Під наглядом храмових прислужників раби тягнуть туші зарізаних тварин на протилежний бік площі, де вже гріється вода у величезних казанах. Тут буде варитися і смажитися м'ясо, щоб кожен із учасників свята сьогодні наситився тією ж їжею, що й богиня Деметра, і таким чином прилучився й собі до божества.
А на священне вогнище тим часом сиплються всілякі пахощі, із вузькогорлих амфор ллється нерозведене вино. Забризканий кров'ю тварин, закіптюжений димом, жрець раз у раз звертається до богині з молитвою, вмовляючи її бути милостивою до жителів їхнього поліса. І разом із жерцем творять молитву — кожен своїми словами — усі присутні на святі.
Нарешті останні дари відклубочилися димом на жертовному вогні. Люд потіснився до кам'яних лав. А на вивільненому майдані розпочинається традиційне дійство: перевдягнені юнаки та дівчата відтворюють усім добре відому історію.
Єлена з Гомером та Ксеноном сидять на одній з передніх лав, де возсідають завжди тільки найзнатніші люди поліса. Ось уже другий рік на всіх святах і зібраннях вони займають саме цю лаву. Це від того дня, коли Гомер перед усіма жителями міста змагався з Демодоком і коли сам Демодок привселюдно визнав Гомера найпершим аедом, обняв його і подарував свою формінгу — ту саму формінгу, дзвінкішої за яку, певно, не було і немає на світі.
Старий Демодок теж присутній на святі. Він сидить зі своїм поводирем зараз ген там, на верхній лаві. Гордий старий аед Демодок. Скільки не просив його Гомер, щоб той сідав з ним поруч, скільки не вмовляли його найперші мужі міста, він повторював одне й те ж: "Мій час минув, а своє місце я знаю сам".
Єлена тихо переповідає Гомерові зміст священного дійства, що твориться на площі. Розповідає, що дочка лісоруба Тересія, золотокоса Ортігея, вийшла у шатах великої богині Деметри. А сміхотуха Автоноя нарядилася в шати Пер-сефони — коли тільки вона встигла вирости?! Ще ж зовсім недавно таким собі телям брикала з дітьми...
У дійстві йдеться про те, як з волі Громовержця Зевса дочку Деметри, прекрасну Персефону, підступно викрадав володар підземного царства тіней померлих похмурий Аїд, як нещасна мати побивається за дитиною, як шукає її по всіх усюдах. А тим часом без її благословення все на землі припиняє ріст, земля стає пусткою, голод знищує людей, плач і стогін чуються звідусіль. І великий хмарогонець Зевс, який не хоче загибелі всіх людей, повертає Деметрі її дочку, а зраділа Деметра наснажує землю родючістю, навчав смертних, як сіяти і вирощувати ячмінь та пшеницю. Хлібороби і пастухи вшановують богиню снопами збіжжя, численними вінками, сплетеними з лісових, лугових та польових квітів.
Гомерові приємно, що дійство розповідає про перебування Деметри в місті Елевсіні, про її служіння в домі тамтешнього царя Келея, про юного царевича Тріптолема, через якого богиня передала жителям усіх країн мудру науку рільництва. Ще три роки тому цього не було у традиційних дійствах, які відбувалися на святах Деметри. Це йому, Гомерові, підказали безсмертні, що саме так мало відбуватися відкриття таїни рільництва і він оповів про це у своєму новоскладеному гімні на честь великої Деметри. Скільки не співає Гомер цей гімн — він завжди подобається слухачам. А тепер ось, бач, навіть дійство ведуть за Гомеровою розповіддю.
Саме цей гімн і вирішив долю його змагання з Демодо-ком. Старий співомовець, який багато років не знав собі рівних і на якого Гомер ще змалечку сам ладен був молитися, повівся на змаганнях дивно, як ніколи. Спочатку він заспівав свою пречудову пісню про Афродіту заквітчану, що із Ареєм таємно кохалась, про божественного кривого коваля Гефеста, який спорудив хитромудрі невидимі сіті і застукав на гарячому свою безсоромну дружину з її коханцем. Пісню знали всі, чули її від Демодока уже безліч разів. І все ж слухачі не могли стримати свого захоплення, кінець пісні стріли схвальними вигуками. Навіть вибрані судді, яким належало втихомирювати крикунів, усіляко виказувати свою незворушність, не те що не звернули уваги на таке явне порушення заведенції, а й самі заляскали себе долонями по стегнах — таки подобалося! А потім сталося неймовірне: Демодок враз заспівав... гімн Деметрі, який незадовго перед цим звучав із Гомерових уст. Демодок співав гімн свого суперника! Такого ще ніколи і ніде не траплялося на змаганнях аедів.
Демодок співав, а його слухали, як заворожені. Демодок уміє співати! Голос його то бринів весняним вітром, то клекотів гірською річкою, то стогнав прибоєм, то ледь шерхотів передвечоровою замрією. Усім відомими словами Демодок уміє сказати більше, ніж це вдається іншим. І слухачам почала відкриватися та глибинна таїна слова, яка вершить дивину з людськими душами, сповнюючи їх високою крилатістю, рвійністю. І слухачі просто ніби на дотик відчули, наскільки слова Гомерового твору пружніші, співучіші від щойно чутих слів Демодокорої пісні. І зрозуміли: старий аед раніше від усіх осягнув внутрішню силу Гомерового твору і, хоч йому, можливо, це дуже болісно, прагне відкрити цю силу своїм землякам.
