А на роздоріжжі чинбар Кажан накинувся на свого небожа Василя, що вже тягнув до порту важкі чували різного майна.
— Куди, ледащо! — верещав він, вчепившись, Василеві в комір. — Бачили ви такого йолопа?! Я тебе з неволі викупив, дав грошей на реван, майстром тебе зробив. Вертай до хати, дурню! Нікуди не пущу!
— Не лайтесь, вуйку, — спокійно відрізав Василь, на мить спустивши свій вантаж на землю. — Все'дно не послухаю. Сидіть в своїй бусурманщині, коли совість забули, а я хоч пішки, та додому піду.
— За панщиною, дурню, скучив? Чи то гадаєш з тутешнім реваном до Львівського цеху потрапити? Дзуськи! Подохнеш під тином без роботи в "партачах".
— Не ваш клопіт! Якщо вам краще на чужині, залишайтеся, а я за гроші та реван батьківщини не продаю, — палко відрубав хлопець і знов накинув свої торби на плече.
— Не пущу! — люто верещав старий. — Он скільки в Каффі нажив. То й сиди на своєму.
— Ах, ти, юдо проклятий, — спалахнув завжди стриманий парубок. – На! Бери! Наживайся! Торгуй совістю і рідною землею. Голий і босий піду, коли так, — вигукнув він лунко і з люттю шпурнув старому під ноги своє майно.
— Вірно. Так і треба! — дружно підхопило кілька голосів. — Вам, багатирям, гроші та різний мотлох — над усе. Збираймось, панове. Хутко! Бачте: вже розвидняється. Поснідаємо — та в путь!
На вулиці рипіли вози, вантажені клунками, якимись діжками, скринями, жбанами молока, дітлашнею та жмутами смушків, загорнутими килимками. Баби то сідали навози, то знов мчали до яту по якийсь забутий глечик чи то свитинку. Дехто навіть собаку взяв, щоб не служив вірний пес бусурманам.
Жевріють рожевим хмаринки на сході. Дме ароматом гірких трав, горіховим листям та стиглим виноградом.
Де-не-де женуть у бік порту зв'язаних бранців і отари овець. Діти і старі з зойками біжать за полоненими, ридають, посипають голови попелом, видирають волосся, проклинають козаків або благають милосердя.
А море радісно й ніжно блакитніє крізь світанкову імлу, посипане дрібними порошинками іскор, пахтить йодистою свіжістю води і жене до берегів ласкаві теплі хвильки, що скипають на жорстві кучерявою піною. Сади і виноградники в росі пряно пахнуть стиглими плодами, наче випили вони весь жар, все сонце довгого літа, а прибита на дорозі курява оксамитово пестить босі ноги.
В порту бучно і людно, як у дні вивозу ясиру з невільницького ринку. Але тепер, замість венеціанських галер та александрійських каравел, стоять вздовж берега козацькі байдаки, сандали, томбази і шхуни, готові з першого наказу підняти якopi. Вчорашні хазяї кораблів вантажать їх барилами прісної води, фруктами і овочами, бринзою, винами, жбанами молока, качками і курми і ще теплими тушами баранів, що тут же ріжуть і білують козацькі кухарі.
Вантажу стільки, що навалений вздовж моря, він перетворюється на міцні бастіони, за якими можна було б витримати справжню облогу. Ридають татарки, з жахом і розпачем прощаються з Кримом. З несамовитою мукою пригортають до себе дітей і все виглядають, чи не промайне серед полонених обличчя чоловіка чи брата.
З люттю віддавали останні накази капітани захоплених кораблів. На світанку вони спробували втекти, але козаки стежили за ними пильним оком, бо небагато звільнених можна забрати з собою на байдаках. І тепер гойдаються на реях фок-щогл проводирі невдалої втечі, а їх заступники з удаваною покорою приймають на борт живий і мертвий вантаж.
— Куди ви нас везете? — питає звільнена бранка.
— На тихі води, на ясні зорі, у мир хрещений, у край веселий, молодичко, — підморгує Савка, в якому важко пізнати шевського підмайстра з Києва.
Звільнені галерники дивляться на козаків променястими від вдячності очима.
— Братіки! Рідненькі! Рятівники наші! — шепочуть вони, ладні цілувати чоботи й мозолисті від шабель долоні січовиків.
— Не баріться, панове! Вантажте швидше байдаки! — наказує Сагайдачний, з'являючись в порту.
Мовчазний, восковоблідий під засмагою, сидить Сагайдачний на коні у чорному, застебнутому під горло жупані. Похмурим, важким поглядом дивиться він на бранців.
З забобонним жахом позирають на нього татарки.
— Сагайдак-бей, — шепочуть вони сірими від жаху вустами. – Сагайдак!
— Аллах; який він жахливий! Очі його палають, як у хижого звіра, — шелестять навколо них голоси.
— Як у самого шайтана, захисти нас, пророче, від люті його...
— Поспішайте, панове! Опівдні вирушаємо, — покрив гамір лункий голос Сагайдачного.
І для татарок голос його лунає, як сурма Мелек-уль-Мекка, ангела смерті.
А Сагайдачний проїхав повз них і спинив коня перед стратенцями.
— Що це за люди? — спитав він.
