— Так, твій Гомер — аед,— веде він далі, намагаючись говорити якомога переконливіше і довірливіше. — Можливо, навіть кращий співомовець з усіх, яких слухали в нашому полісі. Але ж це не дає йому права чинити безсовісно. Так, так, саме безсовісно. Бо що ж виходить? Поки ти була йому потрібна, поки лікувала, доглядала, вчила сліпого ходити по вулицях міста — він на тебе зважав. А зараз оговтався, приноровився до життя, то вже ти для нього ніщо, вже на Єлену можна й рукою махнути. Безсовісно! Вона не заперечує. Вона тільки зауважує:
— Ти злий, Аліферсе.
Але це вже таке собі. Зараз вона зовсім не має бажання заперечувати йому. І Аліферс зважується на повну "од-вертість":
— Мені за тебе образливо. Образливо!.. Я ж... Я ж тебе кохав, Єлено. І зараз кохаю.
— Що ти, що ти, Аліферсе! — відступає вона.
— І ти це знаєш. По очах твоїх бачу — знаєш. То чого маю таїтися? І мені зовсім не байдуже, яка твоя доля. Бо ти гідна почестей цариці. Бо тобі до лиця не оця груба повстина, а найтонший льон, найдорожчі шати... Тобі досить лише захотіти — і ти матимеш усе, все. Як і належить жінці такої богорівної краси і дочці-одиначці такого шанованого батька... А ти стала тінню сліпого аеда. Ти заради нього відмовилася від спадщини і покинула повен достатку батьківський дім. Навіть якби Гомер став найпрославлені-шим не тільки в нашому полісі, айв усій Елладі, ти все одно залишишся тільки його безсловесною тінню. Тінню, якої ще трохи — то ніхто й помічати не буде, не те що називати по імені.
— Гомер кохає мене.
— Коханим не завдають болю безглуздими примхами і витівками. А Гомер, коли вирішує таке без поради з тобою,— ні за що тебе має. Бо він, бач, певний: тінь — вона і є тінь, куди їй озватися. А в тебе ж таке сонячне ім'я: Єлена...
їй просто ніяк, та й не хочеться заперечувати Аліферсо-ві. Бо ж його слова такі співзвучні її думці. Нехай жорстокі, нехай не зовсім тактовні, але ж, певно, щирі — чого ж їх відкидати? І Єлена мовить уже так, аби казати:
— Гомер кохає мене... Поговори з ним, Аліферсе, добре?
— Якщо одверто — не майю найменшої охоти. Тільки заради того, що це ти просиш — тобі не можу відмовити. Твоє бажання — для мене все... А ти зайди до сусідів, побудь там. Чи — ще краще — йди на свій виноградник і займися там чим-небудь. А я тим часом спробую втокмачити твоєму чоловікові, що не за ту він віжку вхопився... Але що б то не трапилося, знай: на світі є людина, яка тобі вірна і яка завжди готова зробити для тебе все, на що тільки її боги сподобили. 1
* * *
Ще з порога Аліферс голосно вітається:
— Гомере, радий бачити! Хай безсмертні посилають тобі благополуччя на довгі роки.
Господар не чекав таких відвідин — він і здивований, і трохи розгублений. Підхоплюється назустріч:
— І тобі теж, Аліферсе.
Помітивши, яке враження справив на Гомера своїм раннім приходом, той вирішує одразу ж брати бика за роги.
— Чув, збираєшся в дорогу?
Був би уважнішим господар, вчув би в словах гостя більше, ніж звичайну людську цікавість. Але Гомерові не до того. Він почувається зараз мандрівником на роздоріжжі, його повністю заполонює тільки одне-єдине: куди виведе шлях, на який оце наважився ступити? А в Аліферсових словах, здається, осуду немає. Тож не стримується:
— Ти схвалюєш?
Аліферс підходить до Гомера, примощується на лаві поруч. Помовчавши рівно стільки, як годиться, мовить:
— Ми з тобою дружимо не від учорашнього дня. То кому ж, як не мені, розуміти тебе?
Гомер зраділо тягнеться рукою до Аліферсового плеча:
— Дякую. От за це — дякую!
Гість знову витримує паузу, а тоді поважно продовжує:
— Йшов я сюди і думав: на якийсь дріб'язок Гомер не здатний. Тож коли вже взявся за щось — значить, воно того варте... О, кому вже знати тебе, як не мені! У мені минуле міцно тримається. Розумієш, я і зараз здригаюся, коли згадую, як тебе осліплював отой звіроподібний кат. А ти тоді навіть не закричав, не те що не попросив пощади...
— Не треба, Аліферсе,— глухо перебиває Гомер. Той погоджується:
— Твоя правда — не треба... Хуг, аж дрижаки по тілі побігли!.. Я не зміг би так — небо свідок, не зміг би... То тепер яке я маю право сумніватися в тому, що ти вирішив?
Гомер довірливо зізнається Аліферсові, що його самого вже страшить оця затія. Бо сподівався, що зуміє захопити нею Єлену, запалити її. Удвох з Єленою йому було б вдесятеро простіше здійснити задумку. А оце сьогодні остаточно зрозумів, що не піде Єлена з ним, не піде... Аліферс підбадьорює:
— Ну, ну, не розкисай.
