Керівники та активісти так званого УКК були офіційно попереджені правоохоронними органами про неприпустимість подібних дій у відповідності із статтею 1873 Кримінального кодексу Української РСР, яка передбачає відповідальність за організацію чи активну участь у групових діях, що порушують громадський порядок.
Оскільки, незважаючи на попередження, учасники збіговиська продовжували свої антигромадські дії, працівники органів внутрішніх справ і народні дружинники були змушені доставити в Ленінське РВВС сімнадцять правопорушників.
Після розгляду і відповідного попередження чотирнадцять з них у той же день були відпущені (названі прізвища)".
Пригадую, як упродовж тривалого часу в Києві точилася глуха боротьба навколо Бабиного Яру: комусь дуже не хотілося, щоб на місці кривавих гітлерівських злодіянь збиралися люди, згадували своїх близьких... Скільки адміністративного завзяття було витрачено на всі заборонні заходи — і якої шкоди ми завдали самі собі, престижу нашої країни. Врешті-решт розум переміг — і що сталося? Київ стоїть на місці, червоні прапори на місці — тільки у вересні приходять до пам'ятника жертвам Бабиного яру люди, кладуть квіти, виступають, зустрічаються, думають, згадують.
Я переконаний, що Київський міськвиконком і особисто його голова Згурський несуть повну відповідальність за те, що сталося в Києві 26 квітня 1988 року. Замість того, щоб відсиджуватися під захистом міліції в службовому кабінеті і роз'їжджати по місту у чорній "Волзі", В. А. Згурський (людина абсолютно недоступна для переважної більшості киян) повинен був виявити інтерес до пропозиції цілком добромисних і законослухняних громадян Києва і подумати: що ж краще? Організований і проваджуваний відповідальними людьми мітинг під цілком нормальними гаслами чи стихійна демонстрація (до речі, також у рамках Конституції), що стала наслідком безпідставної заборони з боку міських властей?
Боягузлива, по суті, антиперебудовча позиція (чому б, до речі, після цієї історії Згурському як людині, що несе моральну відповідальність за неї, не подати у відставку?) лише ллє воду на млин різного роду екстремістів, які намагаються використати незграбні заборонні заходи безнадійно застарілої Адміністративної Системи для реалізації своїх корисливих цілей.
Та невже у вас, "батьки" нашого давнього міста, немає інших аргументів і рішень, окрім полку міліції та котків, що перегородили Хрещатик? Соромно за вас.
Я переконаний, що чорнобильські зустрічі слід узаконити. Треба робити все можливе, щоб не спрацював період піврозпаду пам'яті, період нашого напівзабуття. Адже уроки Чорнобиля не тільки лишилися в минулому. Вони життєво необхідні нам для побудови майбутнього.
ПОВЕРНЕННЯ
КПП у Дитятках нагадує перевалочний пункт на кордоні двох держав. Широка багатополоска-шосе, приміщення для караульної служби, шлагбаум, попереджувальні написи. Це і є пограниччя Зони — нового, небаченого світу, що виник у 1986 році і надовго утвердився на цих поліських землях, повних сумного чару.
Стоїть перед шлагбаумом автобус. Обшарпаний, бувалий у бувальцях "пазик". Сидять всередині люди — жінки у чорних хустках, діди. Молоденький міліціонер перевіряє перепустки. Намагається не дивитися на жовтий профіль небіжчика, неловко зачіпається за залізний вінок вартістю 8 карбованців 50 копійок. Гримкотить пофарбоване зеленою фарбою жерстяне листя.
Їдуть у Зону ховати земляка. Повертають його цій землі, рідним місцям, де виріс, де прожив ціле життя. Піднято шлагбаум, автобус в'їжджає у Зону. При виїзді він пройде пильний дозиметричний контроль. А поминатимуть уже на новому місці — де-небудь в одному з численних сіл на Київщині, побудованих влітку 1986 року.
Повернення.
Восени 1987 року я їхав через Зону в Білорусію. Коли вибрались на понтонний міст, перекинутий на околиці Чорнобиля через Прип'ять, побачили кількох літніх жінок, що брели на лівий берег річки. В чорних плюшевих жакетах, з мішками на спинах. Коли порівнялися з ними, жінки замахали руками. Ми зупинилися, взяли їх. Що вони роблять тут, у Зоні, яка суворо охороняється? Це поверненці. Або, як вони самі себе називають, "самосели". Ті, хто самовільно, незважаючи на всі заборони, повернувся додому, в рідне село, Так ми доїхали до села Паришів, що за кілька кілометрів від переправи. А поверталися жінки із Чорнобиля, куди ходили, щоб купити хліба й молока, адже в селі нема нічого — ні магазинів, ні пошти, ні медицини, ні влади ніякої. Ми сіли на лавочку коло сільради, на дверях якої важкий замок, поговорили.
Уляна Яківна Урупа:
"Худобу ми здали, коли виїжджали звідси. Попереду худобу погрузили на машини, а потім нас. Пішла колона худоби і колона людей. Послухали б ви, що тут робилося... Літаки летять. Скотина реве. Діти плачуть... Справжня війна, тільки що снаряди не рвуться..."
