— Тобто?... Ну й ну... (засміявся голосно).
ОЛЬГА, знизивши плечем, дивиться на шахівницю...
ЛЯЙТЕНАНТ дуже задоволений з партнерші, поводиться дуже ґалянтно і мило...
МАТІС переводить розмову на іншу тему, знайшовши якусь книжку:
— Скажіть, чия це бібліотека?
— Моя... (озвалась Ольга).
— А от ця книга?..
ОЛЬГА, сміючись:
— Гер Матіс!.. Кому належить цілість, тому, очевидно, належать і всі частки.
— Але ж це Шопенгауер в оригіналі!..
— Напевно...
ОРТСКОМ.:
— Там я бачив у Вас багато книг німецькою і французькою мовою... Геґель, Ніцше, Ґете і Маркс... І то Ви все перечитали?
ОЛЬГА іронічно:
— Все можливо, гер...
— (перелякано) — І Маркса?!.
— (знизала плечима) — І це можливо...
— І Ніцше?..
— І Ніцше...
ОРТСКОМ, насмішкувато, не ймучи віри:
— Уявляю... Боже мій!.. І що Ви з того засвоїли?..
— А хіба читають, щоб конче засвоювати?.. Ми читаємо щоб знати...
— (іронічно) — То Вам напевно зашкодило...
— Часом як...
— Мій Боже!.. І пощо, пощо то все для такої чарівної жінки?!. Ви — чарівна жінка... І ваше призначення...
— І моє призначення, гер Комендант?..
— Слугувати мужчині... (недвозначно глянув у бік Матіса).
ОЛЬГА зсунула брови й засміялась:
— Я знаю нову... теорію... яка не звільняє від цього обов’язку й мужчин, і навіть дітей...
МАТІС одійшов до вікна й сів на підвіконні, і так сидів мовчки, не зводячи очей з Ольги... Оглядав її груди, плечі, обличчя... Мружив очі... Без сумніву вона його бентежила, як жінка, як прекрасний екземпляр жінки, дивної, якоїсь особливої вроди... Надзвичайна жінка...
ОРТСКОМ:
— Знову ваш язик... Куди це Ви стріляєте?..
ОЛЬГА наївно:
— Я вичитала в отих от усіх книгах, що серед культурних націй віддавна велось навпаки — був певний культ жінки, культ слугування їй, її красі і материнській місії...
ОРТСКОМ засопів:
— Так... Культ чарівної жінки...
ОЛЬГА:
— Так... Без ріжниці її державної приналежности...
ЛЯЙТЕНАНТ засвистів, обдумуючи хід і лукаво поглядаючи на Ольгу з-під лоба.
ОРТСКОМЕНДАНТ гмикнув... Покрутив головою іронічно...
МАТІС посміхнувся і, примружившись, закурив, буркнув:
— Це в культурних народів і по відношенню до культурних народів, і до культурної жінки...
ОЛЬГА:
— Авжеж, авжеж... (метнула оком насмішкувато) — Ну, я чекаю, пане Ляйтенанте, Ваш хід... (повернулась і взяла акорд на роялі, такий же насмішкуватий, як і її обличчя).
ОРТСКОМ:
— Панове!.. А чи не ліпше нам вже їхати до театру?.. куди Ви, гер Матіс, обіцяли нас одвезти Вашим прекрасним "Опелем", га?.. А перед тим... Може б Ви нам заграли щось, фройляйн Ольга?!.
МАТІС:
— Рація...
ОЛЬГА зідхнула надто щиро:
— Гай-гай... Не вмію... (і закрила ляду) — Скажіть ліпше от... (глянула раптом усторч) — Ви "тоді" грали "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ"... Що Ви собі думали?.. Ні, не так... Скажіть — що ви взагалі про нас думаєте?..
— Про кого?
— Про нарід, що живе на оцій землі і що його прийнято вже називати українцями... і яким ви зараз керуєте... А тоді вже — чи до театру то й до театру...
МАТІС посміхнувся, а ОРТСКОМЕНДАНТ розвів руками:
— Що за запитання... А проте, я хочу відповісти вам на запитання запитанням:
А що ви про себе самі думаєте? Га?.. От коли вами керують... і взагалі...
ОЛЬГА, примруживши очі, глянула мигцем на Матіса, а тоді до Ортскоменданта з лукавою посмішкою:
— Гм... Ви хочете випробувати мій "гострий язик"?
— Ні, це цікаво... Тільки щиро...
ОЛЬГА задумливо:
— Десь я читала про лицарську честь, ніби була така колись. Сподіваюсь, що є й тепер...
ОРТСКОМ.:
— Передмова мені рішуче подобається... Слово чести з Вами цікаво говорити... (глянув насмішкувато на Матіса).
ЛЯЙТЕНАНТ іронічно засвистів щось про себе, думаючи над шахівницею...
ОЛЬГА:
— Добре, гер Комендант... Справді, вам не тільки цікаво, а й корисно б знати, що ж про вас думають в завойованій вами такій великій і "дикій" країні, як наша...
ОРТСКОМ.:
— Слово чести, правда...
— Але це буде мій особистий погляд... Отже — в надії, що це піде вам на користь, — що ми думаємо про себе?.. Так?..
— Так...
