П. Демченко: куда ты идешь, школа? Кто твои поводыри?

С бедными учителями мы не построим никакого государства, разве что какую-то «державку» курам на смех

П. Демченко: куда ты идешь, школа? Кто твои поводыри?

Петр Демченко, экс-директор школы, г. Кременчуг.

Давно, з огляду на нинішній стан речей, хотілося щось написати на шкільну тему, адже працював в освіті понад 30 років. Підштовхнув до цього мене карантин та дистанційне навчання. Тут багато «вилізло» наших освітянських негараздів. Найсуттєвіший з них, на мою думку, - це непідготовленість до цього виклику як педагогів, так і учнів. Ця непідготовленість поділяється на дві частини: технічна та теоретична.

При всьому нашому технічному оснащенні смартфонами багато як учнів, так навіть і вчителів комп’ютерів (ноутбуків, пристойних планшетів) не мають. Чому? А догадайтесь з трьох разів. Бо український вчитель середню заробітну платню має на 15-30 відсотків нижчу, ніж середня по Україні. Навіть у Росії, з якої ми наче глузуємо, середня зарплата вчителя в різних регіонах вища від середньої у державі на 10-60%.

Хтось мені, звичайно, може сказати: «Ти що, не розумієш, у нас війна, у нас корупція, у нас економічні негаразди…» На це я відповім просто: «Тоді чому у найбагатшій країні світу США середня зарплата судді Верховного суду вища за середню по країні у 5 разів, а у нас, при війні, при наших інших негараздах, середня з/п судді ВСУ вища за середню по Україні у 25 разів?» Чому в інших силових структурах «пани» живуть далеко не по зарплаті?

Тому висновок: з бідними вчителями ніякої Держави ми не побудуємо, хіба що якусь «державку» на сміх курям.

Тепер інша, теоретична частина. Програмне забезпечення та готовність учнів та вчителів ним користуватися. Для прикладу візьмемо Google Classroom. Наче й непогана програма, але є певні недоліки, які особливо б’ють по нервах вчителів при перевірці. Занадто нестійка опція масштабування тексту. Занадто складна опція повороту зображення тексту. І коли вчителю за день приходить 20-30, а то і більше робіт, написаних далеко не «совковим», а сучасним почерком сучасних «просунутих» учнів, та ще і на боку, або і «догори дригом», то їх перевіряти – суцільна каторга.

Також учні не підготовлені відправляти роботи за допомогою смартфона. Вони не знають, що таке орієнтація гаджету в просторі, як зробити, щоб фото пішло правильно.

Потім і ще одне. Очевидно, що завдання дистанційно треба готувати і завантажувати в програму такого змісту, щоб виконати його можна було з використанням текстових редакторів, тоді вчитель не буде десятки хвилин розгадувати ребуси з каракулів. Але тут знову стукаємося лобом у фінансове питання: далеко не всі, навіть вчителі(!), можуть придбати собі хоча би ноутбук. Все-таки читати, друкувати чи копіювати тексти на ньому набагато зручніше, ніж на планшеті, чи тим більше – на смартфоні.

Тепер повернемося до питання кадрів. Років 3-5 тому я натрапив на результати соцопитування про престижність професій. Так от, професія вчителя опинилася у списку другою знизу. Першою була професія двірника. Як на мене, то це не просто ганьба, це ганебне ганьбище для держави, якщо можна так сказати. Я хоч і давно на пенсії (маю 75 р.), але досить добре знайомий з тим, хто і з якими знаннями-успіхами вступає до педвузів, і що їх мають за невдах, і як працює зараз молода наша зміна, майбутнє нації. І що доводиться брати в школу випускників т. з. університетів, які мають досить туманне уявлення про педагогіку з її принципами, про методику викладання того, для чого вони прийшли, а за основи психології я взагалі мовчу.

А от силові структури в нас на висоті. Приклад. Молоді хлопці після юридичного навчального закладу опинилися один в міліції (тепер – поліції), другий – в СБУ. При зарплатні меншій, ніж має кваліфікований вчитель, вони за 5-7 років купили і квартири, і пристойні автомобілі. А коли в пресу попали відомості про джерела походження їх майна, то їх бігом «розкидали» в інші міста, щоб не світилися і, не дай Боже, не пробалакалися, з ким ділилися… Вчитель, щоб купити звичайну двокімнатну квартиру тільки на зарплату, повинен працювати, не хворіючи, до самої пенсії. Ну а у випадку хвороби – хрест на всі мрії, бо скільки вартує наша реформована сімейна медицина, я знаю на власному «інсультному» досвіді.

Трохи про кадрову політику в керівництві освітою. Я не згоден з тим, що успішним міністром освіти і науки може бути людина, яка не пройшла, хай не всі, але хоча би через один щабель кар’єрного зростання в цій галузі. Ну не повірю в те, що будувати освітянську галузь зможе людина, яка протирала штани чи сукні в кабінетній роботі, яка не побувала в шкірі вчителя, класного керівника, директора школи, керівника вищих ланок управлінь освітою. Не може він творити нову школу, не знаючи старої, її переваг і недоліків, не знаючи, які результати роботи освіти ми маємо на сьогодні, і яким чином ми повинні і МОЖЕМО значно покращити ці результати.