— А це, батьку, стратенці. Ми їх з льоху витягли, — пояснив Бородавка, весь чорний від пороху.
— За що ж вас мусили скарати? — спитав Сагайдачний строкату купку стратенців, де татари і вільновідпущені стояли всуміш з таврованими галерниками.
— Повстали ми. Не стало сили робити, бо вони з нас шкуру дерли, з живих.
— Ми гинули з голоду, а вони торгували нашим борошном в такіє.
— Коли б не ти, катували б нас тепер на площі султанські кати, — загомоніли вони стримано і щиро.
— Звільніть для них одну галеру. Збирайтеся в дорогу, — кинув Сагайдачний. — Та заберіть їх майно, жінок і дітей.
Знялася метушня. Міські невільники з доків та каменярень, галерники і хатні невільники кинулись до галер, наче хвилина запізнення загрожувала їм новою неволею. Вони дерлися на галери, штовхалися і пхали з вузьких східців одне одного. Жінки верещали, лаялися, благали. допомоги.
— Стійте, бісові діти! — кинулися на допомогу січовики. — Стійте! Хто штовхатиметься — залишиться у Каффі!
Загроза вплинула. Галерники пішли тихше, а повз них ішли узбережжям полонені спагі і яничари, ремісники і кара-татари. Огрядних баканів, мулл та улемів погнали окремо на одну з галер. Цих мусили годувати і пильнувати, чекаючи на значний викуп. Інших розташовували по галерах і по вітрильниках.
— Нащо нам стільки полонених? — здивовано питають Савка і Терешко.
— Як-то "нащо"? А мінять їх на наших. Адже ж тут, у Криму, залишається тільки жменька нашого ясиру. Мало не всіх завозять звідси до Туреччини, а то й ще далі, або на галери беруть... От і врятуємо за цих татарюг ще з дві-три сотні наших страдників, — охоче пояснювали літні бувалі козаки.
Плачуть жінки, падають на рідну землю, цілують її востаннє.
— О Горпіне, Горпіне! Тепер я розумію твою минулу муку, — шепоче Медже пересохшими вустами.
Очі її з невимовним болем дивляться на зруйновану Каффу. Застигло в них болісне запитання: за що? І нема поруч з нею щирої і сміливої Олени-Ельмас, щоб кинути січовикам гаряче слово:
— Тому, щоб панам та беям, та й нашим срібним дукам жити сито і весело. Щоб тисячі працювали на купку щасливих, бо одна правда у ситих, а інша — у бідних, і ситі ніколи не зрозуміють голодних.
Ахмет підтримує Медже. Він забув, що закон забороняє дивитися в жіноче обличчя. Хіба до законів тепер... Медже ледве плентається. Hемa синьоокої дівчини з голосом дзвінкої цикади, зогрітої сонцем. Зав'яла вона, змарніла. А що буде з нею у холодній степовій землі, де вип'є неволя її молодість?
А Сагайдак-бей сидить на коні, нерухомий, мовчазно-похмурий. Люта радість клекоче в його грудях, а десь глибоко-глибоко ворушиться сумнів:
"Чого вона співала? Кого виглядала у хвилях?.."
Харлик Свиридович наближається до гетьмана і салютує шаблею, наче у Варшаві, на королівському огляді.
— Пане гетьмане, полонені і звільнені бранці вже на байдаках.
Сагайдачний здригається.
— Веслярі, до опачин! — лунко наказує він.
Повернувшись на свій байдак, Сагайдачний рушив на корму повільно, обважнілою ходою. Спустився на лаву, замислився. В душі була порожнеча. Серце глухо нило, наче дуплястий зуб, і сумнів роз'ятрював свіжу рану.
А що, коли Настя співала, чекаючи когось іншого, і пішла до нього з власної волі? Чому тоді мчав він до Каффи, рискуючи власним життям?.. Загинув Карпо і з ним жахлива таємниця. А що, коли Свиридович знає правду і до слушного часу мовчить, щоб коли-небудь кинути йомуу вічі насмішку, жагучу й отрутну, як жало гадюки?! А може, знають і інші?..
Що він тоді в їх очах? Нікчемний бабій, нещасливий коханець, ладний лити кров для власного щастя? О, цього козаки не подарують йому! Тепер він заткнув їм здобиччю горло, але коли хліб козацький поїдять...
З жорстокою насолодою роз'ятрював він душевну рану. Хотілося лягти на дно байдака, вкритися важким рядном, втиснутися в просмолені дошки і так лежати, щоб ніхто не бачив його і не згадував про його існування. Півжиття віддав би він, аби викреслити події минулої ночі.
Тремтячою рукою витягнув він з кишені кисет, що сунули йому в ханському палаці. Набив люльку, став кресати вогонь.
— О! Батько наш запалив по-козацькому, — тихенько ойкнув один з веслярів, підштовхуючи Максима Бабія.
— Бре-е... — вищирив той зуби, але осікся, бачачи, як кучерявий дим оповиває голову Сагайдачного.
Сагайдачний курив люльку за люлькою, дивився в одну точку і притамовував димом душевну муку. І зламана воля почала прокидатися, випростовуватися, наче притиснута тягарем еластична пружина.
(Продовження на наступній сторінці)