«Співочі товариства» Володимир Винниченко — страница 7

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Співочі товариства»

A

    Д р и м б а. Звичайні шпики. Ну, шпіони, й більше нічого.

    Входять Захар Назарович, Гаврило Іванович і Кіндрат

    Пилипович.

    Кіндрат Пилипович. Які шпіони? Га?

    Д р и м б а. Стоять коло цеї квартири. Доброго здоров'я! А вчора тільки чийсь жарт був? Жаль, що не скінчили про товариства. Це грандіозна, панове, ідея! У мене, знаєте,, тут єсть гурток хлопців семінарів, так прямо хоч зараз у товариство!

    Кіндрат Пилипович. Та підождіть ви, балабайка! Які шпіони? Де ви їх бачили?

    Д р и м б а. От чудак! Ну, он там, на вулиці. (Підходить до вікон, показує). Он стоять двоє. Під ліхтарями. Бачите?

    Всі підходять до вікон, крім Оксани й Захара Назаровича. Оксана з здержа-ною посмішкою поглядає на засмученого Захара Назаровича.

    Кіндрат Пилипович. Оті шморкляки?

    Д р и м б а. А що? То вони й єсть. Зараз, мабуть, поліція буде. Це вони слідять, хто куди піде. Коли нас арештовували у Ванченків, там так само стояли під вікнами шпики, тільки їх було дванадцять чоловік.

    Тихенький (з сумнівом). Ну, дванадцять...

    Д р и м б а (гаряче). Накажи мене бог! От чудак! Так у лінію й стояли всі.

    Тихенький. Знаєте, панове, мені здається, що краще, благорозумніше всього розійтись. Публіка все одно, видно, сьогодні не збереться. А ризикувать даремно не варто.

    Кіндрат Пилипович. Ге! Злякався, хлопче?

    Тихенький (образившись). Не злякався, а просто благорозуміє.

    Кіндрат Пилипович. Та я розумію, жартую.

    Секлетія Лазарівна. Та так, мабуть, панове, й зробимо. Хтозна, що то за фігури. Краще подалі од зла. Та й рішать нема чого, власне. Просто до діла, та й годі. По-менше балачок: це гріх наш, ми багато балакаємо.

    Захар Назарович. Так, панове, але все-таки... Якось, той... Я трохи не розумію... Звичайно, я не можу судити, але мені здається, що слід би все-таки якось порішити вже... Якусь таку організацію, чи як там... Думав, сьогодні щось вияснимо... А от не зійшлись.

    Кіндрат Пилипович. Ге! Це у нас такий звичай!

    Захар Назарович. Ну да, звичайно... Але все-таки якось той... Ми могли б самі, чи що... Час, панове, йде... (Розгублено розводить руками).

    Гаврило Іванович (хляскаючи його по плечі). Е, не треба спішить... Не треба... Поспішиш, людей насмішиш! Зберемся якось другим разом, то й якось воно й буде. У нас, знаєте, небезпечно з цього боку. Треба трішки підождать.

    Кіндрат Пилипович. Так, значить, по домах, панове? А, різав та поров його маму, якби знав, що така причина скоїться, пішов би прямо у трахтир чай пить! Гайда, хлопці! Підвезем москаля шпикам.

    Тихенький (до Оксани). Дозволите провести вас додому?

    Оксана. Прошу. Тільки я ж маю проводатаря — тата. Тихенький. Мені по дорозі з вами. Оксана. О, прошу в такім разі. Ходім, татку. (Посміхається).

    Захар Назарович (з виразом непорозуміння й суму на лиці прощається). Бувайте здорові.

    Секлетія Лазарівна. Та ми вас сповістимо, коли зберемся. Що ж зробиш? В такі часи живемо. А справу з співочими товариствами ми просто розпочнем тепер же. От Євмен Симонович постановив навіть цими днями походити по передмістях і подивитись, що можна зробити.

