«Співочі товариства» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Співочі товариства»

A- A+ A A1 A2 A3

Ася. Бо ви чогось дурно чіпляєтесь до Карпа. їй-богу!

Оксана (серйозно, голосно). Нічого, він звик панські примхи виносить.

Карпо (хутко повертаючись, обурено). Хто?

Оксана (серйозно, теж спалахнувши). Хтокало!

Захар Назарович (здивовано). Отаке! От маєш! Та що з вами? Саню!

Карпо якийсь мент дивиться на Оксану й одвертається. Потім весь час хмуро-смутний. Іноді подивляється на Оксану. Вона, зустрівши його погляд,

одвертається.

Входять гості. Попереду Анатолій Олександрович веде під руку Косоглядова. За ним Кіндрат Пилипович веде М і щ у-к а. За ним Тихенький, Гаврило Іванович, Кендюх, Xацкель і Секлетія Лазарівна. Ідуть позад усіх, силкуючись бути страшно ввічливими одне до одного. У Секлетії Лазарівни тяжко і з виглядом

мучениці стиснуті губи. За всіма семенить Д р и м б а. Косоглядов — невеличкий сухенький дідок з мертво-блідим носом і гострими

оченятами. Кашляє. Міщук — присадкуватий, густо зарослий бородою чоловік з випнутим, упертим лобом і тупим важким поглядом. Тихенький — худенький, молодий ще, чоловік, в пенсне, короткозорий.

Лагідно, миролюбиво посміхається. Гаврило Іванович Кендюх — дуже товстий, коротенький добродій, рудий, лисий, добродушний, але оченята хитрі. Майже після кожної фрази, хоч би й зовсім не смішної, сміється гортанним сміхом, якось одразу випалюючи:

amp; "Га-га1gt;

Дримба — незграбний чоловічок, завжди без потреби заклопотаний, хлопотливий. Говорить хапливо, незв'язно, трішки хвастовито, в партіях не розбирається, любить співи.

Косоглядов (озираючись до Міщука, на ходу говорить). Украинская мова, сударь, с такими законами не считается. Не желает считаться, хоть бы вы тут вопили от злости.

Анатолій Олександрович (бажаючи одвести розмову у другий бік). От уже й вечеря на столі. Після гарячих дебатів...

Міщук. Українська мова, добродію, теж із вашими законами не рахується. Це вже як знаєте. Бо коли...

Кіндрат Пилипович. Та годі вже вам. Тю, які яркі! — хай вам воша в потилицю.

Міщук. Прошу не перебивать.

Косоглядов (раптом вириваючись од Анатолія Олександровича, зупиняється проти Міщука і з викликом говорить). Ну, хорошо! Украинская мова допускает смягчение?

Нет; вы отвечайте... Виноват, Анатолий Александрович, это крайне интересный момент. Допускаете?

М і Щ У к (теж виривається). Допускає.

Косоглядов (ехидно). Так. Очень приятно. Очень приятно, —что допускает. Теперь позвольте вас спросить, предлог "од", русский "от", как пишется? Ну-с? (Наставляє вухо).

М і щ у к. Ви перш усього ставите питання...

Косоглядов. Нет! Никаких "перш усього", а отвечайте прямо: как пишется русский предлог "от"?

Анатолій Олександрович. Панове!.. Будьте ласкаві... Це задержує.

Косоглядов (сердито). Виноват, Анатолий Александрович. (До Міщука). Ну-с?

М і щ у к. Пишеться "від".

Косоглядов. Ха-ха-ха! Вот-,вот, голубчик, в этом вся... заковыка. А "од" — нельзя?

М і щ у к. Це — полонізм.

Косоглядов (насмішкувато). Полонизм?

М і щ у к (твердо). Полонізм.

Косоглядов. Вы в этом глубоко убеждены?

Кіндрат Пилипович. Та хоч би по-українському гризлись, все-таки легше було б.

Косоглядов. Извините, сударь, я имел честь раньше заявить уважаемому собранию, что не владею свободно южнорусским говором.

Кіндрат Пилипович. Перш усього не "говор", а мова. А друге...

Анатолій Олександрович (рішуче). Панове! Прошу до вечері. Час не стоїть, прошу, Ксеню! (Озирається). Де мати, Асю?

Ася (що сміялась чогось разом з Оксаною й Таїсею). Я не знаю.

Анатолій Олександрович. Панове! Прошу. (До Косоглядова, майже тягнучи його). Сюди, Прокопе Семеновичу, на почотне місце. Кіндрате Пилиповичу, сідайте. Панове, прошу. Захаре Назаровичу, вибачайте, будь ласка, будьте самі, як у себе вдома. Оксано Спиридонівно! Ви вже коло молоді поклопочіться. Прошу, панове! Асю! Поклич матір, вона, мабуть, у себе. Швидше.

Ася, скривившись, неохоче виходить.

Оксана (ведучи під руку Таїсю до столу. До Карпа). Добродію Карпе, сідайте з нами.

Карпо (хмуро). Дякую. (Іде в другий кінець столу).

Хацкель. Прошу. (Прислужливо підставляє стільця Оксані).

Оксана (робить так, що стілець дістається Таїсі. Сама говорить). А мені?

Хацкель. О, прошу дуже! (Підставляє другий).

Оксана (голосно до Тихенького). Євмене Симоновичу, може, ви хочете бути нашим кавалером?

Тихенький (ніяково). З великою приємністю. (Підходить, але не знає, що робити далі).

Хацкель. Я чимсь не догодив панні?

Оксана. Навпаки. Але ви чули, що мені доручено клопотатись про молодь.

