Як добрий пастир малу заблудлу вівцю, привів Богорський Тараса в хату й... почав стригти, закривши двері своєю грізною постаттю. Довго дивився пильно на хлопця, немов ждучи від нього чогось такого, до чого той сьогодні сам повинен додуматись. Переступав з ноги на ногу. Нарешті, вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть, лукаво мудрствувати:
— Господь противиться гордим, смиренним же дає благодать...
Тарас промовчав. Шалено шукав якогось виходу і не знаходив. Прощався з фарбами, з папером і навіть із хлібом, які вміщались нині в його кишені, перевтілені в мідяки.
— Блаженни ніщіє... — далеко десь промовив дяк і грізно пішов на нього.
Тарас метнувся до дверей. Але Богорський піймав його і, перегнувши, немов снопа, яким вивершують полукіпок, затиснув лівою рукою, а права спритно вигребла з кишені гроші. Тарас рвонувся і ледь не вдарився об одвірок. Не пам'ятаючи себе від люті, схопив у кутку рогача й ступив до кривдника.
— Ти що? Ти що?! — розгубився було Богорський. Але коли Тарас замахнувся рогачем, щоб ударити, дяк спритно шаснув убік. Рогач в ту ж мить рвонувся з хлопцевих рук і впав йому на спину. Тепер — надія на власні ноги!
Зупинився аж у леваді, в Жениховім саду. Ліг на землю в гущавині і розплакався. Не жаль було ні грошей, ні спини, якій така наруга не новина, — душа боліла, пекла образа в грудях, немов туди хтось вкинув пригорщ вогню...
Ревла худоба, повертаючись з пасовиська. Куріли греблею вівці. Багрове сонце, зачепившись за гору, поволі зсовувалося в улоговину й заливало білі хмарки довкруг червоним полум'ям... Напевне, десь там, у Лисянці, диякон-маляр кінчає образ, кладе останні вмілі мазки на пурпуровий одяг божої матері... А може, ради неділі, сидить на ганку або на призьбі й читає книжку з кунштиками, милуючись великим хистом Мазницького, який колись просив у нього їсти й ходив у драних чоботях...
— Яри-и-ино! Яри-и-ино! — гукає мачуха біля хати. — А щоб тобі покорчило ноги! А щоб ти причастя божого не діждала! А щоб тебе лиха година побила!
Тарас затуляє вуха долонями й притискається до землі. Нещасні сестри! Нещасна мати... Вона в могилі, мабуть, щоденно чує, яку наругу терплять її сирітки... Коли б він вивчився на маляра, то, може б, і сестрам чимось допоміг...
Поволі думки вертаються до Богорського. Недолюдок, мучитель, кат! Ну як такого носить свята земля!..
І раптом Тарасові зробилось страшно. Неначе вперше побачив він і себе самого, і вчителя, збагнув усю його нікчемність і гірку свою сирітську долю. Схопивсь на ноги, глянув довкіл прозрілими ураз очима й жахнувсь ще дужче...
Густі й важкі лягали сутінки... На луг, на сад, на всю його Кирилівку... Лише ген-ген на заході ясніло небо і пломеніли рожево-білі хмари...
Перестрибнув канаву й побіг до школи по теплій ще блідо-рожевій куряві. З сонцем він має знову стрітись у Лисянці!..
Богорський спав. Сивушний дух наповнив хату. Біліли в сутінках штани дякові, випрані таки ж Тарасом. Дзижчала муха, якій чомусь не спалося...
Тарас знайшов свою шкільну торбину, обережно, щоб не збудить хазяїна, поліз на піч, де в чистій шматці на комині лежав його єдиний скарб — дорогоцінна книжка Сковороди. Давно вже він не заглядав до неї, бо знав напам'ять, а тут іще й весна була така тривожна. Чужа біда йому боліла, немов своя; біди ж тієї було у кожній хаті доволі. Якесь чудне йому щоночі снилося. Походи, битви та козаки... Або тополі в полі, які по-людськи плачуть сльозами-росами... А часом він літає, неначе птах! Змахне руками — і лине в небо, легко, немов лелека... Кажуть, у снах літають люди, коли ростуть... Порою сняться якісь пісні, нові й нечуті. Й щоразу в полі. Неначе він іде й співає. Про сад, про верби, про солов'їв... А як проснеться, ніяк згадать не може. Немов туман ранковий, зникають слова ті в сонці...
Намацав книжку й почав спускатися. Завмер, як рипнув полик. З хвилину стежив, чи не прокинувся Богорський, тоді стрибнув на землю й подався з хати. Не взяв, крім книжки, нічого. Усе: і свита, й шапка, й чоботи були такі старі та драні, що годі з ними й носитися... Уже надворі, при світлі місяця, хотів покласти книжку в торбину, але рука немов сама спинилась на півдорозі. Невже усохла книжка на комині і стала вдвічі меншою?.. Стривожившись, почав поволі виймати книжку з ганчірки, немов вона могла втекти... Друкована! Малюнки гарні... Це ж та, яку показував диякон лисянський! А де ж поділась батькова? Невже... Й згадалось йому дияконове: "Аби побачив де пристойний список Сковороди, їй-богу, дав би два золотих!.." Продав Богорський! Пропив останній батьків дарунок!..
