— З конем? — підскочив панок.
— І навіть з дубом та кобзою.
Панок і маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарці.
— Беріть, беріть, мосьпане, закушуйте, — припрошував господар весело, підсовуючи панкові шматки товстого сала й зелену буйну цибулю.
В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся і сів на стежці між яблунями. Внизу горіла багрянцем річка, й здіймавсь над лугом сизий димок. Ревла худоба, чуючи близьку домівку. Кричав, мов хльоскав пугою, перепел. Сварились десь в містечку жінки.
--— Коли ж приходити, пане дияконе? — спитав панок.
Тарас оглянувся й побачив зовсім близько замовника. Це був низький, пузатий чоловік, високо стрижений під макітерку. На пухлій, сонцем спаленій пиці сидів, немов приклеєний, ніс, до сміху схожий на картоплину. Очей в панка, вважай, не було: щось там немов теплилось у щілинах межи бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався і пирснув.
— Сьогодні... в нас? — протяг, скривившись, диякон.
— Здається, зранку був понеділок...
— Тоді приходьте в середу ввечері! Як для вас — постараюся.
Панок пішов до хвіртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку на бік. Хазяїн дибав слідом. Він був смішний, і вайлуватий, наче ведмідь, коли старався йти у ногу з панком. Нарешті плюнув й, відставши трохи, ступив хоч раз, та гаразд.
— На добраніч! — вклонивсь по той бік тину панок.
— Ідіть здорові! — сказав, як в бочку бухнув, диякон і, потираючи від задоволення свої ручиська, пішов назад до альтанки.
Тарас заступив йому дорогу. Той зупинився, примружив очі й спитав зчудовано:
— Ти де тут взявся, парубче?
— Прийшов з Кирилівки.
— Так ти, виходить, консул Богорського?! — зрадів диякон. — А я ламаю дурно голову. Десь бачив ніби, а де... Ну як там наш Петро Федорович? Воює з зеленим змієм? Чи, може, здумав стати святим?
— Та де там, — махнув Тарас рукою. — І денно, й нічно!
— Ха-ха-ха! — зареготав диякон й поклав ручисько Тарасові на плече. — І денно, й нічно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав?
— Я сам... Прийшов проситися в учні...
— Гм... — не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з плеча. — Так, кажеш, в учні?.. До мене, кажеш, у підмайстри?
— Старатись буду й слухатись, — додав Тарас благально.
— Гм... Гм... — зашкрібся диякон в кучмі волосся. — А скільки років тобі?
— Дванадцять, отче, тринадцятий! — відчув Тарас у тому запитанні щось схоже на згоду.
— Ну... добре, добре, — нарешті зважився диякон, озирнувшись на вулицю. У ворота входили вівці. За ними кілька корів, телят і навіть четверо підсвинків, худих й вертлявих, як гончі пси.
— Ось на, — подав він двоє відер Тарасові, — й біжи по воду до Тікичу. Худобу тра напоїти.
— Гись, гись, прокляті! — кричала з хати диякониха. — Старий! А де ти в чорта? Он вівці вже в квітнику!
Не біг, летів Тарас садком і городом до річки. Де й ділась втома. Не жарти — учень маляра, який учився в Києві!..
Коли піднявся втрете з важкими відрами, диякон взяв його за плечі й повів у клуню.
— Отут і спатимеш, — вказав на сіру стару ряднинку, яка лежала якраз на смузі світла, що йшла з порога аж до стіни.
Тарас звалився в сіно, мов у безодню.
Коли розплющив очі, у клуні майстра вже не було. Пищали миші, бабраючись у сіні, а за стіною, десь зовсім поруч, зітхала важко худобина... Не знав, чи довго спав. Можливо, тільки склепив повіки, а може, й ранок скоро... Проснувсь від голоду. Обмацав торбу й лише тоді згадав, що навіть крихти з'їв у Почапинцях. Помітив вузеньку смужку світла в дверях, підвівсь на ноги й почовгав просто на неї.
Пройшов двором, прислухався. Ніде ні звуку. Лиш тихий шерех десь у хліві. Блищать хрести на церкві напроти місяця... Звернув у сад й пірнув під темну крислату яблуню. Прислухавсь знову і вибравсь тихо на стежку, яка біліла аж до альтанки. Запахло салом, хлібом, цибулею... Метнувсь в альтанку, почав мерщій обмацувати стола. Такі залишать! Вечерять дати не здогадались...
Спать не хотілося, й Тарас надумав піти в село, оглянути колись славетну Лисянку.
