— Що "ну"?! Хіба з ними звариш кашу!.. Відома річ: магнат за магната, — обурено сплюнув Причепа і тремтячими від люті руками почав набивати люльку.
— От бачите, панове, що ми були праві: нема чого міщанам приятелювати з старостами і панством та піддаватись під старостинський присуд. Бачать вони, що між нами чвари та розбрат — от і нищать кожного поодинці, — напутливо заговорив Ходика.
— Та замовчи вже! І без тебе гидко, — відмахнувся Причепа. — Так його шаблюкою і порубав би на шматки. Ні, цього не можна так залишити. Ви що надумали, панове?
— Та от пан Лазаревич радить їхати до Житомира. Більш нічого не вигадаєш, бо в Києві ніяка судова собака не гавкне проти Плетенецького, дарма що всі вони католики.
Лавники задумливо курили і спльовували на піскувату дорогу.
— А чи не скликати нам братську сходку? — запропонував Онисим Ходкевич. — Бо ж і ви, і ми — такі ж братчики, і всіх нас разом скривджено і ображено. Отже ж, можна було б вчинити спільну справу. Воно й корисніше і більше важить перед людьми. Тут у нас спільна вигода, хоч ви завжди підозрюєте, ніби ми все чинимо вам на збиток, — не міг не з'єхидствувати Ходкевич.
Причепа трохи зніяковів і, відвертаючи очі, буркнув щось невиразне, а інші з радістю вхопилися за пропозицію лавників.
Далі йшли однією щільною купою і палко обмірковували кожну дрібницю. Назустріч здіймалося місто в бронзі і золоті дерев. Потопала в їх кучерявій зибіні зарічна синь — і ось замкнулися над головами шарудливі склепіння лапчастих кленів і каштанів, заливаючи їх сліпучим медом осіннього світла.
ПОХОРОН
Перший постріл звів на ноги не тільки Каффу, але й передмістя.
Вже два тижні жило місто чутками й тривогою, бо знали всі, що гуляє морем козацька сила. Одразу знялася метушня, галас. По хатах заблимали вогні. Чиїсь постаті мигтіли по темних вулицях та, подвір'ях. Найбільше злякалися работорговці вірмени і євреї, чекаючи невблаганної помсти козаків. Вони мчали до підміських виноградників, садів, і гаїв або забиралися в льохи, в підземелля та, каменоломні. Вірмени виставляли у вікнах ікони або прибивали до дверей хрести, бо знали, що козаки не чіпають християн.
Всі метушилися, щось ховали, тягли важкі чували та клунки, бігали, гукали одне одного. Плакали перелякані діти, ревли осли, рипіли тачки і вози.
Вільновідпущені теж надзвичайно розхвилювалися. Бажалося якнайшвидше побачити своїх земляків, мабуть, відшукати серед них своїх родичів, друзів або принаймні знайомих і, головне, дізнатися, скільки прийшло байдаків, і чи зможуть вони забрати всіх на батьківщину, і скільки часу пробудуть вони тут. У декого вже й речі були складені і готові до виїзду. Одні помчали до міських брам по новини, другі — до морського берега. Всі метушилися, бігали до сусідів, кликали одне одного, щось тягли або просто юрбилися серед вулиці і уважно прислухалися до стрілянини. Варт було двом-трьом зупинитися, щоб одразу оточила їх купка цікавих, наче залізні ошурки — магніт. Інші надбігали і розштовхували попередніх, пробиваючись до середини, начебто там можна почути найновіші і найцікавіші новини.
Дехто вже витягав з хати величезні тюки свого майна. Червона заграва без слів сповістила міщан, що козаки вже промкнулися до міста. Замовкли гармати, і тільки ледве чутно долинали поодинокі постріли мушкетів.
Жадібні до грошей ділки вже шастали проміж людей:
— Продай хату, козаче. Гроші в дорозі он як потрібні.
— Бери, — щиро зрадів козак. — Тільки гроші давай всі одразу.
— Авжеж. Скільки просиш?
— Та... щоб без торгу, давай п'ять тисяч аспрів.
— Бери тисячу.
— Здурів ти, чи що?! Та мені позавчора вісім давали, а я не згодився.
— Та й я б тоді залюбки вісім дав, а зараз і тисячі забагато. Всі навколо продають. Бери, мовляв, першу-ліпшу.
— От щупаче ненажерливий! — аж сплюнув козак. — Ну й шукай собі дурня!
3 боку міста з'явилося на дорозі кілька чоловіків, і купка, що стояла біля Олениної хати, враз пізнала Панаса і ще двох вантажників-стратенців з підземної в'язниці під цитаделлю. Всі кинулися їм назустріч, почали їх цілувати і розпитувати. Але мовчав Панас і тільки стурбовано дивився навколо.
— Олена? Де моя Олена? — нарешті вимовив він тремтячим голосом.
— Так вона ж ще вчора побігла до Розбійницької бухти до Каракаша по допомогу.
— Ну, а потім? Невже вона не повернулася? — з розпачем допитувався Панас.