Демодок не став чекати рішення суддів. Доспівавши гімн Деметрі, він підійшов до Гомера, привітав його з перемогою і передав йому свою формінгу. Сказав: "Моя фор-мінга голосніша і співучіша за твою. Хай вона тепер тобі послужить..."
— Тебе сонце ще не напекло? — запитує Єлена і поправляє вінок на голові Гомера.
— Е, сонце я люблю, — усміхається Гомер. Прадавній звичай велить, що на святі Деметри ніхто
не повинен з'являтися в головному уборі. Зате в кожного має неодмінно красуватися на голові листатий вінок — цим вшановується велика богиня родючості.
А дійство на площі тим часом уже завершується. І люди, яких уже й до цього лоскотали пахощі м'яса, тепер обступають казани щільними колами. З'являються кошики з хлібом, фруктами, овочами. їх ставлять на довгі дошки, що, покладені на дерев'яні козли, правлять за столи. Ось уже й крутобокі миски смачно парують.
— До нас! Тільки до нас! — запрошує Аліферс Гомера з Єленою та Ксеноном,— Щоб мої друзі та були без мене?!
У знатних мужів та їх сімей — своє коло. Тут і столи не з двох, а з трьох дощок збиті, тут і на столах усього помітно більше. А раби й ще підносять сюди всяку всячину.
Десь тут, у колі знатних мужів поліса, має бути Єленин батько. І Єлені на мить стає ніяково за свій заштопаний пеплос. Але тільки на мить. Бо вже ось Аліферс оголошує:
— Із нами — Гомер, наш великий аед!..
Хіба тут когось ще сьогодні називають великим? Хай для її Гомера почесно бути серед найвідоміших людей міста. Але ж і вони, знатні, теж вважають за честь, що Гомер зараз із ними, в їхньому колі! То хіба варто звертати увагу на таку дрібницю, як заштопаний пеплос?
Батько Єлени сидить аж ген у протилежному кінці довжелезного стола. Єлені хочеться підійти до батька, обняти за плечі, пригорнутися. Він завжди любив її, свою єдину доньку, завжди був добрий до неї. А відтоді, як померла мати, почав називати хазяйкою дому і в кожній справі радився з нею, як з рівною.
Але зараз Єлені до батька не під ступитися: гнівається на неї. І досі гнівається. Усе ніяк не може простити, що вона без його згоди пішла за Гомера. "Хіба мало у полісі синів знатних мужів? — дорікав.— Не хочеш за Аліферса — виходь за будь-кого іншого. Чи ж я ворог твоєму щастю? Але щоб у твої літа за сліпцем світ зав'язати — ні, ні і ще раз ні!.."
Єлена вірить: колись батько перегнівається. Бо ж він у душі добрий, він не може не зрозуміти її. Та, певно, й зараз розуміє. Адже не завернув Єлену силою тоді, хоч і мав таке право. Виходить, його гнів просто від гордині. Ще трохи часу мине — перегнівається батько...
Свято Деметри продовжується, як йому й належить. Щойно люди вдовольнили голод і спрагу, як уже то тут, то там починають дзвеніти формінги, біля кожного із співомовців тісне коло слухачів.
І звідти, і звідти долинає гімн Деметрі. Гомерів гімн. І Єлені радісно. Вона штовхає чоловіка, штовхає Ксенона:
"Чуєте?" А коли Гомер і собі кладе пальці на струни формінги і починає співати, Єлена раз у раз позиркує на батька: слухає! Таки слухає її Гомера!..
Потім розпочинаються змагання: перегони, стрибання, боротьба, метання диска, бій навкулачки. А як сонце опиняється на вечірньому прузі, на всій площі починають кружляти хороводи. І кружляють, аж поки темінь не заполоняє увесь світ.
Завершується свято опівнічним ходом. Із факелами, запаленими від священного жертовного вогню, люди довжелезним шнурком проходять довкруг міста, тим самим відгороджуючи його від злого духу, від недоброго ока, від чужинської напасті. І розходяться по домівках, залишивши свої факели догоряти на священному вогнищі Деметри.
Проте розходяться не всі, а тільки старші. Молодші ж бродять і бродять веселими галасливими гуртами, доки рожевоперста ранкова зоря Еос забілить небосхил і виллє з глечиків сріблясту росу на трави, квіти, дерева.
* * *
Коли вони поверталися зі свята богині родючості, лагідна ніч ще повнилася ближніми і дальніми голосами. Ксенон ніс формінгу, Єлена вела Гомера під руку. Вони жваво обговорювали події минулого дня.
— До чого дивна річ — життя! — повторював Гомер,— Ніби й очей не маю, а побував на святі — і все бачив. І змагання дискоболів та бігунів, і хороводи...
Гомер був явно задоволений. Ще б! До нього всі таку увагу виявили — аж незручно трохи почувався. І хотілося віддячити чимось хорошим усім-усім своїм землякам.
(Продовження на наступній сторінці)