Після опублікування першої книжки "Чорнобиля" я одержав багато листів з Білорусії, з яких можна було зрозуміти, як важко прийшлося нашим північним сябрам.
Наводжу витяги з двох листів:
"Шкода тільки, що Ви нічого не пишете про Білорусію, про наш Брагінський район. Адже до 28 квітня 1986 року, коли по телебаченню передали повідомлення Ради Міністрів СРСР про аварію, ми були в повній паніці. Уся цивільна оборона, про яку так гарно звітували, виявилась фікцією. Ні в райкомах, ні в райвиконкомах не могли дати жодних рекомендацій. Рекомендації Гомельського облвиконкому було передано по радіо 8 травня, але й це були лише рекомендації. Вони були витримані в оптимістичному тоні: прямої загрози здоров'ю і життю нема... У нашій 30-кілометровій Зоні заняття в школі тривали до 7 травня і діти цілими днями гуляли на вулиці. А от діти, наприклад, парторга могли виїхати із Зони набагато раніше...
Хмельонок Микола Павлович, с. Недойка Кошелевського району Гомельської області".
"Дозвольте з Вами познайомитись. Я, Старохатний Яким Михайлович, колишній житель с. Вельямово Брагінського району Гомельської області. Це за вісімнадцять кілометрів від Чорнобильської АЕС, поблизу с. Посудово, що на залізниці Чернігів — Овруч.
Села Київської області (лівобережжя р. Прип'яті) були евакуйовані третього травня, а наші, білоруські,— четвертого травня (на Пасху). Я очевидець цієї страшної трагедії — евакуації сіл, як і тисячі сільських жителів, зігнаних з рідних місць по волі некерованого атома...
Ранок і день четвертого травня 1986 року запам'ятаються на все життя. Що було пережито в цей день — це ціла книга... Включіть у свою повість евакуацію одного із сіл (свого українського або нашого білоруського). Тоді буде повна картина цієї катастрофи. Бо евакуація сільських жителів, можна сміливо сказати, ще трагічніша, ніж евакуація м. Прип'яті і Чорнобиля. Міському жителю легше було залишати свою міську квартиру. Сільського жителя виривали з коренем, позбавляючи всього того, чим він жив, що було надбане важкою працею. Тут і сад, виплеканий власними руками, і хата, зведена з великим трудом, і виведення годувальниці-корови з двору, і покидання собак, котів. Жертвами чорнобильської катастрофи стали тисячі селянських сімей. Хотілося б, щоб у другій частині своєї повісті Ви більше уваги приділили переживанням простих селян, а не начальникам (головам колгоспів, директорам радгоспів, парторгам і т. д.). Цим самим ви покажете душу народу в цій катастрофі, що особливо важливо.
Бажано, щоб Ви, відвідавши Білорусію, побували в селі Гдень, жителі якого самі повернулися додому, відстояли свій колгосп і тепер живуть там".
Зваживши на пораду Якима Михайловича, я поїхав у Гдень. На відміну від українських сіл, тут кипіло життя. Ми зайшли до місцевої школи, дивуючись дзвінким дитячим голосам. Адже ніхто начебто не відміняв режиму Зони (а Гдень лежить у 30-кілометровій Зоні), такими суворими порядками обставленого з українського боку.
Василь Михайлович Самойленко, завуч школи села Гдень Брагінського району Гомельської області:
"Нас виселили четвертого травня. А деякі села виселили лише наприкінці травня. Виселення проходило організовано: якщо треба — значить, треба. А от повернення, заселення села проходило, так би мовити, по-партизанськи.
Нас спочатку вивезли в село поблизу Брагіна, але потім виявилось, що ми з кращої зони потрапили в гіршу. До нас приїжджали Таразевич — Голова Президії Верховної Ради БРСР, Камай — перший секретар Гомельського обкому. Казали, що скоро повернемось додому. Але щоб конкретно, щоб була команда заселяти Гдень — такої команди не було. Люди поступово почали повертатися. Колгосп пригнав сюди корів, пастухи прийшли. Десь на жовтень село заселилося. А навчальний процес ми розпочали після Жовтневих свят. Коли керівники виступали, вони обіцяли нам упорядкувати село, прокласти асфальт, але, очевидно, вони відразу за всі постраждалі села взялися, тому у нас почали, трохи асфальту проклали, щебінь насипали — і все. Тільки пилюга тепер здіймається. А так ми живемо нормально. Лише медики працюють вахтовим методом. І половини вчителів не вистачає.
Зона з боку Білорусії відкрита, люди на своїх машинах їздять. Колгосп наш цілком повернувся до господарського життя. В школі у нас навчається п'ятдесят один чоловік. Троє дітей не повернулися. Молоко завозять до магазинів. Молока не досить, але в людей корови, люди вживають молоко від своїх корів. У мене в самого корова, я п'ю своє молоко. Дякувати богові — живу".