Хима Миронівна Урупа (у цьому селі жило багато Уруп):
"Я поїхала з усіма в евакуацію. Ну й приселили мене до племінниці. Тут я мала хату, все хазяйство... а там по одній дощечці ступи, та як що не так, то небога кричить на мене. Я терпіла-терпіла і в червні 86-го добилася в Паришів. Границі тоді ніякої не було. Пройшла всю Зону пішки. Солдат не було. От я вдома ходю туди-сюди, коли це одкуля та міліція взялась. "Здрастуйте, бабушко".— "Здрастуйте".— "Давно ви, бабушко, тут?" А я кажу: "Та в середу приїхала".— "Ви, бабушко, тут довго не будьте, тому що багато наберете цих... рейганів..." Я кажу: "Синки ви мої, голубчики, я ж більше не наберусь, ніж набралася..."
Люди як вибирались в евакуацію, то забирали речі з собою. А я в ямку позакопувала. Речі, всяку єрунду. Одежа мало не згнила. То я її повісила сушитися. А там всяке різне — і червоне, і синє й рожеве. Раптом чую — самольот летить... В-в-ву... Я — одіж ховати, щоб не бачили... Так і живу. Вже більше стало людей — то один, то двоє, то троє проникають і проникають. От я і дочекалася, що треба картоплю на осінь возити. Своя погана, пропала в землі. Я пішла по полях і навозила картоплі мішків з п'ятнадцять на зиму. Кури у мене були і три собаки.
Так і перезимувала. Нічого не боялася. Я на краю села жила, сама ночувала. Попросила, щоб мені радіо оце на батарейках купили, баба слухає собі. Хоч би що. Карасинова лампа. А карасин брала в магазині, там його багато,— дак міліція одкрила нам, дала карасину. А дров скільки було! На цей год іще хватить. Грубку натоплю, лежу собі, тепло — красота. А хліб нам давай Білорусія возить, лавку привозили. Отак зимою в нашому селі душ двадцять жило. А всього до евакуації було душ чотириста. А вже під весну почали люди з'їжджатися — більше і більше.
Спасибі міліції, вона нами піклувалася. Приїжджали, дивилися: де там наші бабки? І сніг прогребували, коли великі замети були. Вони нас не виганяли. Поговорять, покажуть, що не можна, а ми їх послухаємо... Сьогодні уже в селі живе сто двадцять чоловік. Вісімдесят дворів заселено. Не тільки пенсіонери, є й такі, що роблять у Чорнобилі. Але дітей сюди не везуть.
І нікуди ми звідси не поїдемо. Нізащо. А як ото вже хтось нас звідси забиратиме — оно річка рядом: поберемось за руки і отак прямо в річку попадаємо. Якщо нас будуть нахабно трогать...
— А корову ви тримаєте?
— Ой, корови, корови... Горе одне. Ви знаєте, звідки люди корів узяли? З Чорної зони. Не купили, а просто спіймали. Чорна зона — це десятикілометрова. А наша зона щитається Зеленою. Чорна зона за проволокою, від нас за десять кілометрів. Люди казали, що в Чорній зоні дві корови ходять. І двоє теляток. Заберіть, кажуть люди, бо жалко. Коли корів вивозили, мабуть, виплигнули з машини. І півтора року самі жили в Зоні. Корови були тільні, коли плигнули з машини, вони розтелилися. І та, і тая з телятком. Перезимували й ходили. Хіба можна на цю картину спокійно дивитися? (Плаче). І одна корова у мене. Я молока не їм. Вона стоїть у мене в хліві, я їй сіно даю, буряки, гарбузи. Молоко в неї є, але я ще не їм. А теляти вже нема. Вовки з'їли. Нині тут багато вовків з'явилося. Двох коней розірвали... І лисиці є. Переказують люди, що в Старих Копачах ще одна корова ходить, кілограмів дев'ятсот ваги в ній, вим'я таке здорове. Вона йде до людей і руки усім лиже. А люди бояться..."
Олексій Федотович Коваленко:
"Я зимував тут. Мені вісімдесят год, я радіації не боюсь. Воював. Був на фінській ще. Закінчив війну в Празі.
Живем дуже добре. Землі скільки хочеш —хоч п'ять гектарів бери. Тільки немає чим орать. Влади ніякої. Білоруси беруть наші радгоспні угіддя. Тут Білорусія за десять кілометрів від нас. То вони попід саменьким моїм двором викосили сіно і повозили собі додому. З Білорусії приїжджали машиною закупляти картоплю. По двадцять копійок платять нам за кілограм. Потім везуть її в Москву, Ленінград. Як можна це зрозуміти, що це таке?"
Після цих розповідей ми їхали мовчки. Не було ніяких слів... На землі вже явно проступали ознаки звіруватості й запустіння: кущилася самосійна пшениця, бур'яни підступали впритул до дороги...
Потім Україна раптово закінчилася. Почалася Білорусія, про що оповіщала ледь помітна, обшарпана, засипана пилюгою табличка. Білорусія — сестра України, багатостраждальна і героїчна, простодушна і роботяща. Аварія в Чорнобилі жорстоко пройшлася і по білоруських селах, лісах, болотах (там, де радіонукліди найважче очистити). І тільки совість і мужність Алеся Адамовича, його схвильований голос примусили місцеві власті поглянути в обличчя нещадній правді, визнати той факт, що радіоактивний факел опалив і Білорусію.
(Продовження на наступній сторінці)