Ці листи — як два постріли у моє серце. Впритул. Адже я не можу заховатися, як романіст, за вигаданими прізвищами героїв — тим більше, що й нагадані прізвища, як бачимо, не звільняють письменника від величезної відповідальності за кожне його слово, коли він торкається свіжої, кровоточивої рани, горя людського. Я не можу дозволити собі жодного неточного слова (а втім, романістам це також не личить), не маю права на домисли і здогадки.
Не хочу, не можу, не маю права бути і обвинувачем — надто тих, кого вже нема серед живих. Адже мертві мовчать. А про живих сказав своє слово суд. То, може, залишитись чистим, нікого не образити, не завдати болю, не торкатися подій, навколо яких ще не вляглися пристрасті? Ні. Це негідна позиція.
Відновлюючи в подробицях картину аварії, я зустрівся з двома безпосередніми учасниками подій — начальниками зміни блока №4 Ігорем Івановичем Казачковим та Юрієм Юрійовичем Трегубом. І. Казачков працював у зміні з восьмої до шістнадцятої години двадцять п'ятого квітня 1986 року, і це на його зміні мав ставитися горезвісний експеримент, який міг закінчитися вибухом: блок міг злетіти в повітря ще двадцять п'ятого квітня о другій годині дня. Тільки розпорядження диспетчера Київенерго примусило керівництво станції перенести експеримент.
Черговою зміною — з 16.00 до 24.00 — керував Ю. Трегуб. І ця зміна мала шанс зірвати блок. Проте через низку випадковостей експеримент знову було відкладено.
Долі так забаглося, щоб найсенсаційніша аварія XX століття сталася на зміні О. Акимова. Юрій Трегуб, який здав зміну Акимову, залишився, щоб взяти участь в експерименті. Він усе бачив на власні очі, більше того — у фатальні хвилини допомагав СІУРу (старшому інженеру управління реактором) Л. Топтунову виймати стрижні захисту, щоб підвищити потужність реактора... Потім були вибухи. Страшна у своїх подробицях розповідь Ю. Трегуба про те, що діялося в ті хвилини в БOУ-4. Ю. Трегуб піддався впливу підвищеної радіації, переніс гостру променеву хворобу. Коли цей молодий хлопець згадує про подробиці аварії, у нього тремтять руки. А Ігор Казачков — молодий бородатий кремезняк — весь час нервово посміхається, хоч йому зовсім не смішно.
І. Казачков:
"Чому ні я, ні мої колеги не заглушили реактор, коли зменшилася кількість захисних стрижнів? Та тому, що ніхто з нас не уявляв, що це загрожує ядерною аварією. Ми знали, що робити цього не можна, але... Ніхто не вірив у небезпеку ядерної аварії, ніхто нам про це не казав. Прецедентів не було. Я працюю на АЕС з 1974 року і бачив тут набагато жорсткіші режими. А якщо я апарат заглушу — мені добре намилять шию. Адже ми женемо план... І з цієї причини — через кількість стрижнів — у нас ані разу зупинки блока не було.
— А якби ви зупинили реактор при зменшенні запасу стрижнів нижче допустимого? Що б вам було?
— Я думаю, вигнали б з роботи. Напевне б вигнали. Не за це, звичайно. Причепилися б до чого-небудь. Саме цей параметр — кількість стрижнів — у нас не вважався серйозним. Щодо цього параметра, до речі, у нас "захисту від дурня" не було. І досі нема. Різних видів захисту багато, а ось щодо кількості стрижнів нема. Я так скажу: у нас неодноразово було менше допустимої кількості стрижнів — і нічого. Нічого не вибухнуло, все нормально проходило.
Але, звичайно, хлопцям не слід було підвищувати потужність після її спаду. Якби вони не підвищили потужність, не було б такого тяжкого "отруєння" реактора і не було б вибуху. Та їм хотілося до кінця довести випробування.
— А ви б це зробили, Ігоре Івановичу?
— Мабуть, так.
— Ви б самі це зробили чи за наказом?
— Думаю, що за наказом. Дятлов наказав би піднімати потужність, і я б дав команду на підйом...
— Підняти потужність — найфатальніше рішення?
— Так. Це було фатальне рішення... Я знав тих хлопців, що сиділи за пультом,— Акимова, Топтунова, Столярчука, Кіршенбаума. Це молоді хлопці. Топтунов СІУРам працював зовсім мало.
Саша Акимов — розвинутий хлопець, культурний. Він цікавився не лише роботою, читав багато. Дуже любив своїх дітей і ніжно про них турбувався... Діти були його гордістю — вони почали з п'яти років читати, він постійно займався ними і любив про це розповідати. Автомобіліст — старанно доглядав свою машину. Він був членом Прип'ятського міськкому партії. Один час його хотіли висунути на партійну роботу, він був парторгом цеху. Саша Акимов був турбіністом, він, мабуть, реактор знав гірше...
