— Не піду їм допомагати,— рішуче заявив чийсь голос.— Самі б ви про совість подумали та людьми були, а то ж ви хіба люди? Ви — горлохвати! Кривдите народ, наживаєтесь і гадаєте— ми того не бачимо? Не піду. Хай гине все!
— Не те говориш, куме,— озивається інший голос,— навіщо ж допускати, щоб гинуло таке добро, таке майно. Може, колись отой млин народові передадуть, а ти на тім млині мірошником працюватимеш.
— Хто це зробить? — озвався той же невдоволений голос.
— Радянська влада зробить. Он хто! Не вічно ж Шумейкам з того млина наживатись.
— Та чи ви показились? — гримнув на людей Прохор, розлючений такими розмовами.— Тут кожна хвилина дорога, а вони непотрібні балачки затіяли. Кажу ж вам — віддячимо. Недарма будете допомагати. Прошу вас, майте душу!
Прохор знав добре, що коли він прийде до млина без людей — дуже розгнівить батька, і цього гніву боявся, тому лагідніше повів розмову з сусідами:
— Подумайте самі, млин у вас під боком, не треба ні коней далеко гнати, ні багато часу витрачати. Завжди хочеш змолоти — будь ласка. Тобі ніхто не відмовить. І на різдво білі пироги, і на великдень білі паски матимеш...
— Еге ж, у кого білі, а кому й житняка в хаті не вистачає.
— Люди! Ну прошу вас я, просить мій батько... Виручіть. Не залишайте нас у біді.
— Що ж, підемо глянемо, що воно там,— погодилося кілька чоловік, і з ними разом Прохор вирушив до млина.
Все подвір'я було залите водою. Плавали підмиті, не порізані на дрова дубки, які за два тижні привезли сюди з лісу. Паркана, того, що над річкою, не видно зовсім. Можливо, його вже знесла стрімка течія.
Серед залитого водою подвір'я височів, мов фортеця, темний млин.
Шумейко бачив проламану стіну, в якій застряла крижина. Потрібні лом, сокира. Потрібні човни й люди, а людей чомусь немає.
"Невже Прохор не зумів їх умовити?" Ця думка непокоїла Шумейка. Він позирав у порожню вулицю, де стояли калюжі води та хлюпотів дощ, вдивлявся пильно, а в грудях закипала злоба і на цей дощ, і на непотрібну повінь, і на сица, що досі не прибув сюди, і на людей, які в таку негоду, мабуть, відмовились йому, Шумейкові, допомогти!
— Ну гади! Я ж вам цього не прощу! За двадцять верстов будете їздити молоть зерно. До мого млина вам ходу нема!
Січе дощ. Бульбашками береться поверхня води, все дужче мокріє на Шумейкові одяг.
У вулиці блимнув ліхтар. "Хто це може бути? Невже Прохор іде сюди сам?"
Аркадій Павлович вдивляється і пізнає наймита Семена. Ліхтарем той освічує собі дорогу, тримаючи лівою рукою па плечах вірьовки.
— А де ж Прохор? Чому нема людей? Чому ніхто не йде допомагати?
— Не знаю. Прохор сказав мені: "Візьми ліхтар, візьми вірьовки і йди до млина". Я взяв і прийшов.
— На біса мені твої вірьовки? Тут човен потрібний, людські руки потрібні! — І знову хазяїн став ходити сюди-туди біля самісінької води, позираючи на темний млин.
Семен, не випускаючи з рук ліхтаря, мовчки стежив за ним. Раптом хазяїн різко зупинився проти наймита.
— Чого ж ти стовбичиш тут біля воріт? Іди до млииа, рятуй борошно, бо затопить же зовсім, все пропаде! Збитки ж які матиму, збитки...
— А як же я рятуватиму? Коли б хоч човна дістати,— несміливо відповів Семен, позираючи на освітлену ліхтарем воду, що наче кипіла вся від дощу.
— Де ж того човна зараз візьмеш? Добирайся так до млина, тягай мішки на верхні піддашки.
— Ні, хазяїне, у воду я не полізу. Що мені, здоров'я свого не шкода? Крижана вода простудна.
— Борошна дам! Грошей дам...— умовляв його хазяїн, та наймит Семен його слухав, але згоди не давав.
— На сухому допомагатиму, а в таке страхіття лізти... І крижина може збити з ніг, і течія підхопить. Це ж не жарти — це повідь,— говорив Семен, злякано зиркаючи на холодну воду.
— Не хочеш, значить? Відмовляєшся? Ну що ж, знатиму: хазяйського добра тобі не жаль, хазяїна ти не шкодуєш.
— Чом не жаль? Мені жаль добра. Та тільки в таку воду я не згоден лізти. Я ще хочу на світі жити.
— Немає... Нікого нема... Ніхто не приходить допомагати. Звірі! Анахтеми, а не люди! — кричав Шумейко, погрожував комусь кулаками, ходив, мов звір у клітці. Семенові страшно навіть було дивитися на нього. Отаким лютим і водночас розгубленим він іще ніколи не бачив його.
Та ось хазяїн раптом зупинився, втупив очі в каламутну воду:
— Глянь! Що то плаває біле? Бачиш? Бачиш, Семене?
— Ну, бачу... борошно винесла вода.
