Тоді ж ігуменя виголошувала прокляття на голови бунтівників, що палять і громлять маєтки та хутори.
І ось так неждано-негадано дізналась Ольга про таємницю, її починає душити сміх, нестримний, дикий...
— Потрапив до мене, мов у сільце! Твоя наречена тебе ж і видала...
Згадка про сестру запалює Ольгу ревнощами. "У неділю вінчання..." — згадує вона і кричить, наче перед нею стоїть Мар'яна:
— Не буде вінчання!.. Не буде весілля!.. Коли не мені судилося щастя, то й ти, Мар'яно, його не матимеш. Хай краще буде йому за дружину холодна в'язниця!
Ольга дивиться в ту ж саму шибку, що перед цим дивилась Мар'яна, і порівнює себе з сестрою.
"Хіба я гірша за неї? Мар'яна стала мені на дорозі. Вона мій ворог, розлучниця моя... Підсипати б їй такого зілля, щоб занедужала, змарніла передчасно..."
— Ой, що я говорю? Що говорю? — отямившись, скрикує Ольга і тут же починає молитись: — Господи, дай мені, рабі твоїй, спокій... Одверни від мене диявольську спокусу... Втихомир, господи, мою душу і моє серце!
Та не в силі був господь ані заспокоїти, ані втихомирити черничої злобної душі.
І вдень за роботою, і в церкві під час моління, і в т*иші безсонних ночей думала Ольга про Максима.
— Забастовщик... Більшовик...— вимовляла вона нове, незнане, вперше почуте від Мар'яни слово.
На дерев'яних східцях затупотіли кроки. Ольга швидко заховала під ліжко кошик з революційною літературою, а сама дивилась на двері, ждала.
До келії увійшли послушниці.
— А ми когось бачили в лісі... Відгадай кого? — і завжди весела Іліодора підморгнула оком.— От уже й червонієш... Ага, червонієш... Значить, правда... Тепер я скажу тобі, Ольго, що Максима ти любиш. А він тебе?
У монастирській церкві задзвонили до вечерні.
12
Віють вітри та все буйнії...
Пливуть без кінця димчасті розірвані хмари, не проливаючись на землю дощем. Шумлять дуби, гойдаються кучеряві липи, клени та ясени. Часом прорветься вітер у гущавину, розворушить сонний підлісок, війне по траві хвилею, доки знесилиться й замре...
Шумить ліс, сперечається з дужими вітрами.
Зажурилась, засумувала Мар'яна. Обіцяв Максим у ліс вийти на поляну, а от і досі його немає. Кликали подруги Мар'яну потанцювати — відмовилась. Тільки нагадала подругам:
— Ви обов'язково приходьте до мене ввечері. Пісень поспіваємо. Я покажу вам своє вінчальне плаття.
— Прийдемо, Мар'яно. Жди!
Під дубом зібралася юрба молоді. Звідти ж линули звуки гармонії. Там же майоріло ситцеве плаття дівчини й голуба сорочка якогось парубка. Дивиться на ту пару Мар'яна, пригадує, як танцювала з Іваном Бережним, як кинула Максимові квітку...
Але навіть ці світлі спогади зараз не веселять її. Якась тривога огортає душу, і Мар'яна йде до озера, сподіваючись там зустріти Максима. Та даремні сподівання. Максима й тут нема.
"Що могло статися? Чому не вийшов на гуляння? Може, якісь негайні справи затримали? Може, хтось з— Харкова приїхав? У нього ж там є добрі друзі. Почекаю..."
Мар'яна сідає на траві під липою. Тут її улюблене місце. Тут завжди вони проводять час з Максимом.
Шумить над головою липа. Шепочуться між собою під берегом гостролисті очерети. Береться вода дрібною брижею. Замовкли чомусь, не кумкають жаби, тільки з поляни долітають сюди звуки гармонії, дівочі співи, тупотіння чобіт бравого танцюриста.
А Максима все нема та й нема.
"Що могло трапитись?.. Ну що?" — не вперше запитує сама себе Мар'яна, відчуваючи, як тривога зростає в ній чимраз сильніше.
"А що, коли..." Несподівана думка разить її, мов блискавиця. Рвучко підводиться з трави, минає озеро, звертає на вузеньку стежку, що в'ється поміж деревами. Даремно гострий зір її шукає знайому сорочку й солом'яний бриль.
"І чого мені так тривожно?" — думає Мар'яна і вже не йде, а біжить, поспішаючи до лісникової хатини. Раптом у кущах майнув солом'яний бриль, обірвався притишений дівочий сміх. Мар'яна зупинилась.
— Максим? З ким же це він? — промовила не своїм голосом, розгортаючи густу ліщину.
— Здрастуй, Мар'яно! — привіталась до неї сусідська дівчина.— А кого це ти тут шукаєш? Признавайся!
У солом'яному брилі стояв схожий на Максима парубок, дививсь і посміхався, нічого не говорячи Мар'яні.
— Я нікого... не шукаю,— відповіла вона, червоніючи, та й побігла собі далі. І зупинилася тільки на крутому горбі, звідки добре було видно самотнє подвір'я, на якому порався лісник Єгор, закладаючи в ясла свіжу гичку. Гнулись в один бік рясні верби, гойдались на межі соняшники, невідомо кого вітаючи жовтими шапками.