Якщо принцип добору там, у «найвищих верхах», той самий, що діє у масштабах району-міста-області, коли директорами шкіл здебільшого стають «свої люди», а їх заступниками – дружини чи інші родичі близьких до влади або бізнесу осіб, професійний рівень яких бажає бути вищим - пиши пропало.

Простий приклад. У школу призначили без особливої згоди директора, на посаду вчителя історії і правознавства дружину голови міського суду. При цьому частину годин забрали у тих вчителів, які вже давно працюють у цій школі і досягли досить високих результатів. Ця дружина за один рік «опустила» до рівня плінтуса школу зі своїх предметів. Але цій школі повезло, чоловіка-суддю перевели до Києва, з ним поїхала і дружина. Радий був і директор, і вчителі, і учні. Але у нас – децентралізація і, як писав один автор на сайті «Аргумент-уа»,  «…децентралізація приводить до того, що владу на місцях захоплюють місцеві клани, часто пов’язані з криміналом…»  Приклади – Харків, Одеса…

Тепер про директорів шкіл. Контрактна система – це законні «зуби», якими можна, при бажанні, «з’їсти» хорошого, сильного директора школи, але не свого, того, що має свою обґрунтовану точку зору, що не збігається точкою зору місцевого керівництва. Якщо у Законі України про загальну середню освіту прописано право директора приймати вчителя на роботу, то ніхто не має права примушувати його приймати «своїх» людей за велінням місцевої влади. Але про це досить, бо це з області фантастики.

Давайте поговоримо про «процентоманію». Прийшла дитина в перший клас. Якимось чином вона чи то за знаннями, чи то внаслідок добрих стосунків вчитель-батьки, але вона, ця дитина, вийшла в категорію відмінник-медаліст. І вже в 5 класі майже вимагає високих оцінок, як відмінник(ниця), не бажаючи не тільки наполегливо «гризти граніт науки», а навіть, як в тому анекдоті, хоч лизнути той граніт. Я розумію, що дитину просто привчили до того, що їй «натягували» оцінки, але це неправильно.

І питання: чому ні директор, ні його заступники не знають реального рівня знань своїх учнів? Чому, зрештою, зникла практика проведення так званого зрізу знань? Чому в школах прижилося поголовне списування? І головне: чому за це ніхто не відповідає? Хоча я вам скажу, чому. Якщо Степанову можна зачитати один проект постанови, а для підпису подати інший, і за це – нічого, то чому в школі класичному «двійочнику» не можна списати і подати для перевірки по суті чужу роботу? І те, і інше – службове підроблення, яке повинне каратися якщо не кримінальною, то хоча-б адміністративною відповідальністю. А взагалі – у деяких країнах оцінок або взагалі немає, або вони відповідають реальному стану знань. А рейтинги шкіл, якщо так вже припекло, то знайти для їх визначення якісь інші критерії.

Ніяк не можу оминути питання атестації вчителів та все, що пов’язане з нею. Найбільше мене вразило те, що відповідно до положення про атестацію, вчитель вищої категорії, зі званням, з багатим досвідом і високими результатами своєї праці, але вчасно не пройшов курсової перепідготовки, починає отримувати зарплатню як «спеціаліст». Висококваліфікованого професіонала через якісь курси «опускають» на чотири щаблі. А в 90-х роках при такому стані речей категорію знижували лише на один щабель. Та і педагогічні звання, які заслужив вчитель, присвоювалися безстроково. А зараз ввели нові правила курсової перепідготовки: кожного року вчитель повинен набрати 30 годин курсів у (УВАГА!) сертифікованих закладах. Свої люди організовують сімейний бізнес, отримують сертифікат і заробляють гроші.

І чомусь у наших освітянських верхах ніхто не візьме собі в голову, що звичайний, але відповідальний вчитель без всяких курсів САМ працює над своїм професійним самовдосконаленням. Невже у когось вистачає оливи в голові стверджувати, що вчитель-методист з вищою категорією без тих курсів миттєво тупіє до найнижчого рівня? Тут у мене в голові рояться слова з нецензурної лексики на адресу освітянських зверхників, тому – досить. Наша держава переслідує дві цілі: а) зекономити бюджет на низьких учительських зарплатах шляхом безголового зниження категорій та б) перекласти ці гроші в кишені «своїх» освітянських бізнесменів. А куди йде освіта внаслідок цього – їм начхати.

Освіта.ua
11.06.2020

Популярные блоги
В. Громовой: рубеж необратимости уже пройден Отрицательный отбор в образовании продолжается, ведь уходят лучшие, а «скамейка запасных» почти пуста
Е. Стадный: идея увеличения веса аттестата ошибочна Чем больше будут учитывать аттестат, тем меньше будет шансов у детей с хорошими знаниями из строгих школ
Д. Бабурин: образование за ширмой рейтинговой шкалы За ширмой рейтинговой шкалы 100-200, которую нам каждый год представляет УЦОКО, скрывается реальное состояние образования в Украине
В. Громовой: как спасти образование от развала Как вызвать бешеную ненависть, но спасти школьное образование от окончательного развала
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Учитель
Спасибо!Давно не сталкивалась с грамотным и рассудительным профессионалом. ещё раз: СПАСИБО. Согласно на 100%.

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!