— Та тихо ти! — притулив до рота палець Богорський і промовив вже заспокійливо: — Які там в біса в тебе гріхи! Та й завтра встигнеш покаятись...
Дяк глянув скоса на Тараса, що сидів на лаві біля вікна, й пішов навшпиньках до полика.
— Ну й хрестини господь послав! — обізвався згодом захоплено. — Коли б щодня хоч трохи схожі на ці, то можна жити було б... Дарма що шляхтич, а нашим братом, бач, не гордує. І знає толк. Не встигнеш випить, а вже грядущая — суща!
В підпіччі поралась курка, й Тарас вслухався в мову дяка лише краєчком вуха, а всю свою увагу й голодний погляд не міг одвести від печі. Та раптом дяк сказав таке, що хлопець миттю насторожився.
— А я й кажу... Який же в біса з тебе шляхтич, що ти з коняки сторч головою?! "Псякрев! —як схопиться він. — Коли б дізнався, яке це бидло!.." Матка боска! — додав Богорський по-польськи. — Розійшовся — ледве всі гуртом вгомонили... Спи спокійно, хлопче! — додав він, трохи помовчавши... Ми теж не ликом шиті, і душа в нас не з лопуцька...
Невдовзі дяк захропів. Тарас сховав у кишеню кресало, відтулив підпіччя й, забравши курку, подавсь бігом до печери.
Немов у сні розклав багаття, приніс води із ставка, попатрав курку й поставив варитися. Лише тоді відчув якийсь неспокій у серці. Що не кажи, а курка все-таки крадена... Підкладав дрівця в огонь і ніяк не міг заспокоїтись. Здавалось, все у ньому розділилось рівно надвоє, засперечалося. Один Тарас не міг дивитись на казанок, з якого стирчали жовті курячі ноги, страждав від того, що взяв чуже. А другий — не міг діждатись, коли вже курка звариться, й кричав, що взяти крадене — півгріха! Богорський вкрав, хоч був по горло ситий. А він же стільки часу не їв!..
Не міг терпіти пахощів, що йшли, як хвилі тирсою, від казанка, й, підклавши хмизу, вийшов.
Після печери так легко дихалось на повітрі. Пах терпко терен, що вже готовий був зацвісти. Здавалось, навіть зорі пахли в безкраїм небі... В селі співали хлопці.
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди., вийди, дівчинонько моя вірная!
А десь від ставу, із ще прозорих затінків, злетів урочистий і журний спів дівочий:
Рада б зірка війти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає...
Коли б співали аж до зорі, стояв би, певне, й не ворухнувся б. Сам знав пісень багато, а цю любив найдужче. Не міг сказати, коли уперше її почув. Здається, що й народився із нею в серці...
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила
А дівчина вийшла, козаченька та й звеселила...
Від ставу долинув сміх, дівочі зойки, басисті вигуки парубків...
Наївшись, присипав жар, позгортав кістки та пір'я і вийшов з печери. Було за північ. Великий Віз от-от готовий був перекинутись на безконечному Чумацькому Шляху. Леваду вщерть заповнив білий туман. Немов русалки, порозпускавши коси і задивившись сумно на жовтий місяць, купалися в ньому верби. Десь у садках за левадою завзято тьохкали солов'ї. А над зануреним у сон ставком співали нову журбу дівчата... Тарас не чув раніше цієї пісні.
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила...
Дівчата й хлопці сиділи справді біля греблі під вербами, і Тарасові здалося, що самі вони складають пісню.
Нема того козаченька,
Що я полюбила
Підкрався ближче і причаївся за кущем бузини. Мелодію вловив одразу. Тихенько почав і сам підспівувати, й терпка жура поволі лягла йому на душу. Жаль козака і дівчини його покинутої... А ще йому здавалося, що то дівчата тужать найбільш за волею...
Плачте, очі, плачте, карі,—
Така ваша доля...
Коли скінчили пісню, сиділи довго тихо.
Витьохкував десь соловей.
— Мовчан вродився, — промовив згодом котрийсь із хлопців.
— Напевне, наш економ.
— Коли б то йому заціпило!
— Псякрев! — хтось крикнув економовим голосом, і хлопці дружно зареготали.
Сміялися недовго, правда. Згадали, мабуть, що з сонцем їм на панщину. Звелися мовчки із моріжка й пішли в село.
Коли дівчата й хлопці були уже по той бік ставу, Тарас тихенько вийшов зі схованки. Пішов до греблі, не поспішаючи, щоб не наткнутись часом на закохану пару, що могла притаїтися в тіні між вербами. Побачать і кепкуватимуть, що й він вже ходить парубкувати... Але було безлюдно й тихо. Не озивались навіть і солов'ї. Все спало, всюди владарювали туман і сон...
