Медже заснула, знесилена довгим весільним обрядом. Нерви і тіло вимагали спокою, і жодний образ не обарвив її глибокого сну. Вона не чула, як наповнилися вузькі вулички Чабан-Таша важким тупотінням, криками і зойками, безладною стріляниною і брязкотом вибитих шибок і дверей.
А Ібрагім почув. Підвів голову, прислухався. Стукало в скронях. Хотілося спати, та за вікном діялося щось нечуване, коли раптом вбігла розхристана, простоволоса Сабіха.
— Козаки! Козаки! — волала вона несамовито. – Тікайте!
Медже схопила одяг і безладно заборсалася по кімнаті.
— Сюди! Сюди! — крикнула Сабіха і кинулася у бокові двері.
Там були вузькі сходи на дах суміжної саклі, на верхню прискалку гори. Але і тут вже панували козаки.
Розгорялася пожежа. Здіймалися до неба багряні хвилі і водограї вогню. Гогітливим штормом буяло полум'я. Хмара диму розповзалася по небу, наче розкрилися надра землі і виригали у небо пару і лаву.
Коли цитадель піддалася, Сагайдак-бей сів на коня і рушив до беглер-бейового палацу.
— Де Карпо? — нетерпляче питав гетьман Харлика Свиридовича.
— Не знаю, батьку, — знизав той плечима. — Казав, що піде по циганку Кайтмазу — і зник.
Сагайдачний нервово смикну повід. Кінь став дибки і, обернувшись на задніх ногах, помчав до Біюк-Джами.
Біюк-Джама стояла вся рожева від заграви. Кожна закрутка її колон, кожен карниз вирізьблювалися чітко і яскраво в моторошно-фантастичному світлі пожежі. Вмить відшукали вони Кайтмазину саклю. Вибиті двері чорніли беззубою пащею. На долівці стояла калюжа чорби. Все було пошматовано, перекинуто і побито. Тільки за внутрішнім вікном, на дворі, вив над трупом Кайтмази ланцюговий собака та осторонь скарлючився мертвий Карпо з розрубаною головою. Кобзар не скинув татарського одягу і сам потрапив під козацьку шаблю.
Сагайдачний ступив на двір, помацав ще теплі трупи... Довго мовчав він, збентежений і розгублений. Настин слід зник у безвісті.
— Що ж, пане гетьмане, — наблизився Свиридович, — підемо. Карпо мені казав, що чув голос панни Насті в беглер-бейовому палаці, тобто за садовим муром палацу. Беглер-бей живе в Каффі лише взимку, і садів тут нема, отже, мова йде про одне з позаміських його кубел.
— Ходімо, — урвав гетьман.
І твердим військовим кроком вийшов на вулицю. Швидко помчали вони повз Біюк-Джаму і медресе, міську лазню і палаци італійських крамарів і банкірів і незабаром потрапили у натовп звільнених бранців та міських невільників.
— Батьку! Рятівнику наш! — кинулися вони до нього радісно й схвильовано.
Але гетьман не слухав палких привітань. Він підвів руку — і всі замовкли, з'юрбилися навколо нього і витягнули шиї, щоб почути слова Сагайдачного.
— Спасибі вам, добрі люди, на щирому слові, — заговорив гетьман. — Допоможіть мені в такій справі. Тут десь у неволі моя наречена. Покажіть мені, де живуть беглер-бейові жінки. Здається, вона потрапила до його палацу, а де він — ніхто з нас не знає.
— Андрій знає. Він там працював за муляра! — вигукнув хтось.
— І Юхим одноокий!
— Я знаю! — залунали голоси.
І кільканадцять чоловік кинулися вказати дорогу.
— Спасибі! Вистачить з мене й двох. А ви, добрі люди, збирайтеся додому: вранці рушаємо, — кинув Сагайдачний і підострожив коня.
Розбивали палац беглер-бея Селіма. Козаки розсипалися плутаними переходами, покоями і галерейками. Хміль тьмарив свідомість, а жадоба помсти гнала їх далі і далі.
Танцюра, Бородавка і ще десятеро сивоусих козаків, морочилися коло мідних дверей скарбниці. Не піддавалися вони aнi шаблям, ані списам, ані чеканам.
— Почекайте, панове. Зараз відчинимо, — випростався — Бородавка.
Він підтягнув кам'яну брилу і, обмотавши її ланцюгом, став ритмічно розгойдувати, наче таран, і бити нею об двері. Вони стали потроху розхитуватися. Танцюра і ще двоє кинулись на допомогу.
— Ану ще! Ану — раз! Ану-ну! — також ритмічно вигукували козаки хрипкими голосами.
І раптом впали двері, і перед очима козаків розкрилася скарбниця. Першим ввійшов до неї Танцюра з жмутом запалених свічок і мимоволі примружився від сліпучого блиску самоцвітів.
— Ну й кaмiнцi, — зачерпнув він пригорщу рубінів.
А поруч мінилися нічними зорями діамантові пряжки чалм, коштовні смарагдові ланцюжки і намиста з ясно-блакитних сапфірів. Жовтими бубличками блимали нанизані на ремінці персні і обручки, палали жаровнями миски шліфованих, але неоправлених бурштинів, коралів, рубінів, смарагдів. Золотий і срібний посуд, шаблі, стремена, келехи — все блищало всіма кольорами веселки.