Надія Михайлівна Самойленко, вчителька хімії й біології:
"Я думаю, що висловлю думку багатьох: сюди мало б хто повернувся, якби ми мали де жити. Нам не обіцяли побудувати села, як це зробили на Україні... Нам платять подвійну зарплату, кажуть, що в нас чиста зона. Але мені не дуже віриться, що вона чиста. Якщо Україна всіх своїх виселила з 30-кілометрової Зони, вважаючи її нечистою, то чому ж у нас в Білорусії чисто? Ви знаєте, скільки тут кілометрів до АЕС? Сімнадцять. У гарну погоду від нас станцію видно. Як же може бути тут чисто? Ми змушені були повернутися, це я сміливо заявляю. Нам нікуди було дітися. Якби нам запропонували будинки і квартири, хіба ж ми повернулися?
Коли ми поверталися, нам золоті гори обіцяли. І водогін, і дах, і асфальт. І клуб. Асфальт не прокладено. Водогін недавно проклали, але він працює ненормально. Топимо в основному дровами. Намагаємося провадити роз'яснювальну роботу, щоб діти не ходили в ліс по гриби, але..."
Покидаючи село Гдень, ми заїхали у напівзруйнований медпункт. Новий кінчали будувати. Приїжджа медсестра в задоволенням збиралася їхати звідси — вона вже відбула свою вахту... Діти з ранцями за спиною, повернувшись зі школи, весело гасали по вулиці. Пилюка стояла стовпом. Кури копошилися у гної. Двоє чоловіків ліниво вовтузились на розібраній покрівлі клубу. І раптом ми побачила кота.
Лисого. Тільки лисина була не на голові, а на животі. Ми перезирнулися... А через кілька місяців у першому номері журналу "Неман" за 1988 рік я прочитав прекрасне оповідання білоруського письменника Івана Пташникова "Леви": герой оповідання — сільський простуватий пес Джукі, який повістує про те, як над селом висів жовто-бурий туман, що пахнув йодом, як люди в страшних намордниках убивали ні в чім не повинних сільських собак, А собаки були облізлі, схожі на левів...
ХТО ВИНУВАТИЙ
...Одну із своїх чергових поїздок до Чорнобиля я приурочив на той час, коли почався суд над винуватцями аварії. Мене ніхто не запрошував на цей суд, більше того — усі спроби потрапити туди розбивалися об стіну ввічливого мовчання.
А втім, мої колеги по перу, які потрапили на процес, теж не вельми яку інформацію одержали.
О. Коваленко:
"Мені здається, що ми почали всю інформацію поділяти, як медики ліки — для зовнішнього та внутрішнього користування. Причому якщо ми раніше намагалися взагалі не давати ніякої інформації ні нашим, ні чужим, то тепер впали в іншу крайність: ми на Захід даємо інформації значно більше, ніж всередину країни.
Очевидно, це пояснюється нашими старими комплексами, відповідно до яких іноземців пропускають у першу чергу і т. д.,— і це дається взнаки дуже часто і в Чорнобилі. На суд було допущено лише тридцять шість радянських кореспондентів. Але тільки на відкриття і закриття. І тринадцять іноземних кореспондентів — на тих самих умовах.
Жоден з радянських та іноземних кореспондентів не перебували в залі суду протягом усього судового процесу. Але в той же час наші кореспонденти були явно-обмежені у можливостях передачі будь-якої інформації, крім офіційного повідомлення ТАРС. А західні агентства почали відразу ж її передавати. Ці 13 кореспондентів — пул західної преси, представники наймогутніших агентств і компаній. Через годину після початку процесу кореспондент Бі-бі-сі Джеромі вже почав передавати першу інформацію. І наші люди для того, щоб дізнатися, що ж відбувається на суді, змушені були звертатися до різних радіоголосів. Було передано такі деталі й подробиці, які надають достовірності повідомленню.
А наші кореспонденти посиділи на першому й останньому засіданнях і прочитали про суд повідомлення ТАРС. Єдина газета в країні, яка дала власний звіт про процес,— "Московские новости".
...У Чорнобилі стояли спекотні дні. Центральна вулиця, що веде до відремонтованого приміщення Будинку культури, в якому відбувся суд, була перегороджена кількома бар'єрами. Збільшено кількість патрулів у місті. Мої друзі-фізики, з якими я перебував за півкілометра від місця проведення процесу, попередили мене, щоб я не вештався без діла по вулицях. Казали, що хтось пильний розшукував мене по гуртожитках, щоб відловити, не дать потрапити на суд, вигнати з Чорнобиля...
Комедія, та й годі! Сумна комедія. Відкритий суд у ретельно закритій Зоні. Тільки ті, хто намагався заглушити інформацію про суд — про відкриті (відкриті!) його засідання,— прорахувались. Тому що все одно мені — і не тільки мені — в подробицях стало відомо про все, що там відбувалося. Ні, я не проникав до секретних приміщень, не зламував сейфів з протоколами, не ховав у Будинку культури магнітофони. Просто я поговорив з деякими учасниками суду, які розповіли про найважливіші його події, не забувши висвітлити і ряд подробиць. Це до відома тих, хто намагався приховати від письменників (крім мене, на суд безрезультатно просився письменник В. Яворівський), від журналістів, від громадськості картину того, що там відбувалося.
Хай знають, що часи повного й ефективного замовчування інформації канули в Лету.
(Продовження на наступній сторінці)