Ну й осінь була у нього! Як циган сонцем, крутила ним сварлива мачуха. За всі ці місяці ні разу книжки в руки не взяв, а малював хіба що в сні. Які картини йому являлись у тих чарівних, барвистих снах! Переливались маревом, легкі й мінливі, немов веселки... Коли б то міг одразу їх змалювати... Та й хто ще зна, чи є на світі фарби такі!..
Отець Григорій зустрів Тараса у чистій, світлій пекарні.
— Прийшов-таки! — сказав сердито і зазирнув у цебер, який нарешті наймичка наколотила свиням, що верещали, мов навіжені. — Довгенько, хлопче, збирався...
— Та я давно б...
— І не пускала, бідного, мачуха? — всміхнувсь лукаво отець Григорій. — Ну, вірю, вірю! — підніс він руки, мов на молитві. — Воістину: дай пальця — відкусять руку... — Й звернувсь до матушки, що саме стала в рамку дверей: — Явився хлопець. Тепер поїдемо з кучером.
— Ну й слава богу. А свиням вже повиносили?
— Понесла Ганна.
— Тоді чого ж ти, отче, стоїш? Вели уже запрягати!
— Федося встала?
Матушка кивнула ствердно, й отець Григорій звелів суворо Тарасові:
— Йди запрягай. Кобила в стайні, а сани й упряж у клуні. Поїдеш з нами в Зелену.
— В Зелену? — радісно перепитав Тарас і побіг мерщій запрягати. В Зеленій — Катря! Поки шукав навпомацки клямку, щоб вийти з темних сіней, почув, як піп промовив до попаді:
— Здається, шпетний хлопчина...
Тим часом хтось загупотів надворі й тієї ж миті стукнув дверми Тараса так, що той лише якимось чудом не впав.
— А-а! — прошипів Богорський, закривши собою двері. — Попалась, вража личино! — Тарас відчув, що раптом земля втекла кудись з-під ніг. — Гора з горою не сходиться! — немов із бочки, в обличчя дихав Богорський.— На стражі моїй стану й зійду на камінь, як рече Авакум. І вчиню сію минуту содом і гоморру, спопелю, зітру з лиця землі і прах розвію!..
— Ганно! — гукнула матушка з хати і запитала, прочинивши у сіни двері: — Ти з ким там, дівко, балакаєш?
Богорський випустив хлопця і вклонився паньматці.
— Добридень вам, шановна Ксеніє Прокопівно! Аз єсмь знову жаждущий і алчущий... Ні краплі в хаті — хоч запали!
— Не мудрствуй, дяче. Скажи, що хочеш опохмелитися.
— Вустами вашими та мед би пити, паньматко!
Тарас проскочив нишком у нього під руками й побіг по упряж.
Як під'їжджав до ганку, Богорський брів навпростець пухнастим снігом до школи. Отець Григорій оглянув сани та збрую, поляпав по лискучій спині кобилу, а потім став і задумався, з-під брів позиркуючи на Тараса. Махнув рукою і, не сказавши й слова, пішов рішуче до хати. Невдовзі вийшов і погукав Тараса.
— Скидай лахміття! — І вказав на лаву, де красувались ще зовсім ціла суконна свита, сорочка, шапка й штани: — А те візьми он та одягни.
В руках отець Григорій тримав добрячі шкапові чоботи. Він поглядав раз по раз на них, а далі таки не втерпів й поставив у запічок.
— Ще, може, Ясю згодяться... — промимрив тихо, мов засоромившись. — Ну, як одежа? Велика трохи? Нічого, ще підростеш! На Яся шили торік, а зараз вже й не налазить...
Як перевдягся, надворі начебто потеплішало. От тільки ноги... Та бог вже з ними, з ногами! Походить у драних чоботях, а там заробить, може, то й справить кращі, такі, як в Яся, шкапові.
Тим часом вийшла на ганок матушка, за нею отець Григорій з малою донькою на руках. Вмостились швидко й поїхали. Отець Григорій зіскочив просто у сніг, зачинив важкі дубові ворота і, наздогнавши сани, сказав:
— Були б до ночі відчинені... Хіба їй клопіт, тій Ганні.
Форкаючи і подзенькуючи вуздечкою, кобила жваво бігла по сніговій цілині, хто знає як угадуючи дорогу. Не раз їй, видно, доводилося возити батюшку й матушку в Зелену в гості до отця Гаврила Лободи. Тарас був певен, що їдуть саме до Лободи. Ослабив віжки й замилувався степом.
Низьке зимове сонце сховалося у темних хмарах, і сніг уже не блищав. Тополі й верби, що раз у раз стрічались біля дороги, стояли сонні і ніби трохи вражені тим дивним дивом, що сталось нині вночі...
— Непорочна краса! — сказав отець Григорій, який також замилувався зимою. — Такою має бути й людська душа, — додав він згодом, помовчавши. — Криштально чиста, до зла чутлива і до добра м'яка, смиренна і всепрощаюча. Любити ближнього нам заповів господь. І не таїти в серці образи й помсти на ближнього... Ударив хтось тебе, скажімо, в праву щоку, підстав і ліву. Смиренних любить господь і за муки їхні на нашій грішній землі приготував для них блаженство вічне на небесі...