    Дримба. Євмене Симоновичу! Коли, значить, співочі товариства, то я ж кажу: хоч зараз гурточок хлопців семінарів, знаєте...

    Кіндрат Пилипович. Добре, добре! Ходім, панове! Бувайте, не скучайте.

    Гаврило Іванович. Лихом не поминайте, га-га! Бувайте здоровенькі.

    Прощаються, й гості виходять.

    Секлетія Лазарівна. Панове, не зразу всі виходьте. Кіндрате Пилиповичу, Іване Федричу, лишіться.

    Кіндрат Пилипович (вертаючись). Тю, з цією балабайкою спарували. Що б то панну тут зоставити.

    Дримба (добродушно). Ач, гевал: панну...

    Кіндрат Пилипович (жартом замахується). Що? "Гевал"? От як гепну, так забудете, як батька звуть. Ну, ходім, чого там. Аби не купою. Тоже боятись! (Виходять). Назустріч входить Хацкель.

    — Хацкель (до Кіндрата Пилиповича). Добрий вечір. (Входячи). Можна?

    Секлетія Лазарівна (холодно, церемонно). Просимо. А що скажете доброго? Сідайте, будь ласка.

    X а ц к е л ь. Що, так хутко зібрання розпустили?

    Секлетія Лазарівна. Ніякого зібрання тут, добродію, не було. Ви хіба вже в шпики поступили, що такі відомості маєте?

    1 X а ц к е л ь. Поважаючи вашу хату, я не буду одповідати вам у вашому тоні. Я за маленькою справкою до Гаврила Івановича.

    Гаврило Іванович. А чим можу служити?

    X а ц к е л ь. Сьогодні, смію нагадати, термін, в який ви обіцяли внести рік тому назад обіцяних сто рублів на газету. Може, ви будете ласкаві зараз — під розписку, звичайно,— вручите мені?

    Гаврило Іванович (здивовано). Та хіба сьогодні термін?

    X а ц к е л ь. Прошу пригадати.

    Гаврило Іванович. Хм! Якраз так подоспіло... що... От біда, якраз у мене платежі в банк.

    Секлетія Лазарівна. Хіба так негайно вже треба?

    X а ц к е л ь. Здається, добродійка самі можуть знати, що газета мусить чимсь держатись.

    Секлетія Лазарівна. Звичайно... Я не про це питаю.

    Гаврило Іванович. А ви б місяців три-чотири не могли підождати? Га?

    X а ц к е л ь. Ви знаєте, що це не примусова річ, хочете — дасте, хочете — ні. Як ті два рази одкладали, так і третій можете одкласти. Маєте повне право зовсім нічого не дати. (Уклоняється з захованою іронією).

    Секлетія Лазарівна (холодно). Очевидячки, прийдеться, коли так, і в третій раз одкласти.

    X а ц к е л ь (підводиться). Дякуємо й за це. Коли зволи-те назначити в третій раз термін?

    Гаврило Іванович (сердито). Сказано ж, місяців через три-чотири.

    Хацкель (з уклоном). Буду мати щастя рівно через чотири місяці прийти ще раз до вас.

    Секлетія Лазарівна. Добре. Більше нічого не маєте сказати?

    Хацкель. Моя справа скінчена. (Галантно уклоняється й виходить).

    Секлетія Лазарівна. От жидова! Яке нахабство! Тон який!

    Гаврило Іванович. Пронизуватий жидлик, га-га! Ходім вечерять!

    Виходять. Завіса

     

    ДІЯ ТРЕТЯ

    Улиця передмістя. З правого боку, ближче до глядачів, ворота, хвіртка й тин Карпового подвір'я. За тином видно шматочок стіни й покрівлю будиночка. За тином праворуч і ліворуч буде провулок. Задня стіна являє картину города. Ліва стіна — тин, ворота й хата баби Щепетихи. Коло

    воріт лави.

    Справа з провулку з'являються Оксана й Ася. Обидві одягнені по-міщанському, в хусточках. Здалеку чути гуртовий спів.

