— Ти як осіння погода — знову нахмурений.
— Вітаю, Ксеноне! — глухо каже Гомер.
— Добре, що все на світі минає. Отож і твоя похмурість минеться... О, та ти, здається, зібрався пройтися?
Гомер стоїть з костуром у руці. За плечима на ремінці-сиром'ятці звисає формінга.
— Я зібрався йти. Проведи мене, Ксеноне, якщо тобі не важко, на фокейський шлях. Далі я сам піду.
І тут Ксенон помічає, що в Гомера ще й торба при боці. На грубезному конопляному шнурку.
— Що?! Ти... при своєму розумі?
— Я йду до Іліона.
Це так неочікувано, що Ксенон зовсім розгублюється. Він і подумати не міг, що ота Гомерова балачка — та всерйоз. Мало яка хандра може найти на людину! А виходить...
— Ото нікуди я тебе не поведу,— навмисне сідає на лаву. — Тобі загайнулося не знати чого, то ще й мені виставлятися посміховиськом для всього міста? Людоньки добрі! Оце, скажуть, утяв Ксенон: спровадив сліпого товариша світ за очі... І не поведу, і самого не пущу! Ось прийде Єлена — у неї знайдуться слова, щоб тебе одговорити.
— Ксеноне, прошу тебе: не треба, щоб Єлена бачила, як я йду.
Таким Гомер ще ніколи не поставав перед Ксеноном. Затята рішучість була в усьому його вигляді. Якби у цю мить Гомер вів мову про щось інше, Ксенон нізащо не наважився б суперечити йому. Але ж зараз ідеться про надто важливе, і він повторює:
— Я тебе нікуди не пущу!
— Хіба я дитина, щоб мене пускати чи не пускати? І не хочу жалості — вона гидить мене.
— Але ж, Гомере...
— Людина має жити за законами, що їх дали нашим предкам боги, і виконувати тільки волю безсмертних, а більше нічию. Коли ж хтось, усупереч власному хотінню, слухається іншого,— він раб. А від раба Зевс забирає половину його людської гідності.
Сперечатися з Гомером — справа марна. Хто-хто, а Ксенон це добре знає. Та не відступає:
— Так доладно говорити я не вмію. Але душею відчуваю: щось не те діється. У твоїх словах теж не все правда. Ой, не все правда, Гомере!
— Ти просто не розумієш мене. Чи не все знаєш. А може, аж надто багато знаєш, та не хочеш казати. Ну та хай те вже буде на твоїй честі.
— Честь моя не заплямована.
— Тоді, виходить, не розумієш... І Єлена не розуміє... І ніхто, певно, мене так і не зрозуміє... Бо кому ж тоді ще? От хіба Аліферс? Той, здається, таки од душі мене підтримує... Оце один Аліферс і залишається.
Ксенон підводиться з лави, бере Гомера за руки:
— Ти сядь.
— Для чого?
— Ні, ти таки сядь, а я скажу. І скажу я от що: не вір Аліферсові. Богами заклинаю: жодному його слову не вір. Аліферс найперший у нашому полісі, хто проти тебе зло таїть.
— Ти маєш докази?
— Серцем відчуваю.
— Аліферс — мій давній друг, як і ти. А друзів я не ганьбичу. Крім того, він мене з полону додому привів.
— Не будь дитиною! Не він тебе — ти його з полону визволив. Ти його! Хіба забув, як усе було насправді? То я тобі нагадаю... Оменей, якому через три роки пощастило втекти з полону, і досі не стомлюється розповідати про те. Я тобі нагадаю...
* * *
Тоді Амфіон перший кинув щит на землю. Повів знесилено плечима, зронив додолу спис, почав судорожною рукою витягувати з піхов короткий меч. І коли широкодзьо-ба бронзова смужка ніяково дзвякнула поверх щита, сказав:
— Усе!..
Амфіона ніхто не міг звинуватити в боягузтві, в слабодухості. Він зріс під прихистком бойового щита, а важкий спис став йому опорою ще в ті дні, коли більшість сьогоднішніх списників ще лежала в сповитку. Це був сильний, витривалий, хоробрий воїн з мужнім серцем лева. Запальний, буйний у молодості, він з роками і з ранами, яких мав добрих два десятки, набув військової мудрості і воєводської стриманості. Вже багато років водив він у бої загін воїв свого рідного поліса, і удача незмінно була на його боці.
Та сьогодні все виходило не так. Сьогодні боги відступилися у своєму заступництві.
Спочатку з-за недалекого пагорба з'явилося ще одне скопище фрігійців 8, а там хмарою насунула рать без числа і ліку. Не інакше, як сам цар, залишивши в далекому Пессінунті свої пишні покої, вирушив у похід, щоб розтоптати і їхнє місто, і інші побережні грецькі поліси.
Загін перешикувався у замкнутий чотирикутник, заслонився широкими щитами, наїжачився довгими списами. Важкоозброєні піхотинці билися затято, зло і вміло. Проте Амфіон зрозумів, що такої ворожої сили їм не стримати. Тож скомандував поволі відходити до річки: якщо пощастить дістатися берега і там дотриматися до ночі, то, можливо, під покровом темряви вдасться врятувати рештки загону — у плавнях були приховані човни.