Трохи заспокоїлась. Звивистою стежкою зійшла з горба, простуючи до хатини.
— Здрастуйте, дядьку Єгоре,— люб'язно привіталася Мар'яна. Лісник поклав жмут гички, якось дивно глянув на дівчину, тихо спитав:
— Це ж ти до Максима?
— До Макси...— і обірвалася на півслові, бо помітила Мар'яна, як лісник одвернувся від неї, щоб не бачила вона його пекучої сльози. Мар'яні наче хто гострого ножа всунув у груди — так защеміло серце.
— Дядьку Єгоре...— їй перехопило дух. Не могла слова вимовити. А Єгор, не повертаючи голови, глухо сказав:
— Забрали обох... І Максима забрали, і друг до нього приїхав з Харкова... Того теж...
— Аз чого почалося? Вчора надвечір це діло було. Прийшов я з лісу, ліг відпочити, чую, входить знадвору Максим. "Треба,— каже,— мені сьогодні увечері на станцію з'їздити, то чи можна коня взяти?" Ну, я не дуже розпитую в нього, куди він ходить та чого ходить. "Якщо треба,— кажу,— тобі па станцію, то запрягай коня і їдь".
Поїхав він, як уже смеркло, а повернувся опівночі, та не сам, з товаришем. Я його знаю,— харківський робітник, Сергій. Він уже не раз у моїй хаті бував.
Дивлюсь я на віз, а вони удвох розгортають сіно, витягають ящик. Бачу, нелегкий. Допоміг я їм зняте, а тоді й питаюся:
— Що це в ньому таке важке? А Сергій сміється:
— Гостинці для панів привіз.
Ну, я догадався, що то воно за гостинці. Я навіть місце порадив, де ящик приховати.
Упорались, повечеряли хлопці, лягли ми спати, коли це у двері хтось як загримить. Я зирк крізь вікно, дивлюсь, а хату вже оточили стражники, а за дверима чується голос урядника:
— Відчиняй!
Я питаюся в хлопців: "Як бути?" Кажуть: "Відчиняйте!"
Обох забрали. Ну, зброї не знайшли, хоч і шастали по подвір'ю, мов ті собаки. Тоді на город пішли, дивлюсь і там шаблюками в землю штрикають. Ну, ми ящик заховали в надійному місці.
Мар'яна стояла бліда, дивилась на лісника, але, здавалося, нічого не розуміла з того, що він їй зараз говорив. І це помітив Єгор. Підійшов до неї, по-батьківському обійняв за плечі.
— Ти що, Мар'яно? Господь з тобою... Побіліла... Може, тобі води...
Мар'яна глянула йому в вічі, ні слова не промовивши, тихо вийшла за ворота. Не помічала перед собою стежки. Не знала, куди й для чого вона йде. Ноги в неї підкошувались, туманіла голова...
— Нема його... Нема... Забрали...
Зупинилась біля лісової груші, що здавна росла на горбі й шуміла зараз під вітром тоскно та журно, навіваючи на дівчину ще більший смуток.
Внизу, біля річки, стояв курінь. Дивилась на нього Мар'яна, і здавалося їй, що все те, що вона почула від лісника,— тільки сон, а насправді ось зараз вийде з хати Максим у солом'яному брилі й білій сорочці, побачить її, Мар'яну, привітно махне до неї рукою...
Та не виходить Максим і не вийде, бо нема вже його в хаті... забрали стражники...
Щось нестримне й гаряче душить горло Мар'яні. Вона падає обличчям у траву, гірко, невтішно ридає. Поблизу нікого нема. Ніхто не чує й не бачить її сліз. Тільки тоскно й сумно шумить над нею лісова груша.
"Я піду до Браги, проситиму його, благатиму..."
Мар'яна підводиться на ноги. Рішуча й стрімка, мчить вона з лісу. Зустрічаються на дорозі їй люди — не вітається до них, і слободяни здивовано проводжають дівчину, не розуміючи, що з нею сталося.
Мар'яна вривається до поліцейського участку, але її зупиняє в темному коридорі соцький.
— Кого тобі, дівко, треба?
— Брагу... урядника...
— Зажди... Спитаюся. Це ж ти, здається, Василя Коваленка дочка будеш? Спитаюся... може, завтра прийдеш?
— Сьогодні... Зараз!..— скрикує Мар'яна, і соцький здивовано дивиться на неї.
— А навіщо тобі Калістрат Андріянович? По якому ділу?..
— Треба... Пустіть мене до нього!..— І, не слухаючи соцького, Мар'яна кидається до дверей, рвучко відчиняє їх. За столом сидить Брага, а перед ним — горілка, незмінна ковбаса й гранчаста склянка.
— Не пускати!—закричав він до соцького, але, пізнавши Мар'яну, навіть підвівся й пішов їй назустріч.— Мар'яна Василівна пожалували до нас?
У дверях з'явився соцький і, виструнчившись перед урядником, почав виправдуватись:
— Як скажена сюди увірвалася... Вийди геть! — гримнув він на дівчину. Та, помітивши, з якою шанобливістю урядник Брага простягнув Мар'яні руку, соцький тільки багатозначно кашлянув і нечутно причинив за собою двері.
(Продовження на наступній сторінці)