    Ася (завертаючи до Карпового двору). Ось... Уже. Це їхній двір.

    Оксана (зупиняючись). Підождіть, Асю. А як Таїсі нема вдома, що тоді?

    Ася. Вона напевне вдома. Я ж вам кажу, сьогодні неділя. (Зазираючи в очі Оксані). Ви хвилюєтесь, Оксаночко?

    Оксана (сміючись). От маєш! Чого мені хвилюватись?

    Ася (гаряче, благаючи). Ні-ні, Оксаночко. Скажіть, що ви хвилюєтесь! Ну, скажіть. Я ж бачу! Ви через це й вагаєтесь іти до них, я знаю.

    Оксана (жартівливо-строго, але, видно, справді хвилюючись). Асю! Не вигадувать! А то візьму й вернусь. То ви хвилюєтесь!

    Ася. Якби я була закохана, я б таки хвилювалась!

    Оксана (широко розплющивши очі, до неї). Асю!!

    Ася. Таки закохані! (Уперто, гаряче, навіть з гнівом). Закохані, закохані! Тільки ви ховаєте. Ви соромитесь, що закохані в робітника.

    Оксана. Ну, що ти їй скажеш?!

    А с я. А що, може, ні? Тільки це сором. Можете на мене сердитись, скільки хочете. От я вам усе сказала. (Боязко дивиться на Оксану).

    Оксана (сміючись). Ви, Асю, маленька хороша чудачка! І більше нічого.

    Ася. Ну, нічого. Ходім!

    Оксана. Чекайте... (Вдержує її). Невже ви, справді, думаєте, що я соромилась би, якби покохала робітника? Я роблю таке враження?

    Ася. Ні.

    Оксана. Ну, так чого ж ви кажете? А с я. А чого ж ви відноситесь так до Карпа? Оксана (з піднятим сміхом). А як же я відношусь? Звичайно.

    Ася. Ні, не звичайно. (Гаряче). Ах, Оксаночко, покохайте його! Ви не знаєте, він страшно хороший! І він далеко інтелігентніший за цих ідіотів. Ах, як би це було страшенно гарно! Ви б разом оселились, почали б організовувати школи... Я б покинула своїх буржуїв і пішла б в учительки. Ми б жили всі вкупі. Ах! Так гарно було б. Я ж знаю, ви ж смієтесь тільки з наших "діячів"... Оксаночко!

    Оксана (сміється). А що б сказала на це Секлетія Лазарівна?

    А с я (з захватом). Ой, уявляю! (Перекривляє). "Погибла ненька-Україна! Порнографія подужчала... Кінець світу"...

    Обидві сміються.

    А с я. Оксаночко! Ну, скажіть мені, я... даю вам страшенно, страшенно чесне слово! — я нікому-нікому не скажу: ви хоч трішки закохані в Карпа? Ну, скажіть.

    Оксана (лукаво). Ні.

    Ася. Ні трішки? Може, хоч капелюшечку? Ні? Оксана. Ні.

    А ся (сумно). Як жалко. Вам Хацкель подобається?

    Оксана. Може, й Хацкель. Ну, ходім уже, справді. А то ви подумаєте, що я й справді боюсь вашого Карпа. (Видно — бавиться).

    А с я. Не знаю... Хацкель мені не подобається.

    Оксана. Не подобається? Хм! А може, Тихенький більше мені подобається. Не знаю...

    А ся (пильно дивиться на неї). Ви смієтесь з мене, правда? (Радісно). Вам Карпо подобається, правда?

    О к с а н а. Та подобається як людина. Він розумний хлопець. А от я йому то вже, здається, ніяк не подобаюсь.

    А с я. Ви?! Ви можете не подобатись?!

    Оксана. Ой боже! Неможлива така річ?

    А ся (важно, серйозно). Він у вас закоханий.

    Оксана. Він вам казав?

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора