— Дякую, Єлено. Знай, яку б я не складав пісню, вона більше твоя, ніж моя... Та зараз я задумав нову, велику пісню. Все, що я складав досі,— ніщо у порівнянні з нею. І вона не схожа на ті, що складають інші аеди. Мені розпирає груди бажання заспівати її. І я чую в собі сили, відчуваю, що зможу, зможу, зможу!.. Хочу розповісти, як колись під Іліоном 3 хоробрі ахеї4 воювали з троянцями. Не так розповісти, як у теперішніх піснях співомовців. А так, як я знаю: щоб за словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі героїв над розпачливими зойками боягузів, щоб усе було так, як воно насправді буває — і до бою, і під час бою, і після бою. Я хочу, щоб той, хто слухатиме пісню, ніби сам був присутній при тому, про що розповідається....
4 Ахеї — спільна назва греків.
5 І л і о н — друга назва Трої за ім'ям її засновника Іла
Досі він так ніколи не говорив. І чим далі, то Єлена все більше відчуває, що неспроможна вникати в зміст його слів. Бо вони накочуються, накочуються, як гірська лавила, а в тій лавині клекотить потайний грім. І стривожена, і заворожена, вона сидить принишкло, мов горлиця на маслині.
— ...Слухаєш, Єлено?
— Так, так,— ледь шелестить устами.
— Я довго не зважувався самому собі признатися, що замахнувся на таке. Нарешті рішився — попросив у богів поради. І сам великий Зевс благословив.
— Ти що?!
— Правда, Єлено. Пригадуєш, ти повернулася вчора опівдні з поля і сказала: "На небі жодної хмарки, і раптом грім загримів". То я тоді молив у богів благословення, і Зевс почув мене.
— Гомере!..
— І тепер уже не відступитися... Отак... Він стискує її пальці до хрускоту. Видихує:
— Допоможи мені, Єлено. Ходи зі мною до старого Іліона.
Аж тільки тут до Єлени доходить, що то за грім клекотів у тій лавині. І її охоплює страх. — Ти що надумав, Гомере?! — сахається. — Таж той їліон, кажуть, був десь аж на краю світу.
Може, жартує чоловік? Але хіба ж так жартують?!
— Не зовсім на краю, хоч і не близько, це правда. Але мені треба туди, Єлено, Треба. Я мушу хоч рукою доторкнутися до каменів, що лишилися від стін Трої. Ті камені мають розказати мені те, чого я ніколи не зможу почути і відчути тут, у нашому полісі, у себе вдома.
Вона гарячково шукає слова:
— Але ж то доведеться на довгий час залишити дім, залишити все своє, що в домі...
Відчуває: не те, ой не те мовить... І чує:
— Небагато в нас свого.
І виривається крик — сам собою виривається:
— Ні, Гомере, ні! Ні!..
Тут їхній поліс, тут їхні люди... А там — безвість, там — хтозна-як. То ж даль далека, незвідана, звідти, чого доброго, можна й зовсім не повернутися... Нехай що завгодно, тільки не це.
— Ні і ні!..
— Я вже вирішив, Єлено.
— Хе! — запинається вона,— Як? І за мене?!
— Я вирішив. Єлена заломлює руки:
— О, боги! Він вирішив. Чуєте? Він вирішив... Коли це:
— Стукаю, стукаю — не відчиняють. То я сам. Ксенон стоїть на порозі — сусід і давній приятель.
— Добридень,— кланяється, — Хай боги посилають вам благополуччя і довгі роки... О, чого це ви такі настовбурчені?
Єлені трохи від серця відлягає: от добре, що Ксенон зайшов! Якраз вчасно. Ксенон розсудливий і добрий, він зрозуміє. Можливо, щось і порадить.
— Спитай ось його,— показує на Гомера. — Знаєш, Ксеноне, що він надумав? Кину, каже, напризволяще дім, поле, все набуте і піду світ за очі. З торбою. І щоб я була за поводиря у тій безвісті.
— Чекай, чекай,— не розуміє гість.— Це, сподіваюся, не насправді?
— Ні, Ксеноне, саме насправді,— глухо мовить Гомер.
Він, як і дружина, теж щиро радий сусідові. Радий, що тепер його розмова з Єленою відтягується на потім. А разом з тим усвідомлює: раз уже зважився почати, то задкувати не має права. Тож знічено, навіть якось винувато пояснює:
— Мені треба, треба побувати на землі Іліона. Без цього в мене не складеться своя велика пісня.
Ксенон пробує повернути на свій лад:
— Але ж інші люди навіть без маленької пісні живуть.
— Бо їм боги не дали змоги для її складання. А я чую в собі таку змогу. Вона кипить у мені, бушує. Не дає мені спокою ні вдень, ні вночі.
— Ну послухай мене, ну послухай, — просить Єлена Гомера, і сльоза тремтить у її голосі. — Я ще ніде не була і боюся йти в таку дорогу. Я просто боюся, зрозумій. Я — слабка жінка, ти — сліпий. Та ми ж пропадемо серед чужої чужини... Прошу тебе, Гомере, облиш думку про дорогу. Мені... мені страшно й гадати про таке.
