Посходили пізні осінні сузір'я. Іскристий сніп Оріона, туго перехоплений блискучим діамантовим поясом, стояв над головою. Сіріус мінився над морем пухнатою синьою краплею. 3 гір віяло прохолодою і запахом гірких трав.
Горпина сиділа на порозі саклі з дитиною, чи то чекаючи на Нур'ялі, чи то занурившись у спогади, не в силі ворухнутися і підвестися з місця.
Настя Повчанська...
Невже вона — та грізна володарка сералю, перед якою хилиться Абдул, заступник беглер-бея Ceлiмa, всі євнухи і навіть сам беглер-бей? А недавно лежала вона поруч Горпини на Сафаровому кобеняку і ридала безпорадною бранкою.
В неволі вони заприятелювали. Стерлася межа між бідною наймичкою і дочкою статечного хуторянина. Вони чіплялися одна за одну, як два уламки втраченої волі, відчувши братство страждань, — щасливі тим, що є з ким перекинутися словом, згадати батьківщину і розповісти одна одній свої думки і горе — загальне горе всіх бранців.
Колись було не те.
Навіть тоді, коли жали вони поруч золотаву пшеницю, відчувалася ця неперехідна межа. Настя де-не-де та й — гримне на Горпину або вколе її гострим, зневажливим поглядом, або поскаржиться матері — і знов бурчить стара Повчанська на безпорадну сиротину:
— Що б ти, ледащо, без нас робила?! Підібрали тебе, як паршивеньке цуценя. Вигодували, а ти, падлюко, лінишся. То йди к чорту! Знайди йолопів, щоб дурно тебе годували.
І плакала потай Горпина в густих бур'янах за клунею і допізна гнула спину над скатертинами і рушниками для Настиного посагу або гаптувала церковні покрови і ризи, якими Повчанський обдаровував парафіяльну церкву, щоб "панотець суворіше повчав розбещених хлопів і краще тлумачив їм тексти святого письма про те, що "нема на світі влади, аще не від бога".
— А бодай би вони всі подохли, — смачно вилаявся Корж, коли Горпина розповіла йому про знущання старої Повчанської. — Потерпи, серденько. Піду напровесні у турецький похід. Намолочу "хліба козацького" та й зашлю сватів... А мо, ти вже готуєш мені гарбуза? Га? Кажи одверто! — зазирав він у дівочі очі, а Горпина спалахувала смуглявим рум'янцем і потай вишивала собі рушники для заручин.
— Чи не тисячу років тому воно було?!
Спокійно, без нещодавнього надсаду згадувала вона тепер Данила. Знала, що в чабанах легко жити навіть невільникові. Правда, нудно самому в степу, по той бік гірського кряжа або на гірських полонинах, та не носить чабан кайданів, не спить в темних брудних колодязях-в'язницях або скарлючившись на лаві галерній. Їдять вони сито, дихають вільним повітрям і часто звільняються, коли підуть козаки у татарський степ "лупити мурзинські отари".
Порівнюючи Данила з Нур'ялі, не гнала вона тепер спогаду про те, як повертався Корж додому п'яний, як бив і трощив у хаті посуд, як лаявся, а іноді і її бив під п'яну руку.
А все ж таки тихий біль стискав Горпинине серце. Сьогодні, на весіллі Медже, відчула вона знов самотність, розбуркала свої дівочі мрії і спогади. Хороші, зворушливі татарські пісні, та хіба ж можна їх порівняти з тими, рідними, що співали над нею дівчата, коли розплітали їй коси або садовили її на посад і оздоблювали весільний караван чепурними гребінцями з тіста.
Ой, рано-рано кури заспівали,
А ще раніше пан Данило встав,
Лучком забряжчав,
Братів позбуджав.
Ой брати, вставайте та коні сідлайте,
Коні сідлайте, хортів скликайте... —
забринів у пам'яті старовинний спів.
І від цієї напівколядки, напіввесільної пісні мимовільні сльози навернулися на очі. До болю захотілося дихнути вогкою свіжістю річних низин, чебрецем, медунишником, почути сиверських пісень з безмежно довгими останніми нотами, що повільно згасають за Ворсклою. Захотілося виганяти вранці корови з теплого хліва, що так приємно пахтить гноєм і парним молоком, сікти на зиму капусту в довгих глибоких ночовках, хрумкаючи підмороженими качанчиками, або мочити в Полузорі нав'язані на жердини коноплі і прясти довгими зимовими вечорами мичку за мичкою білястого кужеля, що так дивовижно нагадує степовий ковиль...
Спав Чабан-Таш. Жовтий вогник не блимав у його саклях. А саклі розсипалися по схилу гори грудками цукру і тьмяно біліли під зорями. Вітер ущух. Тільки внизу, під горою, важко, дихав прибій. А на сході, праворуч від мису Киїк-Алтама, небо стало димно-червоним. Яскравий сангвін окреслював хмари, і від нього ще чорнішим і глибшим здавалося небо, а зорі — яскравими, синіми, діамантовими.
Горпина нічого не помічала. Легка дрімота заплющила її очі, і не чула вона, як у Чабан-Таші раптом зайшлися собаки хрипким несамовитим гавканням, як заблимали у вікнах огні, як пролунали рідкі постріли, а поквапливі важкі кроки на стежці гупали ближче й ближче і раптом урвалися перед саклею.
