Оксана. Правильно, татку.
Захар Назарович. Але що ми самі? Нуль. Давай спробуємо,чи вмерла Україна, чи ні? Чи є ще порох у той... у козацьких порохівницях... Чи піддержать нас наші брати? Були люди, що сумнівались. Сама авторка сумнівалась трошки. А тепер, панове, дякую вам, що не розбили наших мрій, а даєте їм плоть і кров. Хай живе наша ненька-Україна! Слава синам її!
Дехто почуває себе ніяково, але тим голосніше кричать: "Слава! Урра! Хай живе Україна Г"
Ася щось шепоче Оксані, немов про щось запитуючи. Та посміхається й хитає на згоду головою. Ася непомітно виходить з хати в праві двері.
Дримба (хвилюючись). Панове! Панове!.. Я прошу слова!
Голоси. Почекайте. Потім. Дримба. Панове! Я два слова!
Кіндрат Пилипович. Безумная Лічность, мовчіть та диште, то подумають, що ви розумний. Дримба. Ви краще мовчіть. Панове!
Анатолій Олександрович. Ну, просимо... Тільки, будь ласка...
Д р и м б а. Панове! Я кілька слів. Я, розуміється, світлі промені, так мовити, розумію. Розумію і. той... і почуваю, як сказано, усім серцем. Це факт безперечний. (Ще більше спішить). І коли приймемо, що співочі товариства, так я можу сказать, що вся Україна заспіває. Зараз: семінаристи, учителі. Це — регенти. Я зараз маю більше двох сотень знайомих учителів.
Кіндрат Пилипович. Бреше, стерво. .
Дримба (до нього гаряче). Накажи мене бог! От чудак. Потім попи. Я вам скажу, що попи... Ну, та я бачу, що задержую. Ну, так нехай живе Україна! От і більше нічого. ( Сідає).
Кіндрат Пилипович. А коли так, то й я скажу. Хай загине кацапня, ляхи, жиди і всі вороги України, воша б їм у потилицю! Урра!
Проходить ніяковість.
Анатолій Олександрович. На великий жаль, такого тосту піддержать не можна, шановний Кіндрате Пилиповичу.
Кіндрат Пилипович. А то ж чому? Ну? Боїтесь?
Голосний дзвінок. Всі затихають.
Оксана (зривається й біжить у сіни). Я спитаю. Анатолій Олександрович (тривожно). Хто б це міг бути? Нікого, здається, більше не ждемо.
Чути голос Оксани: "Хто там?"
Оксана (в дверях). Поліція. (Зникає знов у сінях).
Якийсь мент всі недвижно сидять, потім зразу схоплюються, метушаться,
разом говорять.
Косоглядов. Позвольте, господа! Как же так? Меня приглашали на учёное заседание, и вдруг — полиция. Я знать не знаю никаких ваших программ, Украин, политики. Это чёрт знает что! Это свинство!
Секлетія Лазарівна. Оце, господи! Отакої ще не бачили...
Анатолій Олександрович (біжить у сіни, перелякано шепоче). Оксано Спиридонівно! Скажіть, що зараз одчинимо. (До всіх). Панове, тікайте в ті двері!
Кіндрат Пилипович (злісно). Куди тікать, чорту в пельку? Вони вже весь двір оточили. Давайте співать, немов ми гуляємо. (Страшно голосно починає співати). Гей,не шуми, луже.
Голоси. Та цитьте! Куди там співать. Тікаймо! Подивіться, чи є на дворі. (Підбігають до вікон, дивляться). Нема. Тікаймо.
Ксенія Андріївна (до Анатолія Олександровича). Вот, вот... Теперь вы видите? Что? Я не говорила?
Захар Назарович (здивовано, вже довгий час хоче сказать). Панове! Та що ж тут такого? Ну, хай ідуть! Що ж ми робимо? Панове!
Кендюх (розтеряно до нього). Е-ге, ви не знаете, як у нас... Зараз же марш, га-га! Секлето! Секлето! (Озирається й біжить управо).
Дзвінок ще голосніший. Оксана (в дверях). Ломать двері хочуть.
Крики й шамотня побільшуються. Усі тікають. Зостаються тільки Анатолій Олександрович, Захар Назарович, Карпо, Таїся, яка щось розказувала Карпові й боязко посміхалась.
Анатолій Олександрович (рішуче, з одчаєм). Ну що ж, хай ідуть. (Іде в сіни).
Оксана хутко входить, затуливши рота од реготу, вибігає в вітальню.
Анатолій Олександрович (вертаючись, непо-розуміло). Там нікого нема.
Захар Назарович. Як?
Анатолій Олександрович. А так. Ніякої поліції.
Захар Назарович (добродушно). Надокучило ждать, то й пішла додому.
Анатолій Олександрович (схаменувшись). Ну, що? Де ж комітет?
Захар Назарович. Еге, пізно вже!..
Оксана (виходячи, серйозно). Ну що? Де ж комітет?
Ася (вбігаючи, злякано). Що тут таке? Чого то всі побігли через двір?
Оксана. Поліція була... (Обидві прискають реготом).
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Вітальня у Кендюхів. Просто, в задній стіні, двері в їдальню. В правій — у сіни; в лівій — у інші кімнати. На стінах портрети Шевченка, Драгоманова і інш. в українських рушниках. Темно. Нікого нема. В розчинені двері в їдальню видно Захара Назаровича, Оксану, С е к л е т і ю Лазарівну, Гаврила Івановича й
Тихенького. Входить Секлетія Лазарівна.
Секлетія Лазарівна (гукає). Євмене Симоновичу! А йдіть-но, дайте мені сірників засвітити лампу.
