Старенький піп бере обручальний перстень, одягає Ользі на середній палець, і Ольга раптом скрикує, бо з вівтаря в черничому вбранні з'являється Мар'яна. Зупинившись, якусь хвилину вона дивиться на обох, але в погляді її не помічає Ольга ні здивування, ні докору. Спокійна й тиха, Мар'яна підходить до свічника і гасить на ньому одну за одною всі свічки.
Потім бере в руки довгу і гнучку жердину з темним ковпачком, гасить вогні святкової люстри, гасить тьмяні вогники лампад, і Ольга з Максимом не в силі ані спинити її, ані озватися до неї словом. Мовчить і старенький піп, тільки чомусь посміхається.
Дикий жах проймає Ольгу. Тільки єдина свічечка й залишилась горіти на всю церкву.
— Боюся! —тремтить Ольга.— Боюсь!..
До неї підходить Мар'яна, спокійно запитує:
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти?
Ольга від страху не може вимовити й слова. А Мар'яна дивиться у вічі Максимові.
— Ти мене одурив?
Максим мовчить. Старенький піп хреститься, намагаючись втекти, але його зупиняє Мар'яна.
— Ви їх, отче, обвінчали?
— Обвінчав,— і піп тремтить з переляку. Ольга падає перед нею на коліна.
— Я люблю Максима... Ти добра, Мар'яно... Ти собі знайдеш іншого... Пожалій мене... Пожалій твою нещасну сестру-черницю.
Та Мар'яна немовби й не чує тих благань, бо спокійно запитує:
— А хіба я не люблю Максима? Ти люта розлучниця! Ти розбила моє серце... Хай же загине й твоє серце! — і Мар'яна випускає з рук великого пацюка. Він кидається на Ольгу, розриває на ній черничу одежу, вгризається в груди. Ольга дико скрикує і прокидається.
На рясному дереві шовковиці метушаться, цвірінькають горобці. Світить у келію вранішнє сонце. Ольга лежить на ліжку під враженням маревного сну. Вона вірить у віщування, як і всі черниці, але не може розгадати, до чого цей сон з несподіваним вінчанням у монастирській церкві, з страшним пацюком...
В полудень прийшла Мар'яна, і Ольга, побачивши її, навіть розгубилась.
— Мар'яна? Та заходь же, заходь, сестро. Дуже рада тебе бачити,— говорила послушниця, зиркаючи на кошик, що його тримала в руках сестра. Пригадався незабутній сон, старенький піп, Максим і те, як вона, Мар'яна, ходила по церкві і в дивовижному спокої гасила свічки й лампади.
— Ти вже виготовила для мене вінчальні квіти? — спитала Мар'яна точнісінько так, як уві сні.
Ольга зняла з столика чорну хустку.
— Та які ж вони чудові! — з захопленням вигукнула наречена, милуючись красою і майстерністю, з якою були зроблені з ярого воску квіти. Взявши одну з них, Мар'яна притулила до хустки, стала перед шибкою вікна, що відсвічувала, мов дзеркало.
— Яка ж ти вродлива, Мар'яно! — промовила Ольга, і очі в неї блиснули холодною заздрістю. Спостерігаючи за сестрою, Ольга перевіряла: чи знає Мар'яна про зустріч у лісі з Максимом? Розказав він їй, своїй нареченій, все чи промовчав? Ольга переконувалась щодалі більше — Мар'яна нічого не знає, бо ні словом, ні натяком не виявила цього в розмові. Вона не сказала Ользі й про те, що вдома у них був Трохим Пантелеймонович. Не сказала свідомо, щоб не тривожити Ольги, не ятрити її душі. А хвалилася Мар'яна перед послушницею своїм приданим.
— Вдома мені мати гору подушок наготувала, і нове ліжко тато змайстрував. Ти тільки прийди, Ольго, подивись. Ніжки точені з дуба, а стінки, одна і друга, різьбленої роботи. Тато вже сміється з мене: "Мороки,— каже,— мені завдаєш із своїм Максимом. Мабуть, хочеш мене вижити з хати". А Максим же до нас перейде від лісника. Я знаю, батько його любить... як сина. Сам мені про це сказав.
Сумніву в Ольги не було. Максим нічого не розповів Мар'яні, бо не дивилася б вона так ясно їй у вічі. Не зуміла б Мар'яна приховати свої почуття. І радість її, і щирість, з якою розповідала про придане, холодили Ользі серце. Знову поставав у пам'яті сон, і пацюк, і вбивчі слова Мар'яни: "Хай же загине й твоє серце!"
— Максим... Він як?.. Уже тебе посватав? — запитала, стримуючи своє хвилювання, Ольга.
— Ніяких сватів і не було. Сам прийшов. З батьком та матір'ю поговорив, по чарці горілки випили, домовились про весілля. Ой Ольго, сама не знаю, що воно робиться зі мною. Думаю: чи це моє щастя, чи не моє? Та часом аж страшно стає за Максима...
— Щось дивне ти мені говориш... Не розумію тебе, Мар'яно!
— Признаюсь тобі, Ольго. Того, що я тобі зараз скажу, не знають навіть ні батько, ні мати.
— Якась таємниця? — Очі в Ольги загорілися цікавістю.— І дуже страшна?
