщо?...

    МАТІС:

    — Я Вас прошу, фрау Ольга!..

    ОЛЬГА знизала плечима:

    — Але ж...

    МАТІС:

    — Фрау Ольга!... Я сьогодні послав прощального листа матері... І... Направився сюди... Я загадав: — якщо я партію цю виграю у Вас — значить МИ переможемо під Сталінградом... Значить МИ взагалі переможемо, і я вернуся живий... ЖИВИЙ!.. Якщо ж я ЦЮ партію програю Вам — значить... (зідхнув). — Значить повний розгром... і я не вернуся живий... Ну?.. Фрау Ольга!..

    ОЛЬГА приголомшена дивились розгублено на Матіса, що стояв перед нею дивно змінений, з майже фанатично втопленими в неї очима, такий трагічно-суворий і... лагідний... Як хлопчик, що, залюбившись безнадійно, гадає на пелюстках квітів — "любить — не любить"? З тих очей на неї дивилась людина.

    — Але ж, гер Матіс!.. Навіщо?.. Не треба... Ви ж не фаталіст...

    МАТІС глухо:

    — Хто зна... Ні, це не фаталізм... Тут щось є... Тут якась залізна логіка...

    ОЛЬГА, потискуючи плечима, як від холоду, і щось думаючи:

    — Гм... Ну... Гаразд...

    МАТІС:

    — Ні, так не піде. Я в Вашім тоні чую Ваш намір обдурити долю... фрау Ольга!.. Я солдат!!. І звик дивитися найстрашнішому сміливо в обличчя... Солдат знає, що долю не обдуриш... Прошу зіграти зо мною чесно і без крутійства.

    ОЛЬГА, жартуючи:

    — Але ж Ви пристрелите...

    МАТІС:

    — Фрау Ольга!... (відстібає пістоля й подає їй) — Ось Вам мій пістоль і прошу Вас пристрелити мене, як пса, коли я дозволю собі хоча б вийти з рівноваги...

    ОЛЬГА:

    — Покладіть собі пістоля там... Ну, гаразд... (дістала шахи і поклала на столик).

    МАТІС скинув кашкета, розстебнув шинелю і, не скидаючи її, важко сів біля столика, кашкет, поклав на рояль:

    — Прошу... — показав жестом насупроти.

    ОЛЬГА накинула хустку на плечі й сіла досить вигідно.

    В напруженій тиші почали розставляти шахи, А, коли розставили, МАТІС подивився на Ольгу тихо та:

    — Отже — Ви знаєте в чім справа... Прошу грати серйозно.

    ОЛЬГА:

    — Очевидно...

    — Ні, я хочу, щоб Ви дали слово.

    ОЛЬГА знизала плечима, а тоді задумливо, трохи іронічно:

    — Ви даремно тоді розгнівалися, гер Матіс! Програти мені — не так уже й ганебно, — я інженер-хемік, а значить і математик.

    МАТІС, глянувши на неї пильно:

    — Я також... Жду на Ваше слово.

    ОЛЬГА, зсунувши брови:

    — Ну, добре!.. Слово.

    МАТІС зідхнув з полегкістю:

    — Так. У Ваше слово я вірю, Фрау Ольга!..

    Погадали. Білі випали Матісові. Матіс мовчки зробив хід і за весь час гри не промовив ні слова. Він грав надзвичайно зосереджено. Він хвилювався, мінився на обличчі, хоч як тримав себе. ОЛЬГА грала спокійно, поглядала насмішкувато на схилену голову Матіса; іноді поводила плечима і тоді поправляла хустку, що сповзала.

    В сумежній половині ГРИЦЬ тихенько склав свої пензлі, заглянув в щілину й вийшов.

     

    4

    Через деякий час МАТІС звівся і, закурюючи, пройшовся по кімнаті... Підходив до столика, думав і знову проходився. Потім сів, підперши голову. Робить хід... Грають...

     

    5

    В сумежну половину зайшла КАТРЯ. Подивилась в щілину, здивувалась, майже з розпукою покрутила головою:

    — До чого вони дограються?!..

     

    6

    Увійшла МАТИ й сіла на ослінчику, дивиться запитливо на Катрю... Та показала в щілину й зробила великі очі, з розпукою, з страхом, з захопленням:

    — Воює!...

    МАТИ перехрестилась...

    РАПТОМ В ДВЕРЯХ ЩОСЬ ЗАШКРЯБАЛОСЬ... КАТРЯ кинулась туди навшпиньках. Та...

     

    7

    ... Відчинились двері і вбігло босе ДІВЧА, бліде, простоволосе, дико озираючись і ледве відсапуючись... Хотіло раптом крикнути, але Катря закрила йому уста рукою:

    — Тихо, Прісю!.. Бог з Тобою... Що таке?!..

    — Ой, Катрусю!.. Ой, тіточко!.. (до матері)... Ой, люди добрі!!.

    — Та що таке?!. Не ойкай...

    — Максима вбито!!. І Кирпиченка схоплено... Був страшний бій... Багатьох побито... Був такий страшний бій...

    КАТРЯ вхопилась за голову в дикім жаху, задихаючись:

    — Прісю-у!!!. Бог з тобою!..

    ПРІСЯ:

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора