Дяки гуляють! Тарас намацав клямку дверей до хати і ненароком брязнув.
— Кого там носить нечиста сила? — спитав Богорський, розчинивши двері у темні сіни.
— Це я, — озвався Тарас.
— То консул мій,— пояснив Богорський через плече.
— А йди-но, хлопче, сюди! — гукнув диякон, ніби в порожню бочку. Поманив до себе Тараса й, піднявши чарку, сказав: — А нумо, отроче!
Щоб не образить гостя, Тарас узяв горілку, заплющив очі й випив. Немов огню линули в горло. Розкривши рота, хапав повітря. Дяки за боки брались від реготу.
— На хліба, хліба на, закуси! — гукав диякон. Лице його здалось Тарасові багровим круглим місяцем, на якому вмостилася кучмата хмара волосся. — Сідай до столу! — посунувсь трохи диякон.
Тарас зиркнув на Богорського й, не стрівшись з його очима, присів на край ослона.
— Не іскушай... — похмуро кинув сухорлявий, щуплий дячок, що сидів ліворуч диякона. Лицем він був похожий на Микиту-великомученика, якого змалював недавно для церкви маляр із Тарасівки.
Диякон звів докупи брови і відповів багатозначно віршем Сковороди:
Ах ты, тоска проклята! 0 докучлива печаль!
Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь.
— Не забув "Божественных пъсней"! — всміхнувсь Микита-великомученик.
— Боготворю! — прогув диякон і притьмом схопився за пляшку.
Тарас узяв шматочок сала, який поклав йому диякон опісля хліба, і їв, заплющивши очі, аби не так хитались вікна, стіл і дяки. Одне — від того, що випив, а друге — що й ріски в роті не мав від самого ранку.
— Аби побачив де пристойний список Сковороди, — говорив, наливаючи чарку, диякон, — їй-богу, дав би два золотих!
Богорський швидко глянув на Тараса, але, зустрівши його байдужий погляд, закашлявся.
— Загнув ти, пане дияконе! — промовив згодом.
— От хрест святий! — перехрестився велетень.— Ще й цю віддав би в придачу! — вийняв з кишені невеличку, проте грубеньку книжку. — Вгадайте, хто робив оці достойні кунштики? — підняв диякон угору книжку й розгорнув якраз на малюнку.
Богорський одразу розвів руками, а Микита-великомученик придивлявся довго й уважно. Аж підвівся й потягнувся до книжки, як коза до листка на вершечку куща.
— Не тужся, дяче, все одно не вгадаєш! — засміявся диякон. — Афанасій Мазницький! — сказав він так урочисто і голосно, ніби оголошував ім'я патріарха всія Русі.
Дяки й роти пороззявляли від подиву.
— Отой плохий, задрипаний? — скривився, ніби розкусив кислицю, Богорський.
— В якого подільські кози солому смикали крізь діри в чоботях? — пропищав Микита-великомученик.
— Що завжди був голодний, неначе вовк, і канючив у тебе недоїдки? — спромігся ще на запитання Богорський.
— Той, той! — потряс диякон книжкою. — Байстрюк, бродяга і голодранець! А нині — найліпший гравер лаврській, стовп друкарні, чудотворець і любимець його величності Аполлона!
— Воістину путі господні несповідимі! — розвів руками великомученик.
Тарас аж дихать перестав, слухаючи цю дияконову мову. Невже той славний маляр був таким горопахою? Пройшов тернисту путь сироти від домівки під тином до палат друкарні лаврської! Тарас був певен, що книжки друкують у найкращих в світі палацах.
— Дайте поглянути, — попросив тихенько диякона.
Диякон гмикнув, поставив чарку, яку збирався перехилити в свою бездонну горлянку, й подав Тарасові книжку. А той уп'явсь очима в перший кунштик, який потрапив під руку, і не міг відірватись...
— Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею! — сердито кинув Богорський.
Микита-великомученик тільки хіхікнув і потягся до пляшки. Один диякон придивлявся до Тараса з цікавістю.
— Ти, може, теж малюєш? — спитав він раптом, як здалося хлопцю ласкаво.
Тарас хотів було про все йому розповісти й попросити поради, але Богорський став на заваді.
— Тож вип'єм! — вигукнув він.
— За альма-матер! — додав Микита-великомученик.
— За славетний малярський цех! — гукнув диякон захоплено, і задзвеніли чарки.
— Смирися, хлопче, — сказав сердито Богорський, коли Тарас узявся перегортати книжку.
Тарас поклав її на вільне місце перед дияконом.
— Ну що ти, дяче! — заступився диякон. — Він смирний отрок...
— Ви спитали б краще в нашого економа! — посмикав вус Богорський і розповів, як падав шляхтич з коня.
— Гайдамака! Справжній тобі гайдамака! — опустив диякон руку Тарасові на плече. — То, кажеш, пан економ з коняки сторч головою?
— Не іскушай, — втрутився великомученик. — На все єсть воля божа. І пан, і слуги вірні його — від господа...
— Або від чорта! — сердито кинув диякон. — Диявол теж не дрімає.
— Не плюй в колодязь... — примружив очі великомученик.
— Бо що?! — подавсь до нього диякон.
— Позбавлять сану...
— А це ось з маком! — підсунув під самий ніс великомученика прездоровенну дулю. — Я чхать хотів! — Але на кого він збирався начхати, диякон так і не сказав. Хильнув чарчину горілки, вкинув у рот огірка й, підвівшись, набрав у груди повітря і рявкнув так, що погасли свічки: — Многая лєта, многая лєта, мно-о-огая лє-е-ета!
Замовк, а голос його ще довго гримів у Тарасових вухах, аж поки Богорський не простягнув своє багатозначне: "Да-а!"...
— Отож-то й є! — промовив гордо диякон. — Такі горлянки не валяються по дорогах! Навіть коли вони і плюнуть часом у колодязь... — додав навмисне для Микити-великомученика...
Той немов і не чув. Лупив кресалом об кремінь й раз у раз роздмухував трут.
Дяки лишилися на ніч. Микита-великомученик було зібрався додому, але одумавсь згодом і теж зостався. Власне, він повернувся з ночі по тій простій причині, що десь поділась клята його Тарасівка. Так ось чому дячок був схожий на Микиту-великомученика! То маляр сам себе змалював!
Доки дячок мостився на двох ослонах, Тарас при тьмянім світлі недогарка уважно стежив за ним. Уперше ж бачив живого маляра. Він їв і пив, кресав вогонь і ось тепер лягає спати, як кожен смертний! У нього навіть руки такі ж звичайні, як і в людей, хіба що трохи тендітніші...
Тим часом диякон удвох з Богорським прибрали посуд зі столу, і стіл тривожно зойкнув під важучим гостевим тілом.
— Х-хох! — зітхнув диякон і погасив недогарок. — А пропади ти пропадом! Отак і вдома, хоч цілий вечір рота не роззявляй... Наказаніє суще! Ох-хо-хох... Що ж то діє там моя благовєрна?.. Воістину за шматком кишки сім верст пішки! —Тягнутись з Лисянки до Вільшаної, щоб узрєть і услишаті... Вже досі втяв би дві богородиці!..
— Не богохульствуй, — крізь сон промимрив маляр з Тарасівки.
— Та спи, таранько нещасна! — огризнувся диякон, проте затих.
Тарас лежав на свиті, кинутій на черінь, і згадував увесь вечір від тієї хвилини, коли в дверях з'явився Богорський і дужий голос гукнув: "А йди-но, хлопче, сюди!" Велична постать маляра з Лисянки геть закрила собою дячка з Тарасівки і його "Івана-воїна" та "Микиту-великомученика", якими вславивсь він по всьому, мабуть, повіті. А голос, голос! Тарас немовби і досі чув, як б'ється дияконів голос у затісній хатині, мов птиця в клітці... І серце, видно, в диякона добре, щире та щедре. Бач, чарку дав, і хліба, і сала... Богорський вік прожив би, а до цього не додумався б! Йому аби напхати власну пельку та завалитись спати на полику... Хропе он — ніби свиняка рохкає... А той, що кози солому смикали! Байстрюк, бродяга... А нині — стовп друкарні лаврської! В книжках малює... Й паперу в нього, напевне, скільки загодно, і фарб, і пензлів...
Думки пливли й пливли... Стелились спершу веселим сонячним маревом, а потім їх поволі пойняв туман...
Співали другі півні.
А третіх уже Тарас не почув...
...Голод, кажуть не тітка. Хто був хоч раз голодний, той знає, яка то мука — думать тільки про кусень хліба. Весь світ тоді стає людині не більший від паляниці.
Вже другий день Тарас никав селом в такому стані. Богорський щез напередодні вранці, як він ще спав. Опохмелившись, пішли і гості. Як не шукав Тарас в обох кімнатах і навіть у сінях — не роздобув і крихти. Одні пляшки порожні та чарка, забута кимось. (Дяки ходили завжди при чарці, як козаки при шаблі: бувають різні-бо несподіванки!). Поткнувсь додому, та довелось тікати, спіймавши облизня. У хаті мачуха саме чинила суд і розправу над дітьми. Подався в поле, де сіяв гречку Микита, але і там не пощастило: прийшов запізно — Микита вже пообідав. Так голодним і спати ліг. І встав з одною думкою: чим би десь поживитися?
Нарешті, на другий вечір припхавсь додому Богорський. Обійшов Тараса стороною, немов боявся, що той укусить, і, сито гикнувши, щось вийняв нишком з-за пазухи й поклав у підпіччя, закривши заслінкою.
— Отак-то краще, — зашепотів ласкаво, обдивляючись, чи немає де щілини. — А то сидиш на сливі... Лисиці ж ходять і прочі різні тварі! Ну, ну! Посидь спокійно до ранку, а там нізидеш в царство небесне... І ні печалі тобі, ані воздиханія!
3 підпіччя киркнула курка.
(Продовження на наступній сторінці)