Штовхаючись і сопучи, кинулася старшина на самоцвіти, хапала їх жменями, насипала повні кишені і гаманці, коли раптом виріс на порозі Петро Конашевич. Він нічого не сказав, тільки зиркнув на миски, цебра і самоцвіти та на зоряний розсип діамантів у їх брудних руках.
— Висипте геть усе! — кинув він уривчасто. — Це піде у військову скарбницю. А ти, синку, — звернувся він до Свиридовича, — прийми військову здобич і запечатай військовою печаткою разом із паном писарем.
Старшина почала неохоче випорожнювати кишені, так туго понабивані, наче в них лежали мармурові ядра каффських гармат. Свиридович сумлінно допомагав їм, але коли Сагайдачний з курінними отаманами пішли, непомітно сунув собі у пояс повну жменю найкращих діамантів.
"Вже кого-кого, а мене ніхто не наважиться обшукувати, наче нетяг, — подумав він. — А така розкіш завжди знадобиться".
— Готово, батьку — по-військовому виструнчився він, коли лантухи перлів і діжки срібла і золота були зав'язані і запечатані.
І за порогом скарбниці фамільярно підморгнув гетьманові: — А тепер ходімо по найкоштовніший скарб всесвіту, по справжній двійник Кіпріди — по прекрасну даму вельможного пана.
Сагайдачний поморщився. Тон осавула його неприємно вразив. Мимоволі потяг він носом і відчув запах кіпрського вина, але Свиридович базікав з невимушеністю польського гусара під чаркою.
— Зараз буду я, наче Вергіліуш [129], проводирем пана гетьмана до гарему і сподіваюся на весіллі вельможного пана бути якщо не московським, то принаймні весільним боярином...
— Ходімо, — роздратовано урвав його Сагайдачний і рушив по хрустких уламках алебастрових рам, дзеркал і посуду.
З мимовільним хвилюванням переступив Сагайдачний поріг того саду, де Настя прожила п'ятнадцять місяців. Пишними завісами огортали мури в'юнкі троянди і гліцинії. Кипариси здіймали до неба чорні обеліски, перекреслювали чорними свічками морську далечінь, а мармурові альтанки і водограї тепло рожевіли при світлі заграви. Пахтіло датурами, туєю, бальзамічною смолою гірських сосен і розкішними анатолійськими трояндами, що вдруге квітнуть восени.
Супутники Сагайдачного високо здіймали свої смолоскипи. Морський вітер примхливо роздмухував їх жовтогарячі гриви і розсипав у повітрі золоті бризки іскор. Козаки швидко пройшли садом і ввійшли до гарему.
Тут був такий же розгардіяш, як і скрізь. На сходах конав недорізаний євнух з кинджалом у череві; другий вже задубів, занурившись носом у якісь ганчірки. Уламки алебастрових рам і скла й тут хрустіли під ногами, а запашний нічний вітер шарудів обривками завісок і шовковими шальварами.
— А де ж жінки? — здивовано спитав Сагайдачний.
— Тут, — буркнув один з козаків.
Жінок замкнули у низенькій склепінчастій коморі. Miцні грати без візерунків перехрещували червоне небо чорними смугами. Вздовж стін стояли скрині для убрань, а посередині тулилися одна до одної жінки, наче овечки під зливою. Повними жаху газелячими очима глянули вони на гетьмана.
Сагайдачний обвів їх пильним поглядом. Насті серед них не було.
— Хто тут говорить по-татарському? — звернувся він до козаків.
— Я! — виступив один з них, зсуваючи шапку набакир.
— Скажи, що я дам їм волю і залишу тут, у Каффі, якщо вони знайдуть мені бранку, куплену торік восени у Саффара на вагу золота.
Козак, трохи запинаючись, переклав жінкам слова Сагайдачного. Жінки мовчали — чи то не зрозуміли його, чи то не хотіли йому відповідати, а може й просто — з переляку.
— Ну? — гнівно тупнув Сагайдачний.
Коли ось з купи мотлоху у кутку почувся старечий кашель і виповзла стара бранка Явдоха.
— Ой паночку наш рідненький!.. Та хіба ж вона тут?! Повезли ж її звідси сьогодні, — зашамкала вона, зводячись на тремтячі ноги.
— Хто? Де?! — аж скрикнув Сагайдачний.
— Та твої ж хлопці, орле наш сизокриленький. Забрали, посадили у човник — та й повезли. Ось чому співала вона сьогодні вранці, як пташечка. Весь час дивилася у море, чекала визволення.
Сагайдачний здивовано звернувся до Свиридовича.
— Невже ж це наші байдаки? Та хто ж їм наказав? Коли?
Свиридович знизав плечима.
— Нічого не розумію. Певно, у неї від старості перекрут мозку. Та наші ж байдаки і не наближалися до берегів! Ми висіли вже вночі біля Кара-Дагу. Три милі тупали пішки, щоб не спізнитися до вистави.
— Підемо. Покажи нам, де і як її взяли? — труснув стару Сагайдачний. — Та не бійся. Ми тобі лиха не зробимо. А втім, якщо вкажеш нам Настин слід, візьмемо до себе, годуватимемо тебе, поїтимемо донесхочу, аж до самої смерті, наче рідну бабусю.
(Продовження на наступній сторінці)