— А-а-а! — кричав Шумейко, наче чимсь гострим ударено його в груди.— Там же мішки, мабуть, підпливли водою. Які збитки!.. За віщо ти, боже, караєш мене? — простягнув він у темне небо довгі, сильні руки.— За віщо? За віщо?..
Кілька холодних крапель упало йому па обличчя, але вони не загасили того жару, яким охоплена була в цю ніч його душа.
— Пропало... Пропало все... Хто поверне збитки? Хто? Хто? — не вгамовуючись, кричав він і дивився то на воду, по якій, мов пелюстки білих лілій, плавала підмита крупчатка, то знову позирав у темну вулицю, гукаючи сина: — Прохоре! Та де ж ти ходиш так довго? Чуєш, Прохоре?
З темряви несподівано почулася відповідь:
— Іду! Я вже йду, батьку!
Шумейко затих, прислухаючись до того, як чавкотіла під ногами у людей грязюка.
— Ідуть... Ага, ідуть люди, йдуть!..— вигукував він, мов божевільний, не відводячи вже свого погляду від мовчазних постатей, що виринули з темряви і, не поспішаючи, наближалися до воріт.
— Присвіти їм, Семене, ліхтарем.
Семен підвів руку. Тьмяне світло ліхтаря впало на калюжі, відбиваючись у них жовтуватими плямами.
— Ну от і добре... Спасибі вам... Не залишили в біді... І трапиться ж таке горе! Хто думав, що отака вода прибуде за піч. За одну тільки піч. Я ж сподівався завтра вранці все перенести з першого поверху на другий. Туди повідь не дістане. А воно, бач, як трапилось, борошно плаває... Треба до млина добратися. Ось ключі від дверей. Треба рятувати хоч те, що можна ще врятувати.
Люди бачили, як тремтіла рука і дзвеніли від того ключі, але ніхто їх не хотів брати. Всі дивились на воду, де плавало борошно, дивились і мовчали.
— Ну хто ж із вас полізе першим? — спитав Шумейко, розглядаючи прибулих. Та сміливця не виявилось. Кожний одвертав голову, щоб не стрінутись з хазяйськими очима.
— Ніхто... Ніхто не хоче... Значить, хай гине моє добро. Нікому не жаль,— і раптом пройняв його небувалий гнів: — Геть звідси! Геть з моїх очей, боягузи! Непотріб! Жебраки! Геть! — І він, оскаженілий, спинив свій погляд на синові.— Прохоре, ходімо! Наше добро... ми й рятувати його будемо.
— Як? Без човна? — перепитав, вагаючись, Прохор, і батько відповів:
— Пізно тепер про човен думати. За мною! — І, вихопивши з рук наймита ліхтар, він першим шугонув у крижану воду, а слідом за ним, не сміючи ослухатись батьківського наказу, пішов і Прохор.
Захлюпотіла вода. Затремтіли, заколивались жовті відблиски на каламутній поверхні.
За ними стежили слободяни. Хтось із них, зітхнувши, промовив:
— Що то робить з людьми жадність. Бач, як вони своє добро оберігають.
Не розходились, спостерігаючи, як старий Шумейко відімкнув замки, як обоє вони — батько й сип — зайшли в середину млина. Прохор почепив гасовий ліхтарик на стіні, і світляна смужка косяком упала на воду проти розчинених навстіж дверей.
У млині, паче мильна піна, плавала крупчатка: з не закритих вчасно ящиків, крізь проламані дошки в стіні і через двері її виносило на подвір'я, і там, змочені дощем, білі шматки тіста повільно кружляли собі, доки не потрапляли в загальну течію річки.
Старий Шумейко, швидко зорієнтувавшись, сильними руками схопив мішок з борошном, згарячу виважив його собі на плечі і по дерев'яних східцях виніс на другий поверх.
Те саме зробив і Прохор.
А біля воріт, мов заворожені, все ще стояли слободяни; стояли під дощем, чогось ждали, наче зараз мусила трапитися у млині якась надзвичайна подія. Вони не почули навіть, коли до них підійшли Роман Петрович Рубан з Єгором Шульгою.
— Хто там? Хто засвітив вогонь? — запитав механік, дивлячись на розчинені двері млина, звідки пробивалося тьмяне світло ліхтаря.
— Та хто ж — хазяїн... Жадність їх погнала туди... Здоров'я свого не бережуть.
— А ви?.. Ви чому тут стоїте?
— А що ж нам, теж у крижану воду лізти? Ми дивимось.
— Машини там дорогі. Машини рятувати треба. Ми оце тільки зараз про таке лихо дізналися.— І Рубан перший, а за ним, не вагаючись ні хвилини, пішов у крижану воду Єгор Шульга, а за Єгором рушив з вірьовками наймит Семен.
— Все одно мокрий я з голови до ніг,— сказав він,— то чому б і справді Рубанові не допомогти? Млином, мабуть, все ж народ володітиме, а для народу можна постаратись.
— Самі для себе мусимо,— озвався ще з гурту якийсь голос.— Хазяйське борошно пропаде — чорти хазяїна не візьмуть, а зіпсуються машини, де їх дістанеш потім?.. Я теж іду.
— Коли ти, куме, йдеш, то і я від тебе не відстану.
(Продовження на наступній сторінці)