ОЛЬГА, зідхнувши:
— Коли ви граєте нам "БОЖЕ ЦАРЯ ХРАНІ і називаєте це нашим гімном, коли ви наносите такі візити як та от... ну знаєте про що мова... (Матіс засопів, а Ортскомендант посміхнувся), коли ви гонористо листаєте книги в наших бібліотеках, ваші ж книги, але яких ви самі не читали, і недбало відкидаєте їх геть, бо до них доторкалась наша "азіятська" рука, коли ви... Ет... (махнула рукою, гірко зідхнувши)... І коли при всьому тому ми ще лишаємось коректними, чемними, ввічливими, то ми думаємо...
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Ну?..
ОЛЬГА:
-...Значить... (павза)
ОРТСКОМ.:
— Ну, значить?.. (аж нашорошились всі).
ОЛЬГА:
— ...значить ми — інтелектуально стоїмо вище за вас...
ОРТСКОМЕНДАНТ аж роззявив рота від несподіванки, поглядаючи то на МАТІСА то на ЛЯЙТЕНАНТА. Матіс метнув очима, вражений нечуваним зухвальством... ЛЯЙТЕНАНТ подивився на ОЛЬГУ примруженим оком і невиразно засвистів, нахилився над шахами...
МАТІС:
— Хто це "Ви"?.. (іронічно, вибачливо, як до малої, як до гарної, милої дурочки).
ОЛЬГА чемно і дуже лагідно:
— Ми?.. Мій нарід в цілості, що ви от... Ну, що ви навіть не поцікавились ним ближче... Просто зігнорували, наступивши чоботом... І тут, мені здається, й є велика й трагічна для вас помилка...
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув, МАТІС дивився мовчки... Але обидва являли собою знаки запитання, хоч і офарблені в іронію...
— Ну й — ну... (це Ортскомендант) — Але це лише зухвалість чарівної жінки... Я так і трактую...
ОЛЬГА сміється голосно:
— Авжеж, авжеж...
ОРТСКОМ.:
— Доказів!..
ОЛЬГА:
— Гм... Правда, це не є показним, а все ж таки:... Ви йшли на Схід, де живуть великі й великі мільйони людей, які чекають допомоги від цивілізованого світу... В тім числі — ви йшли на УКРАЇНУ, і може насамперед на Україну... А хто з вас знав і знає хоч одно слово на мові того народу, що заселює цю землю?.. Ніхто. І ви навіть не хочете того знати. Навіщо?!. Ви прийшли, як до зулусів, чи якихось дикунів, і зігнорували їх, їхню мову, їхню культуру, їхню історію...
ОРТСКОМЕНДАНТ крякнув...
ОЛЬГА:
— Ба... Більше того... Напевно на цілу Німеччину немає жадного справжнього німця, що спеціяльно вивчав би і володів би українською мовою... Чи не так?
ОРТСКОМЕНДАНТ невиразно хмикнув. ЛЯЙТЕНАНТ про себе: — "Навіщо?.. Ми маєм долметчерів!.."
ОЛЬГА:
— А у нас тисячі й тисячі знають вашу мову й шанують її, як і мову кожної нації... Студіювали вашу історію, ваших мислителів і т. далі... Вас це ось тепер вражає що в такій "дикій" країні люди читають ваших мислителів і поетів, знають вашу історію й культуру... Так, вражає... Та... пояснення цього ви находите в тім, що, мовляв, "завойований все мусить рівнятися на завойовника"...
(раптом похопилась)
Ну, як?.. Чи досить я вже наговорила, щоб ви мене повісили?..
ЛЯЙТЕНАНТ:
— Цілком досить... Шах!..
ОРТСКОМ. і МАТІС:
— Ну, що Ви, що Ви?!.. "Отже?.."
ОЛЬГА, роблячи хід:
— Отже — то не вірно... Я ще була дитям, коли вчила вашу мову... І всі з нас, хто вивчав вашу мову й історію, — робили це зовсім не тому, що готувались до вашого приходу. Як і не для того, щоб вас завойовувати колись мілітарно, ні... Ми молоді, ми жадібні, ми тільки вимаршовуємо на історичну арену... Перед нами світ і ми жадібно опановуємо його, і... (враз закінчила) — не без успіхів, як показує час...
ОРТСКОМ.:
— Так?..
— Так... Хіба це не проречисто... (посміхнулась і ухилилась від ходу думки на інші тори) — Серед вас є немало таких, які про Шопенгауера, Геґеля чи Канта довідуються докладніше тут, від наших юнаків...
МАТІС дивиться на ОЛЬГУ блискучими очима з неозначеним почуттям...
ОРТСКОМ.:
— Ну, знаєте!.. і язичок же у Вас! Га... Але... Ви гарна жінка, і Вам багато прощається... Чарівним жінкам привілей завжди... Все прощається...
ОЛЬГА:
— Дякую...
ОРТСКОМЕНДАНТ глибокодумно:
— Я Вас розумію... О, я вас розумію пані... Ну, то за одвертість — одвертість!.. (і усторч) — "Боже Царя храні" — то так... (поморщив носа, сам з того глузуючи) — А хіба ви здібні керувати самі собою?!.
ОЛЬГА:
— А хіба ви пробували в тому переконатися?.. Чи ви бодай хотіли спробувати в тому переконатися?..
— Так... Можливо Ви маєте рацію... Але...
— Але — війна йшла і йде не за те, ви хочете сказати?..
(Продовження на наступній сторінці)