— Ну ж, ну... Не треба плакати... Ось зараз витрем слізки... — втішала, ніби мати давно колись, і витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскінь.
— Тепер просушим очки... — й поцілувала ліве, а потім праве око.
Де й дівся смуток! Блакить небесна знову біліла хмарами, і в ній купалось сонце, ллючи на землю промені. Синів, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополі мріли в ньому, немов вітрила...
— Ну ж, ну, всміхнися! — благала дівчина; сама ж ледь-ледь не плакала.
Тарас всміхнувся. Вона схопила його під руки і, сміючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтікача, і просто в панське жито.
— Гись! Гись! — крізь сміх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слідом. Коли підбіг, Оксана рвала в житі волошки й співала тихо, ніби сама для себе, а все ж краєчком ока позиркуючи на хлопця:
Я ж думала, що дуб зелененький,
А то стояв козак молоденький...
— Ти вмієш плести вінки? — спитала.
— Авжеж!
Тарас забіг у жито, зірвав дві квітки і, склавши навхрест, почав вінок.
— Давно навчився? — сторожко звела докупи брови.
— Давно! — озвався радо. — Ярині плів...
— Якій Ярині? — глянула, мов опекла.
— Та нашій, нашій... — лиш зараз вчув тривогу в голосі дівчини.
— А я гадала — Терешковій! — прикрилась жартом.
Тарас всміхнувся й собі. Ярина та була найкраща дівка в Кирилівці, й за нею сохли всі парубки.
Коли вінок вже був готовий, Тарас підняв його врочисто в обох руках й одяг Оксані на чорні кучері. Та зашарілася, впустила квіти й побігла геть.
— Ягнята пити просять! — гукнула здалеку, вже знов ясна й весела.
Жартуючи, вони погнали вівці униз в леваду, до водопою...
...При тьмянім світлі каганця Тарас мережив цвітом береги нової книжки Сковороди. За кілька днів переписав усе, що залишилось у пам'яті, й тепер хотілося зробити так, аби ця книжка була не гірша від тої, що продав Богорський диякону...
Дітвора спала. Сновигала по хаті мачуха, сердито гримаючи горшками.
— Сидить малює, ніби панич... О господи, за що послав на мене таку покуту?! Всі інші діти як діти, а це якесь... Коли б прийшов Микита, гасили б вже каганець. А то олія горечка набирається...
Микита добрий на згадці. Намацав у сінешній темені клямку й, похмурий, став на порозі.
— Тарасе, кидай! — сказала рішуче мачуха.— Проспиш за тим писанням отару.
— Та вже... — зітхнув Микита. — Була отара, та загула...
У Тараса і серце впало.
— Звелів прогнати пан економ. Застав овець у панській гречці...
— Мучитель... Ірод! — метнулась мачуха в куток до печі по рогача.
Піднявши руки, Микита мовчки став на дорозі. Лише коли рогач вернувся на місце, сказав розважно, достеменно батьковим голосом:
— А може, воно й на краще. Що толку з того пастушества? З овечок хліба не їстимеш... — Він зняв бриля і підійшов до брата. — Земля одна трима на світі людину... Еге? — Помовчав трохи і сів на лавці біля Тараса. — Мені самому справлятись важко з хазяйством... Давай, Тарасе, захазяйнуємо віднині вдвох!
Тупа байдужість, що вже прийшла на зміну гіркому враженню від новини, неначе сон, все більше й більше оповивала хлопця. Лишивши квітку недомальованою, затис олівчика в кулаці й дивився мовчки в темний куток. А потім тихо звівся, сховав за пазуху своє добро й пішов у клуню спати.
— То як, Тарасе? — догнав Микита в сінях.
— Як хочеш...
— От і гаразд! — зрадів Микита. — Навчишся ходити біля землі і будеш добрим господарем.
Як запрягали вранці волів, придибав дід, а трохи згодом зайшов провідати молодих господарів і Коваленко. Зі свого двору побачив, мабуть, що вже Микита не сам.
— Бог в поміч вам! — гукнув з дороги, спершись на тин.
— Спасибі, дядьку, — озвався Микита весело, вставляючи в ярмо занозу.
— Ранні пташки...
— Ранні пташки росу п'ють, а пізні — слізки ллють! — повчально мовив дідусь Іван. Для хлопців більше, бо Коваленко й так уставав раніше від сонця.
— Авжеж, авжеж, — підтримав його сусід.
— Коли б ще волики власні... — зітхнув дідусь.
— Дасть бог, колись і на худібку стягнуться! — сказав сусід бадьоро. — Я теж літ десять не мав своїх, — додав уже невесело. — Та й то... Які там власні, коли і ми самі належим панові!..
Поникли, стихли. Лише коли Микита, узявши прута, стрибнув на воза й кивнув сідати Тарасові, дідусь поправив злегка ярмо і запитав, із жалем глянувши на Тараса:
— І він з тобою на панщину?
— Та ні! — сказав Микита, — Поперед батька в пекло? — Й додав помовчавши: — Позвозить хочу сіно в стіжок. А завтра — знову... — і замахнувся прутом на волів.