Тихенький (входить, торохтить сірниками). Прошу. Секлетія Лазарівна (коло столу). Світіть.
Тихенький світить.
Секлетія Лазарівна (тихо). Примушена зробити вам деякі питання. Дозвольте спитаться вас: ви мужчина чи тільки помилка природи?
Тихенький (змішано). Я не розумію...
Секлетія Лазарівна. Отже, й я не розумію, моє серце. їй-богу, не розумію. Мужчина поводиться з жінотою трохи інакше, ніж ви. Таким поводженням ви й мокрої курки не завоюєте, а не то що Оксану. Ви хоч би стидалися!
Тихенький. Секлетіє Лазарівно! Я, їй-богу, не розумію... Це така справа... Це моє особисте життя.
Секлетія Лазарівна. Вибачайте. Це не тільки ваше особисте, а й наше загальне. Бо коли ми випустимо Оксану, то вся справа загине. Отож більше енергії, бо жидки й тут нас одіпхнуть. (Підтягує губи і йде до дверей в їдальню. До всіх). Панове! Переходьте вже сюди, тут ніби затишніше та од прислуги трохи далі. Прошу.
Входять.
Гаврило Іванович. А щось нікого більше нема. Мабуть, позалазили з страху на печі та й сидять, га-га!
Захар Назарович. Прийдуть ще, напевне.
Секлетія Лазарівна. Прошу сідати. Ох, боюсь я, що не прийдуть більше. Отакі, як бачите, у нас люди. Полохливі, себелюби, ледачі... Ой, господи! Я вам кажу, треба великої душі, щоб з такими людьми працювати.
Захар Назарович. Скажіть на милість! А мені вчора всі здались такими енергічними... Я вже не кажу про добродія Михалевича. Це стовп. Дуже хороший чоловік! Дуже хороший!
Секлетія Лазарівна (підтягує губи). Та... звичайно...
Гаврило Іванович. Як спить, то без палиці можна пройти, га-га!
Тихенький (потупивши очі). Він справді людина енергічна. З цим треба згодитись.
Секлетія Лазарівна (не витримавши). Та до чого енергічна? До чого? Щоб про нього говорили, щоб грати ролю голови, щоб... А, дайте мені спокій! А що він зробив для справи? Ну? Чи він дав хоч копійку на газету?
Коли не звернуться, усе в нього нема, усе просить через місяць, через півроку. "Стовп"!..
Захар Назарович. Та невже? От не подумав би!
Секлетія Лазарівна. А от справтеся по книжках, від кого маємо гроші, от і побачите, який він енергічний на чужий кошт.
Гаврило Іванович. От іменно, га-га!
Секлетія Лазарівна. А жіночка його? Золото. Чули, як чеше по-кацапському? Та мало того, ще й сміється з вас. Ви думаєте, вони з вас не сміються? Думаєте, вашу прекрасну, велику ідею вони не закидали вже брудом?
Тихенький (потупивши очі, нетвердо). Це ж не відомо, Секлетіє Лазарівно.
Секлетія Лазарівна. Що "не відомо"? Та ви думаєте, що вони пристануть на цей проект? А чому ж досі ні одної статті про це немає? Га?
Захар Назарович. Мені сам Анатолій Олександрович казав, що... що він вітає цю ідею, що він пристає до нас.
Секлетія Лазарівна (посміхнувшись). Ну, то ждіть. Я більше нічого не скажу. Я знаю тільки одно: ми повинні самі вести цю справу. Вони хоч і внесли ідею співочих товариств, а виконать її не зможуть. Де? Хто буде її виконувать? Чи в них єсть зв'язки з селянами? Ми виконаємо її. От що! І виконаємо, бо ще не одірвалися від народу. Ми його знаємо, і він нас знає. Хіба я не так говорю. Євмене Симоновичу?
Тихенький. Я цього не кажу, Секлетіє Лазарівно.
Секлетія Лазарівна. Ще б не хватало, щоб ви це сказали. От було б уже добре! (До Захара Назаровича й Оксани). Я бачу, що ви мало ще людей наших знаєте. Такої нації в світі немає. От що я вам скажу. Ледачі, неробітники, боягузи, зависливі, себелюби. А розпуста? А молодь наша? А література її? Одне сміття, порнографія, сороміцьке щось. От до чого дожилася Україна! Почитайте наших молодих. Боже милосердний, спаси й помилуй нас! Стидно в сімейнім колі читати, що вони пишуть! А живуть як! Ой, що діється! Та й чого ждати від тих дітей, у яких такі батьки. Які діти, такі й батьки. Не хвалюсь, але за своїх дітей можу тільки бога дякувать, що поміг мені виховать їх по-людському. Бережіться, панно, наших молодих, ой бережіться! Скаламутять душу, забруднять оті модерністи, оті бернштейнівці всякі. (До Захара Назаровича). Подумайте: законний шлюб для них — то вже сором. Ну, що ви скажете? То тільки й гарно, як живуть неначе пси погані. Фу! (Плює).
Входить Кость, одягнений.
Секлетія Лазарівна. А що це ти, сину, ідеш кудись?
Кость. Треба, мамо, в університет, на реферат. Прошу, панове, мені вибачити, але діло перш усього.
Захар Назарович. Звичайно, звичайно. (Прощається).
Секлетія Лазарівна. Та, може, воно не таке вже нагальне, то посидів би з нами?
Кость (дивиться на годинник). Ох, не можу. Рівно о восьмій мушу вже бути. Бувайте здорові. (Стискує всім руки й поспішно виходить).
Секлетія Лазарівна. От, колись дурницями займався, есдеком був, а тепер, слава богу, одна наука в голові.
(Продовження на наступній сторінці)