— Стій! Чого ховаєшся? — кинувся навздогін Бaлика. — Ах, ти, чортів сину, прости мене господи!.. Ми таки примусимо тебе скоритися законові!
Переляканий келійник кинувся до дверей, намагаючись заступити їх грудьми. Він мимрив щось розгублено і невиразно, але Балика відштовхнув його і вдерся у вітальню.
— Що це за бешкет і розбій?! — зустрів його кир Єлисей, блиснувши очима. — Геть звідси!
Але міщани були надто обурені. З загрозливим ремством обступили вони Плетенецького.
— Ми примусимо тебе скоритися декретові! — грюкав по столу Созон. — При-му-си-мо!
— Оце так монастир! — пронизливо вищав Ходкевич, — Святі отці перетворилися на шинкарів!
— Гроші дає у ріст, як перший-ліпший лихвар!
— Правиш службу божу, а в думках свій зиск підраховуєш, — вигукували лавники, не слухаючи один одного.
— Навіть серед папежників такого не чути!
— Ми тобі покажемо, як шинкувати!
— І крамарювати нам на збиток!
Тремтячий келійник кинувся по допомогу. Десь лунко — вдарили на сполох. З усіх боків мчали монахи, прочани й цікаві.
Але Єлисей не розгубився. Він тричі рвонув мотузок від дзвоника, і п'ятеро кремезних послушників накинулися на непроханих одвідувачів.
— Геть звідси! — гримнув тоді Плетенецький.
Та лавники не слухали; ревли йому у вічі обурено і люто:
— Ми ще побачимо — хто кого!
— Скасуй свої ярмарки!
— Закрий шинки!
— Не шинкуй нам на збиток!
— Тихше, панове! Тихше! — безпорадно кидався Гуторович.
Ніхто не слухав його. Кілька хлопів з дрючками мчали на допомогу слимакам. Прочани й монахи юрбилися на порозі.
— Геть звідси! — ще раз гримнув Плетенецький. — Женіть їх, братіє, в шию!
Монахи і посполиті кинулися на радців і лавників. Вітальня гула від гупання чобіт і вигуків. Стіл хитався, як на хвилях. Поповз по ньому каламар і важке церковне євангеліє у шкіряній оправі. Созон рвався з рук монахів, а вони штовхали його до дверей і важко сопіли йому в обличчя. З брязкотом посипалися шибки, і знадвору враз полізли в рами п'яні і тверезі пики з блискучими, цікавими очима.
— Го-го-го! Отак його! Тягни! — реготали вони.
— Шинкар! Лихвар у каптурі! — волав Балика, хапаючись за одвірок.
— Живолупе нещасний! — підвивав Онисим Ходкевич. — Навіть Аврумка Шмойлович чесніший за тебе!
А кир Єлисей, блідий від люті, кидав уривчасті, різкі накази:
— Геть їх! Замкніть браму! Видати братії двісті шабель і розташувати на торгу для ладу!
В сінях ще чулися тупіт і лайка міщан. Монастирська сторожа розганяла цікавих.
— Ідіть со господом, православні. Не годиться слухати безсоромні словеса.
А тремтячий блідий келійник підмітав у вітальні повибивані шибки...
Не заходячи до ратуші, кинулися міщани до суду, але Ян Аксак, суддя земський, не дозволив вписати до книг протестацію:
— Кир Єлисей чинив за законом: кожен шляхтич має право улаштовувати в своєму маєтку ярмарку і торги, — а печерська оселя має право магнатської маєтності, — гордо знизав плечима Аксак і відкинув свою сиву левову гриву. — І ви ще відповідатимете за бешкет в оселі.
— Як-то, пане сендзя?! Адже ж в королівському декреті і в наших привілеях написано, що право шинкувати і торгувати міцними напоями в межах міста Києва і на шість миль навкруги належить виключно київському міщанству.
— Остільки, оскільки це не суперечить правам шляхетським, бо шляхетський стан має найвищі права в межах Речі Посполитої. Отже, нема чого бруднити дурно земських книг.
— Це, пане сендзя, не за законом, — спалахнув стриманий війт Ходика. — Впишіть протестацію, а там побачимо, хто з нас правий, але відмовляти нам ви теж не маєте права.
Аксак змірив Ходику зневажливим поглядом.
— Хто тут хазяїн? Пан війт чи я? Mенi — судді — краще знати закони, — гордо кинув він, і ніздрі його орлиного носа здригнулися від обурення. — Шукайте іншого суду, але вашої протестанції я не прийму.
— Ух, собако! — Всі вони один за одного, — відсапувалися за дверима радці. — Але що ж тепер, панове, робити?
— Їдьмо до Житомира. Впишемо там протестацію. Вже де-де, а в Житомирі ані кир Єлисей, ані Аксак не зав'яжуть нам язика. Та й тамтешні судді не бояться піти проти них, — порадив Андрій Лазаревич.
Це був відомий і досвідчений прокуратор і крючкодер, Який вже років з тридцять тинявся по судах, тому його порада мала неабияке значення.
— Оце дійсно! Оце здорово придумано! — посипалися вигуки, і радці щільно оточили його.