Наступного дня селом пройшла тривожна чутка: в печері, що за левадою, ночами світить нечиста сила. Набожна жінка Грицька П'яного розповіла, що ніби у воду канула їхня рябенька курка, яка любила ночувати на сливі, і що тут, звичайно, не без лихого. Богорський теж підтримав оте припущення, бо й справді курка зникла, хоча не з сливи, а в нього з хати. А може, й він повірив у нечисту силу, бо ні слова не сказав про курку Тарасові. В суботу ввечері жінки прийшли смиренним гуртом до Кошиців, вручили матушці копу яєць і попросили батюшку святим хрестом й кропилом вигнати лихе й недобре з того вертепу.
В неділю, зразу ж після обідні, отець Григорій, звелівши взяти велику чашу й свячену воду, відро якої стояло в церкві з водохрещ, рушив разом з дяком і півчими за село. Пішли жінки і навіть дехто з чоловіків. З усіх дворів злітались зграйками цікаві діти. Малеча бігла попереду, а старші діти ішли позаду трохи, на відстані, щоб не побачили і не прогнали їх матері.
Тарас встигав побути всюди і з усіма. Він ледве стримувався, аби не видати себе невольним сміхом. Одне бентежило — казанок. Побачать кості, то не біда. Чортяка теж не буде їсти курки з кістками! А от варити...
— Боїшся? — прошепотіла йому Оксана, помітивши, як враз нахмурив брови Тарас.
— Еге...
— І я боюся... — призналась дівчина. — Воно ж з рогами, мабуть, та ще й з хвостом...
Тарас таки не витримав і засміявся. Баби поспішно стали хреститися, отець Григорій озирнувся і похитав докірливо головою, а Богорський показав кулака.
Минули греблю і вийшли в поле понад левадою. Співали півчі. Бубнів щось батюшка, і Богорський підтягав йому. Жінки хрестилися і метали грізні погляди на дітей, які занадто близько підбігали до тернику і наражались на небезпеку. Коли дійшли, отець Григорій вмочив кропило в чашу з водою і став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву. Юрба зітхнула й заворушилася. Тепер нечистій силі кінець!
— Амінь! — поважно промовив батюшка й додав, звертаючись до людей: — Оглянуть треба!
Лише вітрець шелестів у терні та крутив хоругви.
— Чи є охочі?! — спитав суворо батюшка. — Григорію! — гукнув господаря курки, яку схопила з сливи нечиста сила. — Полізь та глянь!
Григорій мовчки позадкував.
— Давайте скинемось, хто скільки може, — озвався він із натовпу, — й дамо сміливцю...
Тієї ж миті пустив хтось з рук у руки бриля, і в нього стали кидати мідну дрібноту.
Тараса так і підмивало забрать ті гроші собі. Паперу скільки купив би, та, може, й фарб привіз би хтось із Києва! Крім того, хліба... Але було незручно перехопити куш у відчайдуха, що вдарить страхом об землю й полізе в зуби нечистій силі...
— Так хто огляне?! — гукав тим часом отець Григорій, подзвонюючи мідяками.
Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський світив очима на бриль із грішми й от-от готовий був за ту "закуску й пляшку" полізти в лігво сатани...
І тут Тарас згадав, що він забув у печері свого бриля! Того бриля, якого сплів для нього торік дідусь і якого знало ледве не півсела.
— Я згоден! — вийшов наперед.
Юрба заворушилася і вп'ялася поглядами в сміливця. Оксана тихо зойкнула. "Не йди! Не йди!" — кричали її великі очі.
— Не йди, Тарасе! — гукнула одна з бабусь і, повернувшись до всього миру, сказала тихо й розпачливо: — Воно і так немов одірване від гіллі...
— Хай інший хтось! — підтримав бабу Шевченків сусід Жених.
— Нехай іде! — втрутився раптом Богорський, і Тарас, зустрівшись з дяковим поглядом, одразу все зрозумів. Загребти жар чужими руками!..
— Воно мале, — підтримав хтось із юрби. — До нього, може, і не коснеться.
Отець Григорій благословив. У повній тиші Тарас пішов до входу в печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно.
З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що дяк помітив щось і підморгнув попові.
— Прив'яжіть до мене мотузок, — попросив Тарас у попа. — Бо так боюся...
У когось знайшовся. Тарас підперезався ним і віддав П'яному кінець.
— Як стану смикать — тягніть, — промовив тихо й пірнув у темний отвір печери.
Навпомацки знайшов бриля, склав кості в казанок. А потім все це сховав у ямці під "тапчаном", притрусив торішнім листом та сухою травою і швидко вийшов.
— Нема нічого...
Його зустріли веселим гомоном. Отець Григорій висипав і у пригорщ хлопцеві мідяки і запросив обідати. Але Богорський був тут як тут:
— Ходім додому, хлопче! Погубиш гроші...
Тарас шукав очима в юрбі, що вже потроху стала розходитись, Оксану. Дівча стояло неподалік і витирало сльози, всміхаючись.
(Продовження на наступній сторінці)