— Не страшна... От тільки не знаю, з чого почати, бо Максим попередив... нікому не говорити... Зовсім нікому.— Мар'яна помітно хвилювалась.— А я... Хіба що тільки тобі одній... Ти сестра... Він же тобі життя врятував. Сама мені розповідала...
— Я довіку буду йому вдячна за це. Ти, Мар'яно, не вагайся. Все говори мені. Може, потрібна якась допомога, то я з радістю... допоможу... І мовчати я вмію, коли треба.
— Знаю, Ольго. Вірю тобі... Тому й прийшла до тебе. Дай мені слово, що ти нікому в світі ані словечка...— Мар'яна допитливо дивилась у вічі сестрі.
— Клянусь! — промовила тихо Ольга, перехрестившись до ікон.
— Ти, певно, знаєш, що Максим у Петербурзі на Путілов-ському заводі працював...,Він, Ольго, революціонер... більшовик...
Це така партія є, більшовицька... Вона бореться за робітників і за всіх трудящих, щоб їм краще у світі жилось. Я от пояснити тобі як слід не можу, але борються вони за весь трудовий народ...
— Говори, Мар'яно, говори все... Не бійся...
— Та я не боюсь... Ти клятву мені дала... Так ось цар дуже ненавидить більшовиків, на каторгу їх висилає, до в'язниць садовить, а більшовики все одно діють скрізь... І в містах, і в селах тепер діють... З ними нічого не можна зробити. Максим мені розповідав, що не довго вже й ждати. Буде знову по всій Росії дев'ятсот п'ятий рік. Тільки вже не такий, як був, бо народ тепер озброюється...
— А в нашому селі, крім Максима, теж є отакі... більшовики?..
— Не знаю... Про революцію говорив, що буде... Буде революція! Г полетить, каже, царська корона, рушиться самодержавний трон. Панську землю тоді заберуть селяни. І земля, і ліси, і ріки — все належатиме народові. А на заводах та фабриках порядкуватимуть робітники...
Ольга жадібно слухала Мар'яну.
— Говори, сестро, говори... Нічого не втаюй.
— Я б, може, і не прийшла до тебе, Ольго, та він мені... Максим... передав книжки заборонені і прокламації передав. Поміж селянами їх розповсюджують наші хлопці й дівчата.
— І не бояться? От молодці! А хто ж саме?
— Та хто?.. Іван Бережний, Павло Решетняк, Микола Снігур... Хлопці вірні, надійні... А оце була пожежа. Хтось панські скирти підпалив і маєток... І кілька хуторів згоріло. Стражники всюди шастають, соцькі... можуть бути обшуки... Максим дав і мені дещо переховати. А я так думаю: якщо в нього, у Максима, шукатимуть, то вони ж можуть і до мене навідатись... І я згадала, Ольго, про тебе. Адже кращого місця годі й шукати. Нікому й на думку не спаде в монастирі робити обшук. На тебе, Ольго, покладаюся. Нікому ж ні словечка! Ти клятву мені дала... Тобі довіритись можу, як сестрі. Нехай у тебе полежать, а потім я їх заберу. Я навіть Максимові про це не скажу.
— Де ж ті книжки?
— Та ось, у кошику.
— А в кого ж він їх дістає?
— У робітників... До Харкова їздить, а буває, що його навіщають друзі. Оце у п'ятницю чекає звідти чоловіка.— Мар'яна відкрила ряднинку.— Бачиш, скільки тут брошур усяких та прокламацій. Збережи. Максим спочатку хотів було в лісі закопати, та побоявся — папір може зіпсуватись... Спасибі тобі, Ольго... Виручила... А то всяке може трапитись... Знаю тільки, що коли б оце все знайшли в нього... На каторгу міг би потрапити Максим. Він так наказував мені, щоб я нікому ані словечка... Просто переховала... А я подумала... Він тобі життя врятував... Кращого місця не знайти.
Ольга напоїла сестру чаєм і, передаючи їй вінчальні квіти, спитала:
— А на коли, Мар'яно, призначено твоє весілля?
— На цю неділю. Ти ж, Ольго, дивись, нікому ні словечка...— ще раз попередила Мар'яна, збираючись додому.
Випровадивши сестру, Ольга не могла взятися ні за яку роботу. Вона розглядала революційну літературу, пригадувала знову страшний сон, намагаючись пов'язати його з дійсністю.
В її руках тепер щастя Мар'яни. Вона може його розбити. Може відправити Максима до в'язниці або й до Сибіру на заслання. Ольга зупиняється біля вікна, дивиться на горби, заквітчані лісом, де за горою стоїть знайома хатина.
— Так он який рятівник у мене... Ось він чим займається,— говорить Ольга, ходячи по келії.— То, може, оце вій і є отой невідомий Максим, що блукає по селах, сіє смуту, підбиває людей палити панські маєтки, а заодно й хутори... Це добре, що він тепер у моїх руках. Буде радість для мого батька і для всіх хазяїнів. Не схотів зі мною на хутір піти — підеш до тюрми або й до Сибіру тепер підеш...
Пригадалося Ользі, як кілька днів тому ігуменя, виступаючи в церкві перед черницями, закликала їх молитися Всевишньому за здоров'я царя, й цариці, і всього дому Романовых.
(Продовження на наступній сторінці)