«Співочі товариства» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Співочі товариства»

A- A+ A A1 A2 A3

Анатолій Олександрович. Ну, де там! Ну, хто ж таки згодиться? Що ж ви думаєте, Добросердечна оддасть свої маєтки чи Харитоненко?

X а ц к е л ь. Звичайно. Ну, а чим же вони думають перетягнуть?

Анатолій Олександрович. От тут і весь фокус. Мені здається, що тут простий метод у них: влюбить Оксану в одного з своїх, і тоді... Ви розумієте?

X а ц к е л ь (сухо сміється). Надмірно просто.

Анатолій Олександрович. Але правильно! Вони знають душу людську. Вони правильно ведуть лінію.

X а ц к е л ь. Вибачайте, хто ж цей... королевич?

Анатолій Олександрович. Мені здається, що це — наш славнозвісний учений, прекрасний Євмен Симонович Тихенький.

X а ц к е л ь. О?

Анатолій Олександрович. Так-так... І, розумієте, вона, здається, прихильна до нього. Якщо їм це вдасться, нам... нашому напряму каюк. Український рух піде по лінії шовінізму, фантазій і тому подібного. Справа стоїть серйозно, Самійле Григоровичу. Га? Треба рятуватись.

Хацкель. Чому ви не викликали мене раніше?

Анатолій Олександрович. Не хотів, перш усього, одривать вас з одпуску, а друге, нічого ще не вияснялось. Вони на сьогодні призначили зібрання. Хочуть рішати напрям газети.

X а ц к е л ь. Знов?

Анатолій Олександрович. Вони сподіваються на більшість голосів. Але це дурниця. У мене єсть один план, котрим я посадив уже їх в калошу. Річ ось в чім. Я вніс сьогодні пропозицію такого сорту: організувати скрізь по Україні співочі товариства. Розумієте? В селах, містечках, городах. І зараз же у себе на заводі. Розумієте?

X а ц к е л ь. Це чудова ідея!

Анатолій Олександрович. Розумієте? Це також народна освіта, але вища, благородніша. Ми засіємо всю Україну цими огнищами культури.

Хацкель. І це не утопія! Уряд не може побачити в цьому нічого небезпечного.

Анатолій Олександрович. Безумовно!

Входить А с я.

Ася. Тату! Просять, щоб ви йшли. Анатолій Олександрович. Зараз, зараз! Скажи, що через п'ять хвилин.

Ася виходить.

Хацкель. Ну? І як прийняли це?

Анатолій Олександрович. Ті, розуміється, нічого проти цього не могли сказать, хоча одтягують голосування; Пилипенко, здається, захопився. Хоча він усім захоплюється.

Хацкель. Так. Але ви думаєте, що цим придбаєте симпатію Оксани?

Анатолій Олександрович. Почасти. Почасти придбаю. Вона ж хоче вчитись співати і йти на сцену. Значить, так сказать, відповідає її нахилам. Це раз. Але щодо Оксани, то тут... то тут, Самійле Григоровичу, уже на вас вся надія... Чекайте. Перш усього, треба написати про неї статтю. Розумієте? Надрукувать її вірші і статтю. Талант безперечний. Це — факт. Це просто скарб для нас, ця Оксана. Якби її одну без грошей придбать нам — і то вже багато. Розуміється, вибивши з голови всі фантазії. Але тут... прийдеться вжити методу наших противників.

Хацкель. Гм!.. В конкуренцію з Тихеньким?

Анатолій Олександрович. О, вона гарна. Жаліть не будете... Хе-хе-хе!

Хацкель. Та для загального добра, звичайно...

Анатолій Олександрович. Безумовно! Можна жертвувать всім собою.

Хацкель. Вона там?

Анатолій Олександрович. Там. Але попереджаю: це оригінальна, самобутня натура. І, здається, хитра, як справжній хохол. Дитя народу. Любить компліменти.

Хацкель. Так. Побачимо.

Анатолій Олександрович. Треба постаратись, Самійле Григоровичу. Треба постаратись, бо знаєте...

Входять з вітальні Оксана, Кіндрат Пилипович. За ними

Секлетія Лазарівна і Захар Назарович. Оксана — молода дівчина з типовим українським лицем. Брови низько над очима, що надає вираз сили й упертості. В губах дитяча жартівливість. Кіндрат Пилипович — високий, худий, з довгими похнюпливими вусами.

Говорить грубо, приказками, іноді з юмором. Секлетія Лазарівна — невеличка жінка з пісним лицем. Говорить, розтягуючи слова й скромно-єхидно стулюючи губи. Захар Назарович — скудовчена голова з виразом добродушного захвату, захопленості й прихильності до всіх. В окулярах і старомодному сюртуці.

Оксана. Анатолію Олександровичу! Нам не терпиться.

Анатолій Олександрович (др Хацкеля). Ми з вами ще будемо балакать. (До Оксани, дуже люб'язно, жваво, навіть улесливо). Ми готові. Ми готові. Давно не бачились, треба було про деякі справи побалакать. Це — секретар нашої газети Самійло Григорович Хацкель. (До Хацкеля). А це наша знаменита, чудова поетеса Оксана Спи-ридонівна Пилипенко.

Оксана (сміючись). Невже чудова? Будемо знайомі. (Протягає руку Хацкелю).

Той поважно, низько уклоняється.

Анатолій Олександрович (на Захара Назаровича). А це наш славний меценат, поет і великодушний діяч Захар Назарович Пилипенко. (На Хацкеля). Секретар нашої газети. Тільки сьогодні з одпуску приїхав.

