— Пшенички гаряченької!
І юрба розкуповувала книші й вареники, вмочені у густу сметану, наче помащені білим кремом.
З обох боків уздовж валки майоріли ятки приїжджих кpамapiв. Сукна, чоботи, козацькі і міщанські шапки, пояси і ронди рябіли всуміш з коралями, стрічками і хустками, біля яких годинами стояли селянські дівчата і молодиці. А ближче до Дніпра сивоусі дядьки придивлялися до коней і волів. Тут крутилися й чорновусі цигани з срібними кульчиками в одному вусі, горбоносі забарні волохи, татари-воловоди і менджуни на тонконогих бахматах-конях. А біляві литвини в білих свитках і шапках з доморобленого сукна розкладали на землі вибагливо вирізьблені дерев'яні ложки, сільниці, діжки й тарілки, суперничаючи з барвистими полив'яними мисками, глеками і макітрами міжгірських гончарів. Бурхлива юрба торгувалася, била по руках і знов починала торгуватися, пересипаючи свій торг жартами, дотепами або міцною і гострою лайкою.
Тут же співали лірники псалми, монахи й монашки пропонували хрестики і іконки, чотки з Афонської гори, пляшечки з іорданською водою. Циганки ворожили по долонях і на квасолі, настирливо канючили милостинки і спритно крали з кошиків і возів усе, що потрапить під руку.
На возах вищали поросята, гелготіли гуси, кудкудакали на смерть налякані кури. Цокотіли веселі жіночі голоси, щоки палали калиною, і навіть похнюплені прочани з саквами за плечима втрачали вигляд покаянної покори людей, що прийшли спокутувати свої гріхи.
Четвертий день вирує монастирський ярмарок. Шинкують монастирські хлопи. Добрих півсотні барил випили прочани, міщани і околишні мешканці. Викочують монахи вози чорнобузкового, наче окуреного димом, винограду, золотавих груш і червонобоких яблук. Накопичують гори малахітових кавунів, жилуватих, сіро-зелених динь дубівок і величезних жовтих гарбузів, що дивовижно нагадують турецькі чалми.
Цигани хвацько виграють кіньми. Чумаки ляскають по халявах батогами, прицінюючись до круторогих, присадкуватих, як буйволи, волів. Голова йде обертом від різномовного гамору, галасування, лайки, рипіння возів і вигуків перекупок.
— Дивіться! Дивіться, пане! — захлинається від обурення і люті Созон Балика.
Він забігає наперед і зазирає Гуторовичу у вічі, а Гуторович спокійно посувається далі широким кроком і обдивляється навколо.
Онисим Ходкевич і не зиркне на возного. Очі його нишпорять скрізь, і гостра яйцеподібна голова крутиться на довгій шиї, як у гусака. Він наче мацає поглядом кожен постав сукна у ятці, кожен пояс-черес, кожен жупан і підраховує збитки. І, сам того не помічаючи, смикає пальцем свій комір, наче хтось збирається здерти з нього останній жупан.
— От падлюки! І ятки, і буди! І столи, і вози! Краму скільки!.. — охкає війт Ходика, підхоплюючи возного під лікоть. — Ви тільки уважно дивіться, пане возний, щоб усе занотувати у своєму "сознанії". А ми вже ні за чим не постоїмо.
Возний мовчки покручує вуса. Ну, зрозуміло: чим більше збитку і шкоди, тим треба краще віддячити за докладне "сознаніє".
І раптом звертає до возів з горілкою.
— Звідки ви будете, дідусю? — питає він старого селянина, що наливає повні чарки двом підстаркуватим чумакам. — Чий ви?
Старий зводить на Гуторовича безбарвні плаксиві очі і витирає зморщені губи:
— Та монастирський же. Печерської оселі підданець.
— Звідки? — перепитує Гуторович.
— Та з містечка ж монастирського, з Василькова, — охоче відповідає старий і, зрозумівши, що це особа офіціальна, скидає шапку.
— А чого приїхав сюди? З власної волі чи з якогось наказу? — допитує возний, підморгуючи Яну Ренгульському і Микулашу Прищивському, двом шляхтичам, запрошеним за свідків.
Старий важко зітхає.
— Та хто б його поїхав, пане, з власної волі! Буряки ж у мене не викопані, хату треба лагодити... Отець архімандрит наказали: "Вези, мовляв, барило меду та барильце горілки і, поки не вишинкуєш геть усе до останньої кварти, не смій додому повертати". Добре, що нема дощу і що прочан багато. Одне барило вже вишинкував.
— А звідки всі інші вози? — уриває Гуторович балакучого дідка.
— Інші? Та бог його святий зна... Он той дядько подалі — з Пухова. Кумом мені доводиться... А звідки всі інші — не розпитував. Тільки геть усі монастирські підданці.
Готорович вмочує гусяче перо у каламур, що висить у нього на шиї на ланцюжку, і щось записує собі у книжечку, потім рушає далі. І скрізь чує одне: з усіх боків зігнав своїх хлопів кир Єлисей шинкувати: і з Радомишля, і з Василькова, і з Пухова, — з усіх незліченних селищ та хуторів, маєтків та фільварків, підвладних Печерському монастиреві.