В цей час Анатолій Олександрович всаджує Косоглядова. Інші самі сідають, балакаючи між собою. В цей час Секлетія Лазарівна щось шепоче Карпові. Той здивовано одповідає, але, видно, згоджується.

Дрим.ба (заклопотано шукає собі місця. До Оксани). Можна мені коло вас примоститись?

Оксана. Ах, Іван Федрич!.. Розуміється, можна. Слухайте, чого вас називають Іван Федрич Безумная Лічность?

Д р и м б а. Глупі люди називають, Оксано Спиридонівно, єдино глупі люди. От і більш нічого.

Кіндрат Пилипович. Ну, серце, це ви брешете! Це, мабуть, за те, що ви як щось скажете, так аж бульки з носу вискочать.

Оксана. Фе, добродію!

Кіндрат Пилипович голосно сміється.

Д р и м б а. От, дійсно, розумно сказано. Ах, розумно! Стидались би хоч людей.

Кіндрат Пилипович (сердито). Ну, патякайте ще ви! Подумаєш! Чиє б скавчало, а чиє б мовчало.

Хутко входять Ксенія Андріївна, Кость і Ася.

Ксенія Андріївна. Ах, извините, господа, мы так с Константином Гавриловичем увлеклись спором, что не заметили даже...

Сідає біля Анатолія Олександровича. Кость і Ася теж.

Анатолій Олександрович (встаючи). Панове! Користуючись відповідним моментом, я хочу дозволити собі сказать кілька слів...

М і щ у к (котрий понуро, замислено сидів, раптом до Косоглядова). Ну, добре. А скажіть, як ви відноситесь до питання такого...

Косоглядов (охоче). С удовольствием, с удовольствием.

Кіндрат Пилипович. Та годі вам! Тю! Анатолій Олександрович. Вибачайте, Никоне Степановичу, я хочу сказать кілька слів.

М і щ у к. А, вибачайте. (Похмуро змовкає).

Дехто сміється. Ася прискає й шепоче щось Оксані.

Анатолій Олександрович. Панове! Користуючись відповідним моментом, я хочу сказати кілька слів. Панове! Ми переживаємо тяжкі часи. Кажучи фігурально, панове, небо України затягнено чорними хмарами.

Косоглядов (прислухаючись, злякано.) Извините, господа. Если это политическая речь, то, господа, извините. Мне также дорога Украйна, я сам — малорос, но я не могу. Я в политику не мешаюсь...

Анатолій Олександрович. О, прошу! Це не політика, Прокопе Семеновичу. Ви тільки вислухайте.

Косоглядов. Хорошо, но я повторяю...

Анатолій Олександрович. Небо України, панове, я кажу, затягнено хмарами. Але на ньому пробиваються ясні проміння. Я радий, що один з таких променів можу вітати в своїй хаті. (Урочисто показує на Захара Назаровича й Оксану). Ось, панове, ті проміння. Вам відома всім великодушна, саможертвенна пропозиція високошановного Захара Назаровича. Я не буду про неї багато говорити, так само, як про блискучі таланти його шановної доні. Я скажу тільки, панове, одне: ми повинні підбадьоритись при світлі таких променів, ми повинні стати твердо до оборони народного життя, його добробуту, його моралі, його духових запитів. Ми повинні стати твердим кроком на стежку єднання й гармонії інтересів всіх верств українського народу. Ми — перш усього українці, а потім поміщики, фабриканти, робітники, журналісти. Повторяю, я радий, що можу привітати ці світлі промені в своїй хаті, а ще більше радісно мені, що ми можемо одразу ж приступити до виконання великої пропозиції Захара Назаровича. Я говорю про співочі товариства, про цей перший крок по указаному пропозицією напряму.

Секлетія Лазарівна (голосно, з зітханням). Пахтить ніби агітацією.

Анатолій Олександрович. Я говорю, панове: в наші часи, коли розпуста заїдає молоді сили, коли деморалізація майже заїла нашу творчість, поява таких свіжих сил, як наші гості, повинна нас глибоко втішати. (На Оксану). Ось наша Молода Україна. Ось вона вийшла до нас із глибин народу, озброєна силами великої творчої землі.

9*

227

Наш обов'язок, панове, охороняти її, цю силу, від неморальних впливів, направляти її на правильну путь. Першу чарку я підіймаю за наших високошановних гостей! Урра! (Піднімає чарку).

Голоси: Урра! Урра! (Тягнуться до Захара Назаровича й Оксани).

Захар Назарович (дуже схвильований, встає). Панове! Панове!

Чується: "Тш! тш!". Замовкають.

Захар Назарович. Панове! Я... Мене... до глибини душі зворушили... зворушило ваше вітання нашої мрії... Я кажу, панове, мрії. Бо знаю, як в наш вік люди мало... так сказать, ідеалам... почувають ідеали... Я, панове, не вмію говорити.

Анатолій Олександрович. Ми слухаємо всім серцем.

Захар Назарович. Я дуже, дуже дякую, що ми не помилилися в своїх мріях. Я собі думав, не я, власне, а ось вона. (Показує на Оксану, що сидить весь час з чудною посмішкою). Ну, нехай уже ми. Ми думали: ну, добре, землю оддать селянам — негарно. Хтозна в які руки попаде.

Анатолій Олександрович. Звичайно, звичайно.

Захар Назарович. От ми й рішили: жертвують люди своїм життям для других, чому ж ми такі убогі, що не можем дать їм те, що нам лишнє? Правильно я кажу, Саню?

(Продовження на наступній сторінці)