В розбиті шиби дивиться місяць... А може то не місяць? Тоді мені пригадується чомусь обличчя з випеченими очима — обличчя безрукої й безногої людини на перехресті автострад, захряслих інтернаціональними юрбами й машинами, регульованими чорним мурином в центрі Европи... Все то було рухливе й переходяче, лише обличчя з випеченими очима було постійне на цім перехресті... Воно мало символізувати господаря, що взявся був перерішити історію на тисячу років...
Мурин елеґантськи-недбало махає рукою:
— "Окей!.."
І тоді ж напливає ще химерніший образ:
...Звалище збомбленого на друзки Нюренберґу... Залізні орли лежать в румовищах догори лапками, потрощені, і навіть у них повилітало пір’я... залізне пір’я... Ось майдан, на якому немає нічого не розтрощеного, все розґратано на череп’я — і на поверхні, і навіть в глибину на кілька метрів... Все зломане і звалене в хаос... А серед нього — диво...
Горда, цілісінька, ніде не здряпнута постать Дюрера... Він стоїть серед хаосу і, непорушений смертю, гордо дивиться в небо...
...Дивна асоціяція...
Його не торкається відплата... Як і тих маленьких жебраків в центрі зруйнованої імперії, що щодня приходять черідкою по милостину до моєї кімнати........
ВІДСЛОНА ТРЕТЯ
........................
І знову те перехрестя...
Це виходить КАПКА, горем убитий... ДОЛМЕТЧЕР КАПКА... Він виходить на перехрестя, блукає очима, як сновида і стає, може навіть обпершись спиною об телеграфний стовп... Бо об що обпертись на такім перехресті?.. І так стоїть, спустивши руки. Дивиться тужно на стоптаний куш бур’янцю:
— Не розцвіло... (махає рукою погноблено, байдуже) — Не розцвіло... (махає рукою й зідхає) — Степова Геллада називається... (дивиться тупо просто себе, ворушить губами зосереджений в собі):
— Моя кар’єра... (зідхнув) — О, моя кар’єра!.. (зідхнув; раптом гістерично:) — Москаль!.. Га!.. Москаль взяв гору!!. (люто) — А все через ту шкуру!.. (перекривляє) — "Баронеса-а?.." Ух, ти!.. Чекістів на стіні тримає... (киває скрушно) —
— А він дурак влип у неї по самі вуха... (кривиться від болю й тре потилицю) — Я-а-к він мене збештав, га!.. Як він мене збештав!.. І за кого??!. (мало не плаче)... Я переказав точно усе для сміху, — як та репана совєцька фея, та гречана "баронеса" хизувалася... А він... Ох, Боже... (тре потилицю) — виправив свою попередню помилку на мені... І догодив їй... (озирається, плює, а далі саркастично сміється) — Знайшов принцесу... О, він ще спечеться... (шепоче єхидно)... особливо як начальство вище дізнається... Чекістів на стіні тримає... (стоїть якийсь час мовчки, самозаглиблений; а далі махає рукою погноблено:)
— Ні... Тут уже все пропало... Втратив ти, Капко, респект... Прийдеться йти на фронт... (не то сміється, не то схлипує напівгістерично) — Начальник умліває з кохання... Вона його загачила і водить, як щупака на мотузку... Він мліє і казиться, (тре потилицю), а ти підеш на фронт...
* * *
На перехрестя виходить ДРУГИЙ ДОЛМЕТЧЕР (москаль) — він несе квіти в вазонах... Висмикає їх з вазонів, обриває коріння і тулить в букет... про себе:
— Вот!.. Сказано — сдєлано!.. А как??. (свистить... Тулить квіти в букет і свистить:)
— "ШІРАКА СТРАНА МАЯ РАДНАЯ..." .
— Нєт, не то... (Тулить квіти в букет, наспівуючи про себе:) —
— "На солнце аружьєм свєркая,
Под звукі ліхіх трррубачей..." —
— Гоні, бабка, цвєти, гроб — могіла!.. І вот хохлушка забросала мєня цвєтамі... (регочеться, відставляє в простягненій руці букет, галянтно підносить уявному адресатові):
— Пожалуйста, гаспадін Матіс... Ви відітє, кто істінний Ваш союзнік?!. Подарок от благодарних народов Велікой Россії... (тисне уявну руку, козиряє хвацько, вдаривши обцасами).
Потім дивиться на букет, насвистуючи щось. Захоплено:
— Ж-женщіна!.. (крутить головою) — Ета женщіна стоіт не такого букета... Чертовка... Чудо в Європєйском масштабе... Но Ви очєнь вєжліви с нєй, потому что оччень влюблєни, господін!.. А вот придєт наше врємя — МИ с нєй не будем церємоніться...
Тримаючи букет у витягнутій руці, йде, дивиться на нього й наспівує замилувано:
..."Лішь пара галубенькіх глаз..."
Побачив КАПКУ, що весь час спостерігав його з-під лоба розгубленим, ненавидящим оком, стоячи коло стовпа, прилипши спиною до таблички:
— А-а... Камрад!.. (і суворо, начальницьким тоном) — Вас махен Зі гір?! (та не чекаючи відповіді, подивився недбало) — Адьє... (і пішов, насвистуючи).
КАПКА аж відступив від стовпа, провів його очима... А потім... його погляд упав на плякат... КАПКА прикипів приголомшений, розгублений...