Галасливою ватагою йшли вони схилом гори, коли з-за повороту виринула купка цехових. Попереду ішов Кузьменко з перев'язаною скривавленими ганчірками головою. Двоє майстрів підтримували його під руки. У одного з них набрякла губа, наче буйна угорська слива, а в другого синів під оком здоровенний синець. За ними йшли підмайстри і майстри з якимись хлопцями в подертих сорочках. Один з них шкандибав, двоє несли руки на перев'язі, а збоку окремо від інших ішов Хома Причепа, і замість вуса чорніла в нього кривава рана.
— Ой, хто це вас отак поцяцькував, панове?! — ахнули радці.
— Були б на нашому місці, мабуть, і ніг би не витягли, — буркнув Причепа, не обертаючись.
— Та ні, справді... Де вас носили чорти? Пиячили, чи що?
— Це у вас, шинкарів, завжди пиятика в голові... На тафі [134] це нас... пограбовано і покалічено, — відвернувся Причепа. — А двоє просто дуба дали.
— На тафі?!! Де? Чого? Коли? — посипалися запитання.
— Чого? Певно, чогось... Це ж ми на клятому кануні вирішили, замість сидіти, склавши руки, податися на Дніпро рибалити. Човни купили, челядь понаймали з підмайстрів та різного гулящого люду та у гирлі Десни станом уходницьким стали. Місце тихе та рибне. 3аводі там, плеса... Щодня повні неводи витягали, а іноді й двічі на день.
— Чого ж ви мені нічого не сказали? — урвав риботорговець Балабуха. — Та я б весь ваш улов купував би гуртом.
— Стривай, братику. Не в тому річ... Лізеш з уловом, як гедзь до коняки, — роздратовано відмахнувся Причепа. — Так от, солили ми ту рибу, в’ялили, курили. Сорок дві діжки виповнили, як ось де не взялися грабіжники...
— Монастиря Печерського підданці, з села Oсокорів, — вкинув рудий Кузьменко.
— А озброїв їх і підбурив Юрко Семенович, управитель Печерський, настановлений архімандритом Плетенецьким, щоб йому першою рибою подавитися, — сплюнув Причепа. — Ми ще спали. Ще й на світ не благословилося. Одні — на нас, а інші — на човни та за діжки, та за барила... Я як схопився, думав — татари. "Гвалт! Рятуйте!" Та за шаблюку. А вони — на нас з дрючками. Ух, і бійка ж була!.. Тільки от лихо: наш брат, швець, не дуже щоб шаблею... Це тільки я такий, що на цьому зуби з'їв... Та й битися у тісноті незручно: ані тобі, розмахнутися, ані рубонути як слід, бо ж своїх зачепиш... А вони, бісові діти, на нас гуртом, як вовки на коняку.
— І добра скільки забрали, — скрипнув зубами Кузьменко. — Човнів два великих та двойко менших. Та невід новий з підшивками, та другий, яким ще Савчин дід торік рибалив. Та свіжої риби три пуди було. Та в'яленої кіп шістдесят, та солоної... Старого майстра нашого ломакою до смерті забили та парубка-уходника...
— Ах, він собака! — сплеснув у долоні Ходкевич. — Мало, що з торбами пускає людей, — вже й наїзди з грабіжництвом та душогубством почав робити.
— Авжеж. Чим не Стефан Потоцький, — обурено вкинув Созон Балика, вперше щиро співчуваючи Причепі.
— А тепер — челядь уходницька, з гулящого люду наймана, порозбігалася і найми позаносила, — вів далі Кузьменко, темніючи від люті. — От і живи на білому світі, як знаєш...
Радці і лавники були обурені.
— Куди ж ви тепер? — спитав хтось.
— Та до замка ж! Тра вписати протестацію та по возного.
— Впишете! — насмішкувато свиснув Балика. — З цих cyдiв, як лика зі скель. Не приймуть вони вас, виженуть.
— Цього не може бути, — засперечався Причепа.
— Як-то "не може"?! Та й ми оце тільки від Аксака, — загули радці і, перебиваючи один одного, розповіли про сутичку з печерським архімандритом і з суддею Аксаком.
Уходники збентежено перезирнулися:
— Хм... Що ж його діяти, панове, — почухався Причепа, — коли в цієї монастирської собаки скрізь свої люди?
— Ані чорта не буде: тільки ноги бити, — підхопили радці.
— Стривайте, панове, не відраджуйте їх. Нам відмовив Аксак, мабуть, тому, що наша справа цивільна, а тут наїзд гвалтовий, грабіжництво та душогубство — карна справа. Мабуть, гродський суд буде згідливіший.
— Спробуйте. А ми тут почекаємо, побачимо, як у вас вийде, — підхопили лавники і, розступившись, відпустили побитих.
Цікавість розбирала їх. Вони сіли край дороги і закурили, але чекати довелося недовго. За чверть години з замкової брами посунули майстри, обурено розмахуючи руками, і рушили схилом гори, люті і розпалені.
— Ну, як? — спитав їх Созон.
(Продовження на наступній сторінці)