— ...Головне,— продовжував він,— я побачив, які красиві люди в нашому полісі. Чи, може, вони і в усій Елладі такі красиві, а ми просто не вміємо до них додивлятися? Як вважаєш, Ксеноне?
— Найкрасивіший на святі — і це я сам бачив! — був ти, Гомере. Ось Єлена не дасть мені збрехати. Хіба не так, Єлено?
— А мені Гомер завжди найкрасивіший.
— Е, не кажи. Сьогодні на святі Гомер був — як ніколи. Чи то сам Аполлон його вчив, чи Муза, світлосяйного Зевса дочка? Надто-бо все до ладу він співав про долю богів, і людей, і героїв, про їх подвиги і пригоди. Наче сам був з ними у різних усюдах чи щойно про все із уст очевидця почув.
Гомер відчуває душевну щирість слів дружини і товариша. І радіє, і хвилюється. Розуміє: так, це саме той високий час, до якого він наполегливо йшов. Той час, якого прагнув і в який вірив. І в який ще більше вірила Єлена, повторюючи своє незмінне: "Я хочу, щоб ти грав". Ось, виявляється, який він, цей час — омріяний, виболений і вистражданий. Ось як він голову паморочить...
— Господареві завжди приємно,— мовить,— коли чашник зачерпує повен ківш із кратери, наливає у фіали 5 гостям, а вина все не меншає і не меншає. А я радію, що безсмертні таку мені змогу дали. Бо моє вино не на вечір — на все життя.
— Тому-то ти на святі такий веселий був, — каже Єлена.— Як погляну — все усміхаєшся.— Притуляється до Гомерового плеча: — А тобі усмішка до лиця!
— Хочеш сказати, що я часто буваю насуплений? Це від того, що є на світі людина, якою я дуже невдоволений.
Ксенон цікавиться:
— Хто ж це? Чи не з нас хтось?
— Ні, ця людина — я сам. Колись, ще в дитинстві, я з щирим захопленням дивився на співомовців. Бо ж часом зовсім нікчемною на вигляд буває людина, а наділить Муза її даром слова — і вже всі на неї зорять, як на бога, коли вона містом проходить. І я думав: яке б то щастя було, якби й собі стати співомовцем! Та ще й не просто переспівувати чужі пісні, а стати справжнім аедом, який сам творить, сам бере від богів незвідане і переповідає людям... А зараз чим більше підкоряється мені слово, тим страшніше. Розумієте, є речі, які може зробити багато хто. А є таке, що здатний зробити тільки ти — і ніхто більше. Звідси й злість на себе: здатний, а не робиш. Або не все робиш...
* Кратера, фіал — чаші.
Ксенон простягає Гомерові формінгу:
— Візьми, бо ось уже й ваш дім... Ти, бачу, знову збираєшся завести балачку про свій Іліон. Чи не так? То тут, Гомере, я тобі не співбесідник. Бо ніколи не повірю, що ти не обійдешся без того ходіння до Трої. Та й пізній час, уже пора спочивати. Бувайте, сусіди! Хай безсмертні посилають вам благополуччя.
Він завертає до свого двору. Гомер чує, як звідти грюкотить засувка, і гукає:
— На добраніч, Ксеноне!
Єлена відсовує дерев'яну засувку, пропускає Гомера в дім. Гомер звичним рухом вішає на забитий у стіні кілочок формінгу, присідає на лаву.
— Ти теж,— питає,— вважаєш, що та розмова про Іліон — тільки порожня балачка?
— Ой горенько ти моє! — сідає біля нього Єлена.— Знаю я вже трохи твою вдачу. Але ще й інше знаю: я тебе нікуди не відпущу.
— Як це?
— А так. Немає чого тобі іти у світ. Гомер аж підводиться:
— Єлено!
— І маєш ти хоч раз мене послухатися?! Я досі нічого в тебе не просила і потім не буду.
— Я поклявся Зевсові, Єлено.
— Мені ти ще раніше поклявся на вівтарі Деметри... І... І чому ти повинен дотримуватися клятви богам, коли з їхньої волі став немічним? Якщо безсмертні хочуть, щоб ти виконав дану їм обіцянку, то нехай вони раніше повернуть тобі зір.
— Але ж мандрівка до Іліона зараз важить для мене самого більше за все на світі.
— Навіть за наше кохання?
— Не будь жорстокою, Єлено.
— А твоя ця придумка — не жорстокість? Від неї я весь день сама не своя, для мене і свято — не свято... Невже я не заслужила хоч якоїсь поваги від свого чоловіка? Чому ти ставиш над усе особисте, а не наше, спільне?
— Я завжди вважав і вважаю свої пісні нашими, спільними. Про це я казав тобі не раз.
— Казав, казав... А виходить, що вирішуємо не удвох, а тільки ти один. От і казав.
Плечі її починають дрібно тремтіти, вона заходиться плачем.
Той плач мов ножем ріже Гомера.
— Не треба,— гладить він її коси.— Ну не треба. Вона крізь сльози шепоче:
— Я нічого більше не хотіла б, аби у нас життя таким уже й було, як зараз... На святі ти ж сам чув, як про тебе гарно казали. Хіба тобі цього мало?