А Микита Балабуха та Онисим Ходкевич тягнуть Гуторовича до яток і буд приїжджих купців.
— Це ж справжній розор! Це розбій серед білого дня! — сичить Онисим Ходкевич.
Гуторович докладно розпитує крамарів, хто вони, звідки, хто дозволив їм тут торгувати, скільки часу вони тут і скільки привезли краму. І всі, як один, пояснюють, що отець архімандрит з капітулою [133] оголосив ярмарок ще місяць тому, де кожен крамар може торгувати безмитно цілий тиждень, тричі на рік як у першого-ліпшого пана.
— Як-то? — люто уриває Балика. — Та що він, блекоти наївся?! Та як же ви, панове крамарі, пішли на таку брудну справу?! Хіба ж вам не відомо, що самі лише київські міщани мають право торгувати на шість миль від Києва?
— Так ми ж до вашого Києва не їдемо. І навіть до Києва нам вільно приїхати на ярмарок, — знизує плечима крамар.
— Але ж ми маємо королівські привілеї і постанову королівського суду, — хвилюється Созон Балика. — Тихше, тихше, панове, — спиняє Гуторович киян. — Про це ми поговоримо з архімандритом.
Келійник довго сперечався і не допускав одвідувачів до Плетенецького.
— Простіть, Христа ради, — вклонявся він. — Заборонено турбувати.
— Мало чого!.. Іди сповісти, або вломимось силою, — скипів Созон і в цю мить дивовижно нагадав свого брата, запального сотника.
Келійник розгублено переступав з ноги на ногу, але назустріч настирливим міщанам вже йшов сам кир Єлисей Плетенецький.
— Хто тут галасує? — спитав він, ковзнувши по радцях та бурмистрах удавано невидючим поглядом. — Чи то свята оселя — шинок, куди пнуться з лайкою і непристойним галасом?
— А хто її перетворює на шинок? Шинок і є на ганьбу і знеславлення віри, — загули обурені лавники. — Побожній людині тра звідси тікати, закривши очі і уші, а не йти на прощу з вірою і молитвою.
— Тихше, тихше, панове! Заспокойтеся! — спинив їх Гуторович.
Він низько вклонився Плетенецькому і заговорив сухо і стримано, як личить представникові правосуддя.
— Ми просимо превелебного отця архімандрита приділити нам кілька часу в негайній і досить прикрій справі.
Єлисей мовчки стояв на високому дубовому порозі, спираючись рукою на одвірок, і не запрошував магістрат до вітальні.
— Що треба? — спитав він уривчасто.
Гуторович схилив голову на плече і заговорив монотонно, ніби вичитував судову постанову:
— Року нині ідучого, серпня сьомого дня, був я в оселі Печерській, маючи при собі сторону позовну і свідків і вручив вашій превелебності декрет його мосці пана круля про те, щоб превелебний отець архімандрит з капітулою однині шинків і корчем в оселі не застосовували і скорилися королівському декретові і постанові соймового суду. Нині ж за викликом сторони позовної, тобто пана війта Ходики, бурмистрів, лавників і радців міських, ми, возний єнерал міста Києва, валку велику, горілкою, медами та пивом вантажену, на пустирі, перед монастирською, брамою, бачили, а також силу народу, що споживає ці напої, і крамарів, що крамарюють різним крамом з яток і буд, возів і з землі...
— Ну й гаразд, — урвав Плетенецький. — Торгують і пиячать, і питимуть на здоров'я. І нема чого бешкетувати і вдиратися до келії, наче ватага біснуватих свиней.
— Так, превелебний отче, — нахилив голову Гуторович, пускаючи повз уші останні слова, — але ж ваші хлопи шинкують на велику шкоду і збиток панів міщан київських — і всупереч королівському привілею, а також постановам суду. Мені, на жаль, доводиться нагадати превелебному архімандритові печерському, із капітулою, що постанова королівського суду набула законної чинності і оселя зобов'язана скоритися їй. А якщо превелебний отець з капітулою зволив загубити копію або забути її — так ось другий примірник тієї ж самої постанови.
Кир Єлисей обурено відкинув руку возного зі згорнутим декретом.
— Ніякої постанови чи то декрету я не знаю і не бажаю знати, — владно відкарбував він. — Чуєте! Корчем та шинків монастирських не зачиню! Ярмарку — теж, бо за правом посполитим можу улаштовувати на своїй землі всілякі торги і ярмарки на свій розсуд і смак! Чули? — підсилив він голос і схрестив руки на грудях, владний і непохитний, як скеля.
Каптур його з зибінню чорного кашеміру торкався одвірка. Владні очі кидали блискавки. Ніздрі тремтіли від обурення. Навіть високий на зріст Гуторович здавався перед ним щуплим і маленьким.
— Так, превелебний отче архімандрите... але вважаю за свій обов'язок пояснити.
— Пояснюйте і тлумачте ваші декрети недоумкам і недоросткам. Мені ніколи гаяти з вами час, та й знати я їх не бажаю. Проведи, сине, панів міщан, — кинув він келійникові і, повернувшись на підборах, зник за дверима.
(Продовження на наступній сторінці)