Поклавши книжку й торбу на призьбі, Тарас влетів до хати, аби піднять Богорського і кинути йому в лице увесь свій гнів, всю правду. Проте коли підбіг до полика і вгледів голу дякову спину, змінив свій намір. Метнувся в двері й побіг у сад, що постачав на їхні спини пруття. Знайшов, зламав. Вже повертаючись, дістав з кишені мотузок, з яким він лазив у печеру. Спинився в сінях, щоб перевести подих, і сторожко ввійшов до хати... Дяк форкав, неначе кінь на лузі. Лежав незручно, уткнувшись носом у рукав кожуха. Аби не зміг за ним погнатись, коли проснеться, Тарас зв'язав найперш брудні кістляві ноги, а потім склав докупи дякові руки й скрутив їх теж. Богорський повів плечем, промимрив щось. Тарас не став чекати, поки він геть прокинеться. Узявши різку, вдарив по голій спині. Дяк закрутився неначе в'юн, забелькотав щось люте й незрозуміле.
Бив, примовляючи без слів, у душі, де по краплині зібралась помста, все те, про що хотів давно вже мовити в лице Богорському:
— Катюга! Злодій! П'яниця!
Стомившись, кинув різку, витер піт рукавом і рушив з хати.
— Киш! Киш! Киш! Да воскреснєт бог!..— метавсь на полику дяк. Йому здалося, мабуть, що він вже в пеклі і що його шмагають різками й от-от посадять на розпашілу сковороду.
Узявши торбу й книжку, Тарас віддихався й пішов у ніч. Дорогу в Лисянку він добре знав. Проте звернув на греблю, щоб вийти в степ за левадою й піти полями просто на захід. Ніч — мати, а степ широкий — батько для козака!..
Сріблилось поле у тьмянім сяйві місяця. Немов скирти по косовиці, в степу темніли сумні могили. Верби обабіч шляху — немов чумацькі мажі... Всіляким зіллям пахне і травами, якими вкриті кручі та облоги... Так гарно пахло в хаті в них, коли ще мати була жива... Бувало, виймуть з-за образів чи принесуть з комори сухого зілля, вкладуть в казан з окропом й готують купіль для дітлахів. Дарма що в вікна б'ється хуга, у хаті пахне літом... І мати тихо-тихо співа про степ, про дівчину та козака...
Усе повільніше ступає хлопець. Нарешті зовсім спиняється... Ще добре видно Кирилівку... Хати біліють навпроти місяця... Садки — неначе хмари, в яких, мов зорі, блимають каганці... Леваду залив туман... А їхню хату видно мов на долоні! Вербу і клуню... Й садок, в якому могила матері...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя! —
далеко тужить хтось з парубків, і пісня та, мов хвиля, б'є у груди. Ні, ні! Не може він піти отак одразу з села! Не попрощавшись навіть з Оксаною... Чомусь завжди, коли він чує журливу пісню про зіроньку, перед очима стає вона, Оксана...
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила...
Вже спить, напевно. А рано-вранці, до сходу сонця, худобу вижене в череду...
І не помітив, як повернув назад, в село...
У коридорі знову міняли варту. Брязкала сердито зброя. Чулися слова команди.
Слухав ту "царську службу", й стискалось болем серце. Скільки їх, цих нещасних, які марнують своє життя в казармах, одірвані од рідних сіл, від люду, що їх родив і виростив! Живі ляльки, воли, призначені на забиття... Який в них може бути патріотизм, коли від них одрубано усе коріння, забрано не тільки тіло, волю, а й душу — цвіт людини, її духовну сутність! Захисники вітчизни, якої їх позбавили!.. Це найстрашніше, мабуть, — забути все, чим жив колись, чому радів, печалився... Самодержавна влада міцна лише немислієм, нікчемством духу підданих...
Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах світло від ліхтаря...
...Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту Тарас почув могутній регіт й пішов на нього лугом. Ноги пірнули в трави, немов у теплу повінь. Упав, знеможений, і чув, як втома тікає з тіла в землю. Весь день ішов гарячим степом. Черствим окрайцем поснідав у чиємусь садку під Моринцями, а зараз — сонце на заході. Уже й не видно сонця, а тільки вікна горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах...
Знайомий регіт підняв з землі. Тарас узяв торбину й побрів до саду. Аж легше дихать стало, немов позичив сили в землі, у трав, у квітів...
Диякон сидів удвох з панком якимось в саду, в альтанці. Був у підряснику, що, мов палітра, рябів од фарб.
— Так не хочете богородиці?! — нагнувся маляр до гостя.
— Мг... мг… — зам'явся панок. — Я не проти діви пречистої...
— Гаразд! — поставив диякон на стіл кулак, — Зроблю Георгія Побідоносця! На коні і списом коле лютого змія! Тільки цей вояка з вас потягне, мосьпане, аж за шість богородиць.
Панок скривився, підкрутив тоненькі вуса, що стирчали в нього, мов шпичаки, і закахикав у кулачок.
Схиливши голову й лукаво світячи з-під острішків навислих брів очима, диякон стежив за гостем й не поспішав підсікати. Він знав, що раз вже рибка клюнула, не зірватися їй з гачка.
— А дешевше?.. — благальне глянув панок.
І диякон раптом підсік:
— Козак Мамай! Лише за три богородиці.
(Продовження на наступній сторінці)