"Як вона не розуміє? Ну чого вона його не розуміє?!" — думає Гомер, витираючи долонею її мокрі щоки.
— Мало, Єлено! Хочу, щоб і після багатьох людських життів про нашу пісню сказали те ж саме, що й сьогодні... Та без відвідання троянської землі така пісня не складеться. Зрозумій мене, Єлено,— не складеться.
— Тільки безсмертні знають, як воно станеться в майбутньому. Буде їх воля — ти і тут, у рідному полісі, зробиш, що задумав. А ні — то й ні. Радіймо з того, що є. Радіймо, що ми не риби безмовні, не птиці безрукі, не звірина дика, а люди, та ще й шановані.
— Мало, Єлено, мало! В тому, що я не хижий лев і не нікчемний горобець, а людина — заслуги своєї не бачу ніякої. А мені хочеться щось своє, власне створити у цьому світі. Хочу зрозуміти і розказати іншим, для чого я є людина, а не якась твар, і що я, людина, можу на цій землі... І коли, нарешті, засвітилася мені велика пісня — о, я не відступлюся! Бо пролетить час — і про нас можуть сказати, що такий Гомер, що така Єлена і не жили ніколи. А про пісню цього не скажуть, якщо вона є, якщо вона живе.
— Та тобі яка від того вигода?
— Як-то яка? Жива пісня — хіба є щось вартніше?!
* * *
Таки не треба було йти до батька. Нехай би було, як було. А так чого добилася? Тільки принизилася. Та й ось дрібоче додому, як те щеня, котре зненацька вдарили хворостиною. Батько, певне, ще й зараз ходить по дворі та посміхається: "Я ж казав, що так буде!"
Хоча, здається, батько не посміхався. Звичайно ж, не посміхався. Що вже він зовсім бездушний! Але ж і не допоміг. Накинувся: "Не слухалася раніше, то й зараз роби, як знаєш..." Якби ж знала!
Була б жива мати — зрозуміла б, підказала б. А самій Єлені так важко. І треба ж таке: не чекала, не гадала і — на, маєш лихо на голову.
— Ай-яй! Хіба так можна — навіть не помічати друзів! Добридень, Єлено!
Оглядається — Аліферс.
Кого-кого, а його найбільше не хотілося б зустріти зараз. Бо хоч усі ці роки Аліферс і вигляду не подає, що ображений за колишню Єленину відмову вийти за нього заміж, але ні-ні та й кине значущий погляд. Навряд чи поспівчуває Аліферс. Але ж усе-таки він Гомерів друг, чоловік навіть дорожить дружбою з ним. Не виходить якось пройти, не забалакавши.
— О, Аліферс... Хай боги будуть до тебе прихильні! Пробач, я сьогодні... Ой, та нащо й казать...
Помітивши її розгубленість, Аліферс цікавиться:
— Чи не захворіла?
— Якби ж захворіла! А то ж лихо-лишенько... Гомер іде з дому. Йому треба до землі троянської, надумав скласти пісню про колишній Іліон.
Аліферс якийсь час підозріло дивиться на Єлену: чи не насміхається? Перепитує:
— Заради пісні? У такий світ? І регоче:
— Дивак твій Гомер, як є дивак!
— Він не дивак, Аліферсе, він — аед.
Єлена змірює Аліферса таким поглядом, що сміх миттю захлинається в його грудях. Його обличчя стає враз непроникливим.
— Звичайно, звичайно, аед,— киває згідно головою.— Ще й який аед! Але ж... То ж дорога. То ж треба думати не тільки про те, що підеш, а й про те, чи повернешся.
Він уцілює в найболючіше. І біль заглушує Єленину настороженість і недовіру до Аліферса.
— Послухай, відмов Гомера. Ви ж з ним друзі. Я знаю, якщо ти захочеш — багато можеш. Відмов.
Такого повороту Аліферс не сподівався. Щоб до нього — і з таким проханням?! Чудасія та й годі!
Йому так і кортить розреготатися на всю вулицю. Ніколи б не подумав, що Єлена, оця неприступна Єлена така простакувата. Сміх аж розпирає груди, лоскоче в горлі. Але зусиллям волі стримує себе Аліферс. Тільки очі відводить убік, щоб не виказали.
— Я... я стрінуся з ним.
Однак одразу й свою вудку закидає:
— Хоча от що я тобі скажу: хіба мало співців ходить від поліса до поліса? Як на те буде воля богів, не пропаде й Гомер.
— Аліферсе!
— Так, так, не пропаде... Але я зараз думаю про інше. Ти няньчилася з ним, як з малою дитиною, ти всім пожертвувала заради нього — і це тобі така віддяка? Я, зізнаюся, про Гомера був трохи вищої думки...
Чекав, що Єлена знову обірве його. Але вона мовчить. І Аліферс, здогадавшись, що втрапив у колію Єлениної мислі, тут же старається показати все, на що здатний.
(Продовження на наступній сторінці)