Хацкель. Я мав уже щастя чути про вашу надмірну діяльність і приношу вам своє дивування.

Захар Назарович (соромливо). Ну, вже й діяльність!.. Дуже приємно з вами познайомитись... Я чув про вас.

Кіндрат Пилипович. Ге! Чули, та мало!

Захар Назарович. А що таке?

Кіндрат Пилипович. Це — наша гордість. Побіда наша. Він жид, знаєте?

Захар Назарович. А-а...

Хацкель. Я вашої рекомендації не потребую, добродію Несторець.

Кіндрат Пилипович. І по-дурному. (До Захара Назаровича). Жид самий настоященський. А перейшов до нашого гурту. От вам і Україна! Та ще який! Хоч він і противник мій, а правду скажу. Молодця хлопець, воша б його в потилицю. Жидів так чистить, що аж шкура лящить. "Україна для українців", та й край. От вам і жид!

Хацкель (здержано-злісно). Добродію Несторець! Прошу ваших поглядів мені не приписувати.

Секлетія Лазарівна (що стояла осторонь, єхидно). Шльома Гершкович... чи то пак... Самійло Григорович... не такий чоловік... Він сам — соціаліст... Бернштейнівець... "Україна для всіх". Вибачайте, я з вами й не привіталася... (Не рухається).

Хацкель (насильно посміхаючись). О, це я повинен вибачитись! (Підходить, здоровкається). Що ж до "Україна для українців", то ми в цьому не порозуміємось.

Секлетія Лазарівна. А звичайно, звичайно... Де ж там уже нам порозумітись. Ми — старі шовіністи, а ви — європейці, бернштейніанці... Куди нам...

Анатолій Олександрович. Панове! Про це, може, колись іншим часом. А зараз можна й до справи? Кінчать будемо. Я думаю, можна й голосувати. (До Захара Назаровича). Правда?

Захар Назарович. А чого ж? А розуміється... Прекрасна річ. Я, знаєте, все думаю. Це — чудово! Га, Саню? Та ще при кожній школі? Тільки мені здається, що це так тільки для початку. Що, так сказать... Вибачайте, панове: я, може, не так зрозумів.

Анатолій Олександрович. О, цілком правильно зрозуміли. Цілком правильно: розуміється, тільки для початку. Ваш геніальний проект зостається в силі, й ми до нього будемо прямувати зо всіх сил. Це тільки ми робимо перший крок. Тільки перший крок. Так не будемо, панове, гаяти й часу. Прошу до вітальні. Там ми докладніше будемо говорити.

Виходять до вітальні.

Секлетія Лазарівна (до Кіндрата Пилиповича). Кіндрате Пилиповичу, на хвилиночку.

Кіндрат Пилипович (зупиняючись). А що там? Вісь поломилася?

Секлетія Лазарівна (почекавши, поки всі вийдуть). Маєте. Радійте.

Кіндрат Пилипович (так само). Маєте! А я чим винний?

Секлетія Лазарівна. Авжеж ви не винні. Це я винна. Дурна баба не вміла за своєю справою доглядіти.

Кіндрат Пилипович. Ет! Варнягаєте.

Секлетія Лазарівна. Ой, добродію, хоч би ви вже не забували, що балакаєте не з биндюжниками.

Кіндрат Пилипович. Ну, от уже в церемонії вдаряєте. Кажіть краще, в чім діло, бо там же ждуть.

Секлетія Лазарівна. Ми так не можемо зоставити цю справу.

Кіндрат Пилипович. Ну, не можемо!

Секлетія Лазарівна. Нам треба окремо зібратись. Нашим усім.

Кіндрат Пилипович. Угу!

Секлетія Лазарівна. І закликать цих двох, старого йолопа і дочку. Та й зібратись завтра ввечері у мене.

Кіндрат Пилипович. Та й одбить? Хе-хе-хе!

Секлетія Лазарівна. Для загального добра, добродію, ми повинні напружити всі сили. Ви уявіть собі, що ці жидівські прихвосні заведуть у газеті, як візьмуть гору. Це ж буде смерть Україні, це ганьба, це не дай боже, що буде.

У мене волосся догори лізе, як я тільки подумаю... Ач! Співочі товариства... Знали, чим підлізти до цього дурня.

Кіндрат Пилипович (сміється). Та він не дуже-то щось схиляється.

Секлета Лазарівна. Нічого... Він таки схилиться, бо це таки думка хороша. Ой, це хороша думка. Та жаль, що з таких рук вона вийшла. Ну та нічого. Ми її візьмемо в свої руки... Так от, завтра ввечері у мене. Скажіть Міщукові. А я вже сама закличу Пилипенків. Та щоб ці не пронюхали! Треба й Карпа з сестрою теж запросити. Нам теж треба ближче стати до робітників.

Анатолій Олександрович (з вітальні). Панове! Вас просять.

Секлетія Лазарівна. Ідемо. Та глядіть же завтра.

Ідуть у вітальню. Назустріч їм виходять Ксенія Андріївна й

Кость.

Секлетія Лазарівна. Костю, а ти ж чого виходиш?

К о с т ь. А зачем мне там сидеть? Я ведь, мамаша, к "партии" не принадлежу. Сейчас голосовать будут.

Секлетія Лазарівна пильно дивиться на парочку й мовчки виходить.

Кость (з сміхом). Мамаша готова городовых с улицы затянуть, лишь бы голосовали за нее.

Ксенія Андріївна. Ей, кажется, доставляет искреннее страдание ваш русский язык?

(Продовження на наступній сторінці)