Із хвіртки вийшов прямо на залитий місяцем сільський майдан. Стриміли в чисте небо списи тополь, а тіні їхні лежали поряд на спориші. Праворуч, немов скирти побіля панського току, тулились тісно одна до одної малі й великі крамниці. За ними йшли рядами довгі столи, які бувають лиш на базарах. Вони здавались в м'якому сяйві місяця святково чистими, немов були усі накриті плахтами... Внизу, поза городами, в'юнилась біло річка... А ген на кручі, по той бік Тікичу, чорніло згарище... Міцна рука козацька! Коли гуляли тут гайдамаки, а й досі мертві панські хороми...
І раптом де не взялася пісня, яку співають хлопці, йдучи в танок... Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю...
На городі пастернак, пастернак;
Чи я ж тобі не козак, не козак?..
Базар вирує піснями, сміхом, танцями. Горять, мов свічі, панські будинки. І місяць в небі — козацька шабля...
— А-а-а! — десь крикнув сич, й одразу стало тихо.
Тарас обвів туманним зором нічний базар й пішов до брами. Дива, та й годі! Ну чув же, бачив, мов наяву... І Гонти голос, й Залізняка... Все, все, як дід Іван розказував!..
Зривались зорі й падали кудись у степ. Тьмяніли, блідли тіні. Рожевим сяйвом тихо займався обрій. З річки скрадавсь досвітній вітер й гасав майданом, як гайдамака...
У домі майстра-маляра уже світилося...
На третій день надвечір Мамай стояв на лаві поруч із богородицями. Кінь чорний, дуб — і навіть стовбур! — зелений, жупан червоний; як море, сині штани; бандура жовта... Обличчя, шабля, порохівниця і спис, під дубом встромлений в землю, такі багрові, неначе сонце на заході. А сам Мамай, коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця!
Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного.
— Пан Ступа ще не прийшов? — підняв веселі очі на хлопця, що вперше за всі ці дні забіг сюди.
Тарас здригнувся (він думав саме, чому в Мамая ліве плече удвічі ширше від правого) й так само весело відповів:
— Ще ні!
Йому чомусь зробилось смішно. Жупан без складок!.. А дуб...
— Малярство — штука мудра, Тарасе! — заговорив повчально й гордо диякон, витираючись рушником. — Дар божий, хлопче, який дається щонайдостойнішим, та й то одному з тисяч таких.
— І вам дали? — спитав Тарас лукаво.
— Як бачиш! — розвів ручиська, неначе крила, диякон.
— Достойні, видно?
— Авжеж! Наш рід старий дияконський. І батько, й дід, і прадід, й прапрадід навіть!..
— І геть усі маляри?! — здивувався хлопець не жартома. А що, як маляр тільки від маляра? Адже ніхто з Шевченків не малював...
— Лише мене господь позначив своїм перстом, — сказав смиренно й гордо диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився.
— Господар вдома? — почулось з двору.
— Та дома, дома, пане, — защебетала диякониха. — Заходьте, прошу! Він у малярні, з учнем...
— Зробив?
— Аякже, пане Ступо, аякже! — диякон кинувся до дверей.
— Не Ступа я, пшепрашам, Ступіцький єстем!
Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з різних боків і двічі навіть дививсь за раму. Зітхав, всміхавсь, прицмокував. Як на базарі циган біля коня. Здавалось, пан шукав в картині рота, аби заглянуть у зуби, й страждав від того, що не знаходив.
— Без фальші, пане Ступицький, без фальші, — не втримавсь урешті маляр і, зазираючи панкові в очі, додав на диво лагідним голосом. — Відомі ж ваші бардзо велкі смаки! Таких, як ви, не ошукаєш...
А Ступа мовчки чухав потилицю.
— Воно-то так... — озвався непевним голосом. — Пан правду каже... Але, пшепрашам, чому ж це кінь без сідла? Собі лишили? — пом'якшив докір легкою посмішкою.
— Та що, що ви! — заметушився маляр й побіг по пензля й фарби. — Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке?
— На бога, польське! — замахав руками панок.
Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярні. От-от диякон міг спалахнути й прогнати учня.
— Ну ось, — всміхнувся маляр й одступив два кроки від полотна. — Сідельце — хоч під полковника!
— Добряча збруя... — непевно мовив панок. — Таку не гріх повісити в залі... Але... Пшепрашам пана...
Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу.
Тарас завмер. Збирались хмари...
— Незручно якось, що голомозий... — розвів панок руками.
Диякон шумно видихнув, всміхнувся криво й перепитав:
— Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову?
— Еге ж, еге ж!..
— Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? — затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину.
— Пшепрашам пана, конфедератку, — крутнув гайдуцькі вуса панок.
Диякон побагровів. І тут Тарас побачив, уперше за ці три дні, того диякона, з яким він стрівся в Кирилівці.
(Продовження на наступній сторінці)