— А по-моєму,— з напускною строгістю каже Ксенон,— нам треба йти втрьох. І то зараз, не гаючись...
Обличчя його освітлюється доброю усмішкою.
— Тільки не до Трої, а на свято Деметри... Чуєте? Гомін на вулиці. Люди уже збираються. Коли я йшов сюди, то бачив: площа аж вирує. Ходімо, сусіди, ходімо, друзі. Бо ми як ще трохи побудемо тут, то, чого доброго, пересваримося й перескубемося.
— Як, уже пора? — зводиться Гомер. Єлена й собі схоплюється:
— І то правда, ходімо... Ось, Гомере, твій гімаїій, вдягайся... Як добре, Ксеноне, що ти зайшов!
— Куди ж мені без вас? — усміхається сусід,— Коли поруч ідуть богонатхненний співомовець і його дружина, рівна світанковій зорі Еос, то й Ксенона всі помічають. Як же мені без вас?
* * *
Сухі тополеві дрова горять яскраво, майже без диму. Жрець підкладає полінце до полінця, вся його увага прикована до вогню. Здається, його зовсім не обходить ні буйний гомін тисяч людей, що стовпилися підковою біля вівтаря Деметри, ні пронизливі вигуки окличників, які сповіщають, скільки чого виділили на проведення сьогоднішнього свята достойніші мужі поліса, ні нетерпляче тупцювання бронзовотілих юнаків, які стоять окремим тісним гуртом і хвилюються перед прилюдними змаганнями. Вогнище має бути сильним і пломінким: чим скоріше воно поглине жертовні дари, тим з більшою охотою богиня Деметра допомагатиме жителям поліса в їх праці, тим щедріше родитимуть ячмінь і пшениця, виноград і городина, тим соковитішими будуть трави і плодоноснішими дерева.
Могутня велика богиня Деметра. Розгнівається — жоден колос на ниві не наллється зерном, жодна билинка не проросте. Бо все те в її волі. Тому і хлібороби, і пастухи, і кожна жива істота на землі — усі спішать заслужити милість Деметри.
Ось її кам'яна постать височіє за вівтарем. Поставлена ще прапрабатьками, вона незмінно наводить священний трепет на кожного, хто зводить свій погляд на незворушно-спокійне обличчя богині. Вона то обдаровує жителів поліса добрим урожаєм, осипає своїми щедротами бідного й багатого, то карає голодом за гріхи, за виявлену їй недостатню повагу.
Вогнище пашить жаром, обпікає руки, обличчя. Але жрець не віддаляється ні на крок і не відводить погляду від переливів золотого, багряного, синього, переливів того таємниче-невпізнанного, що створене богами для людей і що наділене силою поглинати, забирати в безвість усе на світі. І хоч одвічна загадка вогню йому так і не відкрилася за довгі роки служіння вівтарю богині родючості, проте жрець почуває себе не тільки посередником між людьми і великою Деметрою, а й співтворцем її священного вогню. Він вірить, що тільки під його поглядом розгориться вогнище саме таке, яке бажане богині, яке гідне її.
Враз над площею зависає тиша. Вщухають останні балачки, замовкають окличники. Нишкне все довкруг.
Тільки тепер жрець підводить голову — так і є: тінь від статуї Деметри сповзла до краю червоного каменя. Значить, злотосяйна колісниця Геліоса-сонця викотилася на найвищу гору і сповіщає, що пора починати свято. Жрець повільно здіймає руки до неба і заводить гімн тій, чия благотворна сила дає змогу до життя усьому сущому. Він старанно, чітко вимовляє кожне слово древнього гімну, сам не розуміючи значення багатьох уже давно не вживаних у народі слів, але вірячи в їх божественну високість.
А храмові прислужники уже стоять біля вівтаря з традиційними жертовними тваринами — двома білими поросятами. Це найкращий дар богині родючості і рільництва, адже плодючість свиней відома всім.
І ось кров поросят орошає жертовник. Жрець вправно розпорює їх довгим бронзовим ножем, виймає нутрощі, вирізує шматки м'яса. Із великої череп'яної миски закривавленими руками він набирає пригорщі ячмінного зерна, посипає ним поросячі нутрощі і м'ясо, перемішує все це. Тоді товстою палицею, як сохою, розворушує вогнище, кладе туди мішанину поросятини з ячменем і старанно загортає жаром. Запах паленого м'яса і зерна обволікає всю площу.
Потім прислужники починають підводити інших жертовних тварин: баранів, свиней, биків. Жрець посипає їм голови ячменем і бронзовими ножицями вистригує на лобах жмуточки вовни, посвячуючи в жертву, тоді кидає цю вовну у вогонь. І падають тварини під гострим ножем, і з перерізаного горла цівкою стікає кров у мідний кубок, щоб через хвилю плеснутися в полум'я священного вогнища. Шипить, шкварчить вогнище, пожираючи дари. А довкола розноситься схвальний гул: богиня приймає жертви! Приймає на благо жителів поліса.
(Продовження на наступній сторінці)