— Єлена для мене більше, ніж очі,— звіряється Гомер,— Без неї я ще й душею можу осліпнути.
— Не впізнаю тебе, друже,— тормошить Аліферс господаря,— Прокинься, ти якийсь як варений. Не впізнаю — не схоже на тебе. Невже ти — і задкуєш?
— Мені боязно. Справді, боязно.
— На, маєш! — усміхається гість.— То чого ж тоді ти себе мордуєш? Тебе ж із хати поки що не виганяють?
Гомер супиться:
— Мені не до жартів.
— А я і не жартую. Ось прийде Єлена — обніми її коліна. Так і так, скажи, то мені щось трохи не те стрільнуло в голову, але тепер уже все переверзлося. Тож буду і далі сидіти любенько під твоїм крильцем та триндикати на формінзі всілякі триндички.
"Невже він насправді? — ціпеніє Гомер.— Та як він може таке? Як сміє?!"
— Ти... ти... — не знаходить слів.
— Я кажу тільки те, що в тебе зараз на думці! Гомер мало не кричить йому в обличчя:
— Знав би ти, що в мене на думці!
— Виходить, знаю, раз ти так замикулив носа. Правда — вона до вподоби тільки тоді, коли про сусіда мовиться. А як про себе — то вже й коле.
Образливо чути таке, тим більше від друга.. Проте Гомер силою волі старається пригасити в собі гнів: не ворог же сидить біля нього! Певно, Аліферс насправді так і не може зрозуміти, наскільки у Гомера нині складне становище.
Усе ж не стримується:
— Дурень ти, Аліферсе. Той відсовується, бурчить:
— Дурень — то й дурень. І на тому спасибі.
— Ну, не ображайся — ненароком зірвалося. Бо мені не за себе, а за Єлену боязно,— пояснює Гомер, уже жалкуючи, що так обізвав товариша.— Ти вибач, я погарячкував, не подумав. Зрозумій, мені тепер знаєш як? Обіцяв собі, що ніколи не завдам Єлені болю. А зараз ось... Як їй буде пережити таке?
Аліферс мовчить: нехай Гомер подумає, ніби це від образи він. Хай подумає — довірливішим буде... А таки добре, що сліпцеві не дано бачити нині його, Аліферсове, обличчя!
Йдучи сюди, Аліферс ще не знав, про що саме говоритиме з Гомером. Бо для нього все це було такою несподіванкою, яка хіба що в сні могла приснитися. Але він знав, що йти треба і говорити треба, бо це наспів його, Аліферсів, час. І ось розмова зав'язалася. Саме собою вийшло так, що й непогано для Аліферса зав'язалася. Тепер будь уважним, Аліферсе, звір біжить прямо у твоє сильце — тільки б не сполохнути.
— Якби ти не був сліпий, то я сказав би тобі, хто з нас двох більший дурень. Та нехай уже буде по-твоєму.
— Це ти про що?
Ага, зачепився! Ну, тепер будь що буде — назад вороття немає. Та й нагоди такої більше може не випасти. Але обережніше, Аліферсе, обережніше. Спроквола тягне:
— Та все про те ж... Мм... А знаєш, давай краще поговоримо про вчорашнє свято Деметри. Тебе, Гомере, мало не на руках носили. Це ти задля свята і пісню нову склав?
— Ти мені зубів не заговорюй. Намірився — то кажи, що маєш.
— А я... Я нічого й не хотів сказати. То просто так. Теж вилетіло.
— Не крути, Аліферсе.
— Ну, якщо напрошуєшся...— Аліферс бере Гомера за руку, притишує голос, ніби їх у хаті хтось може підслухати.— Тільки щоб це було між нами.
— Із цих стін не вийде,— обіцяє той.
Проте Аліферсові такої обіцянки замало. Що йому Гомерове "Із цих стін не вийде", коли він зараз ставить на карту так багато! Зважуватися на випадковість Аліферс не збирається. Його гра має бути безпрограшна. Тому мнеться, відтягує — уже навіть не вдавано, уже насправді:
— Ай, краще я помовчу. Гомєрові далі несила терпіти:
— Та говори ти, не тягни! Клянуся водами Стікса 6, що я про цю нашу розмову нікому-нікому.
Ну, тепер інша річ. Тепер Аліферс скаже, аякже! Чому б і ні? Все одно ніхто не знатиме про це ніколи. Бо в усій Елладі не знайдеться людини, яка порушила б страшну клятву водами Стікса. Адже душа того, хто цієї клятви не дотримає, буде вічно тинятися безпритульною і все чекати перевозу через річку похмурого підземного царства Аїда... Тепер Аліферс скаже.
— Кгм!..— прокашлюється він, ніби йому дуже трудно говорити.— Так-от: не буде Єлена дуже побиватися за тобою. Не буде. Бо не кохання єднає її з тобою, а тільки жалість.
— Що?! — шепотить погрозливо Гомер.— Ти не заговорюйся!
— Еге, я так і знав. Сам же просив: "Розкажи!" Ото й слухай... Єлена прийшла у твій дім із жалості до тебе, сліпого. Це всі в полісі знають. А не кажуть — бо теж тебе жаліють.
* С т і к с — річка в підземному царстві Аїда; її водами клянуться боги.
(Продовження на наступній сторінці)