Горпина здригнулася і розплющила очі. Перед нею стояла купка запорожців. Якимсь темним інстинктом пізнала вона серед них Данила Коржа з хвацько зсунутою на потилицю шапкою і обличчям, знівеченим невільницьким тавром.
Льодовим вітром дмухнуло їй в обличчя. Змертвівши, підвелася вона на весь зріст, наче розступилася перед нею земля і встав з могили давно похований мрець.
Пізнав її й Данило, незважаючи на маграму та фесочку.
— Не чекала? — ступив він до неї, розпалений боєм. — Чого мовчиш? Не рада чоловікові?
Горпина стояла, як з крейди вирізьблена. Вона не могла ані ворохнутися, ані заговорити. Думок не було. Тільки руки конвульсивно пригортали до грудей маленьку теплу купочку, що раптом зайшлася пронизливим вереском. .
— Г-гa-а?! — виригнув Корж. — Ось воно що!.. Виплодка народила? Потурчилася, суко?! Ух, ти!..
І, дихнувши їй в обличчя міцною махоркою і винним перепалом, вихопив у неї дитину.
— Даниле! Даниле! — зойкнула Горпина, намагаючись відняти у нього немовля. — Воно ж маленьке! Воно ж ні в чому не винне!
Данило не слухав. Темним хмелем залила лють його свідомість. Скажено відштовхнув він Горпину і кинув дитину у прірву.
Горпина скрикнула і, як підрубана, впала додолу.
А Корж зірвав з неї маграму, фесочку і смикнув її за коси , залізною рукою. В цю мить вбіг захеканий Нур'ялі. Одразу зрозумів він усе. Як леопард, стрибнув він у саклю, зірвав з цвяха дідівський ятаган і кинувся до Горпини. Козаки схопили його за руки, за комір і почали в'язати.
— Не смійте! Пустіть! Це моя жінка! – надсадно вигукував Нур'ялі і рвався до непритомної Горпини.
І хоча Корж не зрозумів його безладних вигуків, та й так було ясно, в чому річ. Стояв він перед високим гнучким рибалкою, широко розсунувши ноги, кремезний, важкий і незграбний, в широких, наче спідниця, штанях, і раптом схопився за шаблю.
— Стривайте, панове! Я й сам його, падлюку, порішу. Битися закортіло, собако? Ну, вставай! Знатимеш, як плодити покручів з чужою жінкою.
Козаки випустили Нур'ялі, навіть подали йому ятаган. А Корж розсунув ноги, міцно вперся у землю і махнув шаблею. Нур'ялі несвідомо відбив удар. Він не вмів фехтувати, та розумів, що в цьому двобої єдиний вихід — смерть, і несвідомо вгадував рухи свого суперника.
Горпина повільно опритомнювала. Йшла обертом голова. Нудило. Тремтіли ноги. Вона підвелася, озирнулася широко розплющеними очима і ніяк не могла збагнути, де вона і що із нею, і хто це б'ється у темряві, забарвленій загравою, хто так важко сопе. Дзвеніли тонкі дамаські леза, іскри сипалися від ударів.
Горпина наблизилася, вдивляючись у бійців. Шаблі, як блискавки, розтинали повітря. Вітер від лез війнув їй в уста.
— Тікай, джаним! Тікай! Візьми дитину! — крикнув, захлинаючись, Нур'ялі.
Та і його не зрозуміла Горпина. Хто це б'ється перед нею у темряві? А-а! Це людолов Сафар, що забив маленького Івасика. Ось вони, широкі монгольські ніздрі, рідкі зуби, роз косі очі на вилицюватому, плоскому обличчі.
В Чабан-Таші спалахнула пожежа. Заграва освітлювала бійців, і в її дивно-багряному світлі їх руки і обличчя ніби залилися кров'ю. А тіні, довгі, патлаті тіні, ворушилися на землі щупальцями морської потвори чи то клубком велетенських гадюк.
— Тікай!.. Біжи!.. — з розпачем крикнув їй вдруге Нур'ялі.
Він відчував свою рокованість і бився з мужністю розпачу, щоб виграти для неї зайву хвилинку.
А Горпина і тепер не зрозуміла його. Силуючись щось пригадати, вона напружено зсунула брови і відійшла від козаків.
Сафар зник. Билися два вовки, вищиривши криваві, ікласті щелепи. Горпина з жахом відступила від них. І далекий-далекий спогад виринув з темряви.
...Місячна зимова ніч. Скрипучі сани широко розкочуються на повороті. Хропуть коні, тремтять від жаху. А на галявині — вовча зграя. Та не дивляться вовки на людей. Два вовки б'ються посередині, а інші сидять навколо, вищиривши білі ікла-цвяхи. Сидять широкогорлі, м'язисті, чекають, коли один з них загризе свого супротивника. Блимають очі. Ляскають пащі на свіжу кров, що аж парує на морозі.
...Так ось хто б'ється у багряних присмерках заграви... Один з них перегризе другому горло і тоді накинеться на Горпину...
Тремтячи, відступає вона, щоб непомітно зникнути, поки б'ються вони, хропучи і брязкаючи шабельними лезами. І не бачить Горпина глибокої прірви. Крок. Ще крок.
І раптом зникла під ногами земля.
Нур'ялі бачив. На мить завмер у повітрі занесений ятаган, а Корж скористався цим і, хрипко крекнувши, єдиним махом відтяв йому голову.
(Продовження на наступній сторінці)