Ніхто нічого не знав до пуття. Панас розштовхав цікавих і кинувся до своєї хати. Нікого. Нема навіть собаки Рябка ані циганчати Челебі, що так і залишився в Олени. Нашвидку зв'язав він два клунки речей, відшукав сховані гроші і кинувся до сусідок. Але й жінки, які щось нашвидку прали або пекли собі на дорогу, нічого не сказали йому певного. Панас постояв на вулиці із хвилину і раптом кинувся на стежку до Кара-Дагу, в печерах якого жили розбійники. Серце йому калатало невимовною тривогою. Ослаблий від катувань і довгого ув'язнення, він ішов, зціпивши зуби, перемагав і слабкість і голод і жадібно ковтав на ходу шматок хліба, знайдений в хаті. Чи жива вона, смілива й вірна жінка, і чи встигне він її знайти і повернутися з нею до Каффи до відходу байдаків? Знав Панас закон мусульманський: стратенець, що зірвався з шибениці, або той, чия страта не відбулася в призначений день і час, залишається жити, ніби помилував його сам аллах. Але не знав, чи пристосують цей закон до нього, гяура і бунтівника, який скарав на горло капудана-башу... А до Розбійницької бухти було аж три милі з гаком і стільки ж назад до Каффи.
Він майже біг, а очі марно шукали в темряві, ледве освітленій напівзагаслою загравою, знайому милу постать завжди сильної духом Олени з задерикуватим кирпатеньким носиком і карими очима, повними ясної мужності та щирої ласки.
Він хитався. Ноги йому підламувалися, серце калатало в грудях, кров важко стукала в скронях. Але ішов він навпростець, продирався крізь хащі та грубий переплутаний бур'ян стрімкими, вузенькими стежками понад прірвами, пильно вдивляючись в темряву, щоб не розминутися з нею, і в думках підраховував, чи вистачить часу повернутися і не спізнитися до відходу байдаків.
На другій милі стежка роздвоювалася: одна стрімко побігла вгору, друга шмигнула вниз, до моря.
"На горі — осип. Вночі там загинеш", — подумав Панас, згадавши, як вони ходили до Горпини в Чабан-Таш. І, хапаючись за кущі і за скелі, почав спускатися. Стежка і скелі були вогкі і слизькі від бризок прибою, але йти стало значно легше. Раптом важкий трупний сморід вдарив йому в обличчя. Безгучною тінню промайнув у темряві шакал, полохливо підібгавши зад. Панас зробив ще кілька кроків і побачив, що на стежці лежить мертва людина, від якої врозтіч кинулося ще кілька шакалів. Він наблизився до мерця, і раптом жах стиснув йому серце. Людина лежала обличчям додолу, вкрита подертою на шматки, але до болю знайомою картатою шаллю — шаллю Олени.
Так, це була Олена, яка минулої ночі поспішала до Каффи з надією, що за годину до світанку вдереться до Каффи ватага Каракаша і вирве стратенців з рук султанських катів. Повертаючись від Кара-Дагу, вона заплуталася в численних стежках і, потрапивши на великий осип, впала з урвища разом з потоком каміння і тут знайшла свій кінець. Рука її ще стискала здобутий розвідником ключ від міської брами, яку вона мусила відчинити визволителям із Кара-Дагу.
Нерухомий стояв над нею Панас. Все хиталося, все мерехтіло йому в очах. Ноги підкосилися, і впав він на гpaвій поруч Олени, підкошений горем і так лежав нерухомий. Шакали потроху посмілішали і почали підбиратися ближче... Один навіть наважився і смикнув Оленину ногу. Панас отямився. Треба негайно поховати Олену... Але де, як? Пальці його безсило вп'ялися в кам'янисту землю, нема в нього ані лопати, ані ножа.
В море! В бездонне Чорне море, де вже поховано стільки козаків, щоб не наругалися над мертвими братами їхні вороги. Зібравши останні сили, важко підвівся Панас, рвучко підняв Олену і, хитаючись, рушив до хвиль. Спочатку вода була йому по коліна, потім — по груди і раптом зникла з-під ніг. Він випустив Олену. Вона відразу каменем пішла на дно, а Панас кілька разів махнув руками, але останні сили залишили його. На мить Панасова голова ще раз виринула з води і зникла навіки.
Хвилі йшли до землі широкими рівними бганками, скипали на валунах бугристою піною, рокотали повільно й суворо, наче розповідали землі про суворого й чесного козака Панаса і про його вірну дружину, його сміливу й розумну козачку Олену-Ельмас.
В передмісті вже з'явилися перші запорожці.
— Збирайтеся, збирайтеся додому, панове! — вигукували вони, бадьорі й веселі, розпалені боєм і перемогою.
Євреї і караїми з жахом ховалися і тікали від них, а вільновідпущені кинулися до козаків з привітаннями, запитаннями і радісними вигуками. Йшли вони, оточені юрбою, одразу відповідаючи всім. Люди запрошували їх до хат, виносили хліб-сіль, чарки вина і частування.
— Поспішай, панове, — приказували козаки. — Згодом про все поговоримо. Батько наш наказав опівдні вирушати.
Знялася весела метушня. Огрядні літні люди бігали, як хлопчики, збираючи речі, зв'язуючи клунки, забиваючи діжки вина і сала, меду або олії. За безцінь віддавали хати і садиби, виноградники і худобу, раді зібрати хоч жменьку грошей на перший час. І навіть не лаяли і не кляли жадібних і нахабних покупців, що враз набігали на корисну здобич, як гайвороння на мертву коняку.
(Продовження на наступній сторінці)