Хлопці, які були тієї ночі, розповідали, що Льоня Топтунов не впорався при переході з автомата і провалив потужність. Там багато приладів, можна це проґавити... Тим більше, він напевно нервував: така ситуація була вперше — зниження потужності. Адже він лише чотири місяці працював СІУРом, і за цей час жодного разу не зменшували потужності на реакторі. Хоча взагалі нічого складного в цій ситуації не було. І в тому, що він провалив потужність, також, нічого страшного не було. Ну, а потім... мені важко сказати. Різні люди по-різному розповідають. Навіть ті самі люди по-різному говорять. Чи то була команда підняти потужність від Дятлова, чи то Саша Акимов дав команду. Дятлов на суді це заперечував, казав, що вийшов чи то в туалет, чи ще кудись — і "провалу" не бачив. Повернувся начебто тоді, коли вони вже піднімали потужність. Один свідок показав, що Дятлов каже неправду, що він був при цьому.
Але Дятлов казав, що він не давав наказу піднімати потужність. Я не заперечую такої можливості — цілком можливо, що сам Акимов дав наказ підняти потужність. І якби він був живий, то, гадаю, його суворо б покарали, як начальника зміни блока.
Я був на суді... Вони в своїй справі спеціалісти — що суддя, що прокурор, це відчувається. Усе правильно, конкретно. Але я вважаю, що на аварію треба дивитися ширше Я про це сказав на суді. Моя думка полягає в тому, що рано чи пізно такий апарат мусив вибухнути. Він міг вибухнути на Чорнобильській станції (до речі, ви знаєте, що ми були кращою станцією в Союзі?), та міг вибухнути і на Смоленській, і на Курській станціях. Зрозуміло, що є якісь організаційні моменти, які гарантують безпеку цього апарата, але на людину все перекласти не можна. Вся справа у недоліках самого реактора РВМК. Піде в світі такі реактори для цілей енергетики не будують. Тільки цей реактор може в разі аварії сам себе "розігнати", збільшити свою потужність, викликати додаткове пароутворення. Тому людський фактор не дає стопроцентної гарантії.
Якщо зовсім точно сформулювати, то персонал ЧАЕС став жертвою як своїх помилок, так і недостатньо стійкої роботи реактора. І недостатньої інформації. Система СКАЛА, встановлена там, видавала інформацію через певні проміжки часу. Постійної інформації вона не видає А бува, ламається, відбувається збій програми, і ми лишаємося без інформації...
Я багато думав про причини аварії. Якби я був на місці судді — яке б я прийняв рішення? Кажуть, що зрозуміти — це виправдати. У даному разі я розумію хлопців. Як би я покарав винуватців? Вина директора Брюханова не в аварії, а в діях після аварії. Головний інженер Фомін — я переконаний — у вибуху не винен. Може, несе вину за післяаварійні дії. Вина Дятлова є, хоча досі невідомо, чи давав він команду на збільшення потужності чи не давав. Але не десять років, по-моєму, він заслужив менше. Начальнику зміни станції Рогожкіну я дав би більше. Він був на центральному щиті, коли це сталося,— і навіть побоявся прийти на БЩУ-4. Знав, що там радіація. І цілком самоусунувся від ліквідації наслідків аварії.
Начальнику зміни блока — тобто самому собі — я б дав років вісім. І коли б це сталося на моїй зміні, я б розумів, що це справедливо. Тільки, мабуть, я б взагалі не жив. Навіть коли б вижив, то не стерпів би таких моральних мук. Мені дуже шкода Акимова. Адже він напевно зрозумів свою відповідальність за те, що сталося. Через день, через два — але зрозумів... Він дуже мужня людина, він помирав у муках, та проганяв від себе дружину, тому що від нього дуже "фонувало"...
Я ось зараз думаю: що треба, щоб це не повторилось? Не кажу про техніку, я про неї все сказав. Кажу про людей. За пультами повинні сидіти не лише висококваліфіковані люди, а й вільніші. Вільні від страху. Які не бояться постійного меча, що висить у них над головою. От ви знаєте, що таке бути вигнаним з роботи в Прип'яті? Це все, кінець. Це жахливо, розумієте? Був у нас начальник зміни реакторного цеху Кирилюк. У 1982 році на ЧАЕС було порушення штатного режиму, його вигнали з роботи, зі станції. І куди він влаштувався? Адже Прип'ять — маленьке містечко. Головне тут — АЕС. Отож цей Кирилюк влаштувався інженером з постачання на 120 крб. Це жах, як ви розумієте. Нами правував страх. Страх, що виженуть. Цей страх диктував неправильні дії.
— А як стати вільною людиною?
(Продовження на наступній сторінці)