Тарас відчув, до чого гне отець Григорій: боїться, видно, щоб не спіткала дякова доля і його... Всміхнувся тільки, але промовчав. Тим паче піп до нього ніби і не звертався.
— Підняти руку на старшого — це смертний гріх! — промовив Кошиць прямо, без манівців. І знов пустився у просторікування про душу з воску й любов до всього, що має богом дане життя...
Праворуч шляху Тарас помітив темну цятку в снігу, яка неначебто ворушилася. Підняв батіг і хльоснув ним над кобилою. Рвонуло сани, й від того, мабуть, проснулася попова донька, що встигла вже задрімати.
— Чого ти гониш? — буркнув отець Григорій. — Федося хай би іще поспала...
Тарас встромив у сіно батіг, спинив кобилу і швидко скочив з саней. За кілька кроків від шляху в снігу безсило борсався жайворонок. Піднявши праве крило й волочачи підбите ліве, він марно прагнув злетіти в хмарне небо. Пташина лячно скрикнула й увібрала голівку в пір'я, готова здатись на милість ворога. Тарас узяв легенько її, приклав обвисле крило і, відчуваючи, як пташка дрібно тремтить, встромив за пазуху.
— Що там таке? — спитав насуплений батюшка, що вже тримав полишені Тарасом віжки.
Тарас підняв краєчок свитки і показав.
— Тьху! — тільки й мовив отець Григорій. — А біг, неначе по гаманця... Паняй!
Зігрівшись, пташина стихла. Було приємно хлопцю, що поруч б'ється живе, співуче серце, яке так любить чисту, ясну блакить. І він почув, як забриніла пісня: спочатку тихо-тихо, а потім дужче й дужче, підносячись у безмір неба...
Аж до Зеленої він чув її. Не міг лише збагнути, в чиєму серці вона народжувалась...
Отець Гаврило, в одній лиш рясі, вибіг назустріч Кошицям аж за ворота.
— Ну, слава, слава богу! — гукнув він радо й, узявши віжки в Тараса, під'їхав просто під ганок. Із хати вибігла матушка, поцілувалась зі Ксенією Прокопівною, взяла дитину і, гуцаючи, понесла в хату.
— Проси, Гавриле, гостей! — лишила двері в сіни відчиненими. Запахло салом, млинцями і ще якимись наїдками.
— Що, наймит новий у вас? — спитав отець Гаврило. — Диви, кирпатий який! — зареготав й насунув на лоба хлопцеві шапку. — Це не Шевченків часом?
— Та їхній... — буркнув Кошиць.
— Отой, що всипав Богорському? Ну й ну!.. А мов мені, — звернувся вже до Тараса. — Що то за штука буде: не швець, не кравець, тримає нитку в роті, а в руках ножиці?
Тарас відгадку знав, але сказав навмисне зовсім не те: нехай отець Гаврило потішиться.
— Не жук, не жук! — аж за боки взявся веселий попик. — Подумай краще...
— Постав у стайню кобилу та йди на кухню, — звелів отець Григорій.
— А можна, я до сестри? — спитав несміло Тарас.
— Як відгадаєш — йди хоч до вечора! — гукнув отець Гаврило.
— Та рак! — всміхнувся Тарас.
— А ще таку! — не здавався отець Гаврило. — Летить — мовчить, лежить — мовчить, а як помре — мов звір, реве.
— Сніг,— відповів Тарас одразу, бо дуже йому хотілося побігти до Катерини.
— Еге... — незадоволено буркнув господар. — Ходи, поглянеш, де кобилу поставити...
Небожата зраділи пташці більше, ніж дядькові. Не встиг він вийнять пташину з-за пазухи — поприбігали й вп'ялись очима в малого гостя, що стрівся вперше в їхнім житті. Правда, життя того на комариний ніс... Але малі вже знали, що навесні так гарно в небі співають жайворонки.
Сестра поклала веретено і гребінь з мичкою на ослін, зняла з Тараса холодну свиту. Мов ненароком торкнулася вустами його щоки.
— То ти вже служиш у Кошиця?
— Служу... Оце приїхав з ними до Лободи.
— Хрестити будуть Лободеня... — сказала журно Катря. додала: — А нам би краще і не родитися...
Поклала свиту і задивилась, як жадібно клює пташина крихти.
— А де хазяїн? — оглянув хату Тарас.
Не зразу Катря відповіла. Взяла на руки меншенького, що схожий був на батька, поцілувала в біле волоссячко й крізь сльози мовила:
— Пішов на панську стайню по нагаї...
Тарас полишив пташку.
— Сказав супроти щось економові, коли в чумачку їхать відмовився, — вела похмуро сестра. — І ось звеліли прийти..! Всю ніч не міг стулити очей. Хотів спалить фільварок... — зашепотіла. — Та, слава богу, мене і діток пожалів.
— А я спалив би! — сказав Тарас.
— Ти що? — жахнулась Катря...
(Продовження на наступній сторінці)