На стовпі плякат — "НУР ФЮР ДОЙЧЕ!" — ще й стрілка вгору...
КАПКА шарпнувся сюди, туди, потім став, ударившись в поли перед плякатом:
— Га!.. (озирнувся) — Подумають, що Я... (кинувся здирати... але облишив, — щось йому стрельнуло до голови): — Замельдувати... Так, так... Замельдувати... Я втратив респект — я зможу його повернути... Замельдувати... (збирається бігти) — Про все... Геть про все... Алярм!.. Алярм!..
Кинувся — та й враз прив’яв. Зідхнув, тручи побитий карк і щелепи:
— Я ж... вже раз замельдував от...
Безпорадно стоїть, хитаючи головою тужно:
— Ех-х, Капко, Капко... Кінчилась твоя кар’єра... і нема вже в тебе перспективи... А все через Неї!..
Дивиться на стовп... Враз крадькома поправляв кутик плякату, що був оддер... Перечитує злорадно — "Нур фюр дойч!.." — Озирнувшись, шукає олівець і нишком дописує, підказуючи сам собі:
... "І москалям!!. О!.."
Навшпиньках біжить геть, тріюмфуючи.
..................
1
В КІМНАТІ ОЛЬГИ — ГОСТІ: Матіс, Ортскомендант і Ляйтенант. Вони розташувалися й, далебі, почуваються, як вдома. Бо ж це не перша візита вже. Без шинель, порозсідавшись досить вигідно, вони курять, гомонять. МАТІС стоїть — розглядає книги бібліотеки... Гутірка саме в розпалі...
ОЛЬГА сидить в центрі кімнати біля шахового столика і, граючи знічев’я з ЛЯЙТЕНАНТОМ в шахи (так, аби), — привітно і мило розмовляє з гостями. Матіс не зводить з неї очей, таки залюблених, хоч і примаскованих похмурістю. Коли випадково перехоплює їі погляд — посміхається. Коли звертається до неї — говорить з підкресленою вибачливістю, тонко заграючи.
КАТРЯ сидить теж в компанії, але не бере участи в розмові, замкнена, нашорошена.
На роялі стоїть пишний букет квітів...
ОРТСКОМЕНДАНТ:
— Гарні, дуже гарні квіти... (нюхає) — Чи Ви їх поливаєте?.. (зиркнув нишком на Матіса, що в свою чергу дивився пильно на Ольгу).
ОЛЬГА:
— Конче, гер Комендант... Ви бачите ж — вони стоять у воді (тонко посміхнулась)... У нас чемність у великій пошані. Відчуття чемности і відплата чемністю за чемність — це засада виховання серед найпростіших верств мого народу...
ОРТСКОМЕНДАНТ нюхає, здивовано ніби:
— Справді, вони у воді... Гм... Чемність, кажете... (заскаливши око) — Ну... а... коли б у них було заховане щось більше, аніж звичайна чемність?.. К-ха... Ну, от коли б я — старик — взяв та й підніс Вам — як чарівній, прекрасній жінці, що (заскалив око) заволоділа скажем, моїм серцем?..
ОЛЬГА, вдавши що не чула, голосно:
— Цю засаду в нас впоюють з молоком матері... Правда ж це добре, гер Матіс?..
МАТІС дивився на неї примруженими очима із погано прихованим задоволенням, як вона з’їхала того старичка!
ОРТСКОМ.:
— Ми у Вас оце втретє і я мушу вам сказати — не сподівався... Ви дуже мила господиня... З Вами цікаво розмовляти, хоч Ви й маєте дерзкий язик...
ОЛЬГА сміється:
— Я, здається, забагато перечу... А Ви не звикли...
— Можливо...
ОЛЬГА зідхає з удаваним жалем:
— Що ж зробиш... Я, здається, взагалі є суцільне якесь заперечення... Нонсенс, з погляду Вашого і тих, що з Вами, а тим часом — закономірне отаке от явище... Хоч для людей обмежених може й тяжке для зрозуміння, і не можливе взагалі... Чи не так, гер Матіс?..
МАТІС трохи іронічно:
— Ви говорите щось дуже загадково... і кручено... Як кожна гарна жінка... Гм... Це, далебі, для більшої романтичности...
ОЛЬГА:
— Можливо... (насмішкувато)... Спеціяльно для Вас...
ОРТСКОМ.:
— Прошу, прошу!... Знаменито... То по вашому, ми люди обмежені?..
— Ні... Але я хіба сказала про Вас? Ні, я сказала взагалі... Що ж до нас... Гм... Ми виросли в тій країні і в таку епоху, гер Матіс, якої ви всі зовсім, зовсім не знаєте... І ніколи, мабуть, не збагнете...
МАТІС:
— Але яку ми з власної волі геть перекреслили та й по всьому...
ОЛЬГА, граючи в шахи:
— Чи ж вже перекреслили?.,
— Без сумніву...
— Себто і нас заразом, навіть не поцікавившись нами ближче?..
ОРТСКОМ.:
— Все, все ясно, мила пані... Все ясно...
МАТІС лише подивився пильно і посміхнувся, поринаючи в книжки...
ОЛЬГА:
— Думаю, що саме тут криється фатальна історична помилка...
ОРТСКОМ.:
(Продовження на наступній сторінці)