За чужими волами ходячи, чужі вози мажучи!.. Квилило серце Тарасове... Ой крикнули журавлі, да ходячи по ріллі!.. Прощався з книжкою із кунштиками, з Сковородою, яких уперше лишив удома напризволяще. Хто зна, що зробить з нею дітвора... Нехай!.. Ще рік... А там — кріпак... Навішо книги кріпакові! Здавалося, коли б він вивчився на маляра, то ніби вільним став би наполовину...
— Ти глянь! — вказав Микита на схід рукою. — Пробилось сонце. Не буде, мабуть, дощу! Ну, слава богу, складемо сіно сухим.
Тарас зітхнув. Ніколи досі він не замислювався, чи буде дощ, чи сонце ясно світитиме. Радів усьому...
— Пшениця гарна, — уголос думав Микита. — Коли зібрати вдасться як слід, то з хлібом будемо зимою...
"А весною?" — хотів спитати Тарас, та вчасно стримався. Знав сам. Для чого сипати на рану сіль! За чим живуть всю весну й літо до жнив? Скотина давно не витримала б...
Воли ішли поважно, тихо, не поспішаючи. Ремигали, зганяли хвостами мух і не звертали анінайменшої уваги на Микитине гейкання.
— Воли узяв на відрібок? — спитав у брата Тарас.
— Та вже ж не даром... Цабе! Цабе! — звернув з дороги. — В жнива три дні... Тпр-ру, сиві. Приїхали!
Надвечір, як привезли останню хуру й приклали жердками стіжок, Микита випряг волів, гукнув Тараса й звелів погнати їх у поле попасти.
То тут, то там у хлібах кричали перепілки — скликали на ніч перепелят. Вертались люди з панщини і гомоніли стиха. Рипів десь віз. В леваді мекали вівці...
Тарас лежав під житом на облозі й вслухався в лункий вечірній степ. Все довші й довші ставали тіні, а потім злились докупи й покрили землю млою. Та мла, сховавши сонце, лягла на душу хлопцеві... Все рідше й рідше кричали в житі перепели, все далі й далі рипів той віз немазаний. Здавалось, світ тонув навіки в мороці...
Спокійно паслися воли. Знай загрібали язиками розкішну, темну уже траву й зітхали, немов і в них була на серці своя журба.
Поволі згасли рожеві хмари на видноколі, і степ заснув. Ніде ні шереху... Вітрець — і той приліг, зморившись, десь на межі...
І враз у тій глибокій тиші вловило вухо якісь нові, сторонні звуки. Затамувавши подих, Тарас підвівся й прислухався. Десь там, де мріє в степу тополя... Почав вслухатися в ту диво-пісню, що линула немовби з неба... Розкотиста, проте сумна, згорьована... Без слів. Самі лиш звуки...
Забувши і про волів, і про попове жито, Тарас пішов на пісню... Житами, льоном, гречками, то потопаючи, то виринаючи, спішив зустрітись з гостею. Заплутавшись в цупкій березці, падав, вставав і знову все йшов і йшов, а далі біг...
Спинився в житі над самим шляхом, біля тополі. Вже чув виразно глухий перестук коліс... А ще —сопілчин голос, що розливався над вечоровим степом... Невдовзі з-за жита випливли великі роги, за ними сиві спини волів і врешті — повна чумацька мажа. На мажі тій лежав чумак, курив коротку люльку й задумливо дивився вдалеч. На другій мажі сиділи троє і їли рибу, перемовляючись. Згадали степ Акерманський, Одесу і Бессарабію... Два вози йшли без господарів. На п'ятім возі лежав на сіні безвусий хлопець, дивився в небо і грав на довгій-довгій сопілці.
Щоб краще бачити, Тарас піднявсь навшпиньки. А молодий чумак тим часом вийняв сопілку з рота і заспівав неголосно:
Ви на мене, Кармалюка
Всю надію майте!..
Помовчавши, затис в губах сопілку й заграв тієї ж пісні...
За возом віз пройшла у морок валка. Вляглась поволі курява... А пісня й далі линула:
Хоч, здається, не в кайданах,
А все ж не на волі...
Тарас стояв у житі біля дороги й ловив останні звуки, що віддалялись, тихли... Над ним тремтіли зорі й вишелестувала свою журбу тополя...
Воли ж тим часом паслися в поповім житі...
...Із першим снігом пішов Тарас у найми, щоб відробити шкоду, що заподіяли попу воли. Вступав у чийсь глибокий слід і радів, що сніг не сиплеться йому в діряві чоботи. Село біліло, сяяло й здіймало вгору стрімкі рожеві хмари димів. Ще вчора похмуре, чорне, облуплене, сьогодні, вбравшись у білі шати, воно стрічало сонце, мов наречена судженого... Крізь діри в свиті холод торкався спини і не давав стоять на місці. Спасибі Катрі, прийшла недавно провідати й забрала з школи його одежу. А то ось зараз мусив би у найми бігти в одній сорочці...
(Продовження на наступній сторінці)