Але фрігійські списи були не такі вже й короткі, і стріли дзижчали джмелиним роєм. І хоч якими надійними здавалися грецькі щити, вони не завжди могли захистити. Все більше і більше падало воїнів, і скоро не стало кому нести поранених, не стало змоги загонові рухатися.
їм запропонували здатися в полон. Здатися на милість переможця.
й
Кожен з них знав, що означає ласка ворога-переможця. Це довічна покора, довічне рабство, довічне приниження. Це хоч ти ще й не тінь у похмурому підземному царстві Аїда, хоч над тобою ще й нахиляються сонце з місяцем, але ти вже й не людина...
* Фрігія — країна на південному заході Малої Азії. В її межах була Троя.
Правда, є й інший вихід зі становища: відректися від батьківщини. Але про таку підлість негоже й думати. Адже щойно перед боєм повторювали слова присяги на вірність вітчизні.
І тут саме впору знову пролунали знайомі слова:
— Клянуся Зевсом, Геєю, Геліосом, Деметрою, усіма богами і богинями олімпійськими...
Виголошував їх Амфіон. Виголошував урочисто і страшно.
Десятки голосів підхопили:
—... Я житиму думкою про врятування і свободу держави, її громадян і не зраджу рідного поліса, не поступлюся його землями, а все зберігатиму для свого народу!
—... Зберігатиму для свого народу! — повторював разом з іншими Гомер, підтримуючи зсудомленою рукою широкий ремінь громіздкого непробивного щита.
—... Зберігатиму для свого народу! — ледь ворушив спраглими губами Оменей, вперто тулячи свого такого ж громіздкого щита поруч з Гомеровим.
А позаду, майже над самим вухом, важко дихаючи, хрипів списник Аліферс:
—... Для свого народу!..
Підводили голови поранені і теж повторювали слова священної присяги. Бо додавалася сила від цих слів, закипала рішучість битися з ворогом до останнього. Навіть у душах зовсім немічних і безвольних, що вже в думці піддалися фрігійцям, забунтував ураз гнівний протест проти ласки чужинця-переможця.
Був знову бій — лютий, жорстокий. І все щільніше і щільніше змикався передній ряд щитоносців, і все зменшувався живий чотирикутник грецьких воїнів. Усередині чотирикутника поранені лежали вперемішку з убитими, і вже не було кому допомагати стікаючим кров'ю. Хоча ніхто й не просив допомоги у цей страшний час.
А перед чотирикутником виріс цілий вал із окровавле-них тіл фрігійців. І нападаючі, щоб доступитися до оборонців, топталися по мертвих і ще живих своїх співвітчизниках. Бачачи затятість греків, головний фрігійський воєначальник пообіцяв:
— Якщо складете зброю, то вбитих дозволю поховати з належними почестями, а живих відпущу на всі чотири сторони.
І поклявся Кібелою — фрігійською великою богинею, матір'ю богів і людей.
Ось тоді Амфіон і кинув першим щит на землю.
Амфіон розумів: такий вчинок не робить честі йому, досвідченому воїнові— Але що його честь у порівнянні з життям оцих молодих хлопців, що вперто тримають зброю чи лежать безмовно в пилюці, затиснувши долонями криваві рани! Краще він, Амфіон, приведе їх у рідний поліс живими, а про його честь знайдеться потім кому судити. Бо має їх усіх ніби за своїх дітей.
Тому й сказав:
— Усе!..
Добре вишколені, вони не посміли не послухатися свого воєначальника. Вони вагалися лише якусь мить. А тоді полетіли на купу, мов непотріб, щити і лускаті панцири, списи і мечі, луки і стріли, шоломи і наголінники.
І враз стало особливо помітно, що греків усього жменька, всього малюсінький острівець серед моря фрігійців. І певно, останніх неабияк вразило і розлютувало, що їхня хвиля так і не затопила, так і не змела цей острівець. І старший над фрігійцями грюкнув жезлом по плетеному кузову своєї колісниці, слиною забризкав:
— Пов'язати!.. Усіх!.. Усіх!..
Ніхто з підлеглих не наважився навіть заїкнутися, що була ж дана клятва іменем Кібели — найстрашніша клятва фрігійців. Бо знали: гнів начальника вразить раніше, ніж помста богині.
Як зграя вовків, налетіли фрігійці на беззбройних.
І заплакав Амфіон від такої підступності, заплакав від гніву і безсилля. І вихопив ніж, схований у потайній складці одягу, загнав його собі в груди по саме руків'я, звалився на землю.
Усіх уцілілих підвели, оперезаних мотуззям, до колісниці фрігійського воєначальника.
— Хто бажає служити великому і непереможному цареві фрігійському? — запитав той.
Полонені мовчали.
— За це повелитель повелителів подарує волю, поверне зброю і вділить немало від своїх щедрот.
Полонені мовчали.
— Ось меч. Хто візьме його і відрубає голови двом пораненим грекам — того чекає воля!
І знову ні слова у відповідь.
Старший над фрігійцями зло усміхнувся:
(Продовження на наступній сторінці)