— Не заважайте! — гримнув на нього Єгор, і хазяїн навіть не образився, а слухняно ліг у ліжко, прошепотів:
— І чого б це їм сталося отаке? На мені ж добрий кожух...
— Добрий кожух,— вчепилася за ці слова Шумейчиха.— Та чи ти маленький, чи ти з розуму вижив, що в дорогу отак вирушив? А чи в тебе валянців нема? Господи, врятуй і помилуй! Та невже калікою...— І вона заголосила. її ридання дуже вразило чоловіка. Нахмуривши брови, він якусь хвилину дивився на неї, а потім різко і владно наказав:
— Перестань! Не вмираю я... чого голосиш?
— Я не голошу. Я бачу твої ніженьки...
— Одійди!
В тоні голосу його вже почувалася тверезість, і Ганна Федорівна слухняно одійшла, сіла на лаві, але своїх тривожних, заплаканих очей ні на мить не одривала від Єгорових рук.
— Все буде добре, хазяїне. Я це діло знаю. Я вже отак рятував лісорубів. Ви не переживайте і не хвилюйтесь.
— А ти, знай, роби своє діло,— зауважив Шумейко.
Поряд Єгора, тримаючи відро з снігом, стояла невістка Віра, дивилася на свекра, а думала в цю хвилину про свого чоловіка.
— Коли б іще з Прохором чого не трапилось. Бач, надворі яка знялася заметіль.
— Не накликай біди! — метнула очима на невістку схвильована свекруха.— Уже й так одно горе в хаті маємо.
— Хіба я накликаю? Я тільки кажу...— промовила Віра винувато, прислухаючись, як за вікнами свистів і сипав сніговою порошею в шибки вітер.
— Ну от, уже рожевіють, значить, усе буде в порядку,— сказав Єгор, вдоволений тим, що йому пощастило оживити приморожені пальці.
— Оце вже я й не знаю, що хазяїнові зараз давати: чи піднести йому стакан горілки, чи напоїти його чаєм з малиновим варенням.
— Чаю давай, та гарячішого, бо щось холодно мені стало. Дружина вкрила чоловіка кожухом, а сама пішла приготувати чай саме з такою заваркою, яку він любить.
Холодна, прозора й швидка течія невпинно мчала під кригою. Біля ополонки стояла Зінька, виполіскуючи білизну. Руки в неї були червоні від крижаної води, а щоки аж пашіли рум'янцями.
Ніякий мороз не страшний їй за такою роботою. Ось вона полоще батькову сорочку, покраплену де-не-де незмиваними плямами мазуту. Не викручуючи, кидає її на потемнілий, добре вичовганий попередніми пралями лід і, так само як і вони, починає старанно виминати її чоботом з поруділою, але ще добротною підошвою. Знову сполоснула сорочку у воді, викрутила її, глянула па сонце:
"Час уже нести обід. Батько, певне, їсти хоче".
Бистрий кінь з'явився по той бік річки; у санях двоє: Марія Шумейко з своїм чоловіком Карпом Нехльодою.
Марія, пізнавши Зіньку, привіталась, а Нехльода, не вітаючись, пильно й нахабно оглядав розчервонілу молодицю, наче бачив її вперше.
"У гості до тестя",— подумала Зінька, проводжаючи їх очима, потім, не кваплячись, заходилася складати на коромисло випрану білизну.
Йдучи дорогою, думала про Марію.
"Щастить же людям. Як вона погарнішала... Мабуть, живе зараз ще в більших достатках". І мимохіть інша думка зринала— думка про Маріїного брата Прохора.
Аж душно стало Зіньці від тієї згадки. "Що мені робити? Не хочу думати про нього, а думаю, думаю щодня. В безсонні ночі бачу його перед собою, і нікуди не дітися від тих думок. Навіщо?.. Треба викинути з голови це все... Викинути з серця... Жонатого полюбила... До добра це не призведе... Тільки мучусь..."
А десь поміж цих думок, наче з колючих чагарників, проривалася згадка.
"Карпо загордів... Бач, навіть не привітався, а очима он як у мій бік метнув, я ж усе помітила".
Зінька не мала на нього зла. їй було приємно, що вона привертає до себе увагу.
"Ну що ж, нехай дивиться. Мабуть, гарна я, коли навіть Карпо на мене позирає".
Не помітила, коли й додому повернулась, розвісила на вірьовці білизну — нехай вимерзає, а сама заходилася ладнати батькові обід. Витягла з печі млинці, помастила їх маслом, взяла горнятко сметани та й пішла до млина.
Сьогодні тут було особливо завізно. Рядами стояли сани з розпряженими кіньми. На санях, прикриті ряднами, а то й так, лежали латані й нелатані мішки та лантухи з зерном. То тут, то там чоловіки й парубки брали їх собі на плечі й несли до дверей, де товпилися й сварились між собою за чергу люди, бо кожному хотілося швидше змолоти.
Обминаючи сани й людей, Зінька поспішала до машинного відділення, де працював механіком батько разом з своїм помічником Єгором Шульгою.
Розчервоніла з морозу, Зінька переступила поріг. Великий маховик з широким шківом гнав од себе вітер і, як завжди, страшив Зіньку.
— А що, тату, дуже зголодніли? Ось я вам млинців принесла.
— Млинці люблю.
Батько взяв жмут чистого клоччя і старанно почав витирати ним масні від олінафту руки.
— Єгоре,— гукнув вій свого помічника, який з маслянкою в руках порався біля двигуна.— Іди, Єгоре, млинцями почастую.
— До ночі, тату, впораєтесь? — спитала Зіиька.
— Навряд, завіз великий. Прийду додому, може, тільки завтра надвечір.
Батько з Єгором почали обідати, а Зінька, в який уже раз, оглядала машинне відділення.
Шуміли колеса, ляскотіли ремінні паси, передаючи свою енергію наверх, до жорен. Зіньці самій хотілося іноді, ставши отут, біля розумних машин, керувати ними, підкоряючи своїй волі всю оцю складну систему коліс, що в своєму кружінні женуть від себе такий принадний і водночас лякаючий холодок.
Повертаючись додому, Зінька вирішила провідати Аркадія Павловича. Він стояв біля вагівниці й одразу її не помітив.
Поклавши на ваги два мішки пшениці, низенький, але опецькуватий і широкоплечий селянин пильно стежив за рукою Аркадія Павловича, що пересувала по блискучому важелю з діленнями такий же блискучий хомутик.
Дізнавшись про вагу зерна, селянин аж упрів одразу і, хрестячись, запевняв присутніх:
— Клянуся перед богом і перед вами, люди добрі. Сам дома зважував — п'ять пудів було в цих мішках.
— А я тобі кажу — чотири з половиною,— спокійно відповів Аркадій Павлович, який звик уже до таких претензій і майже на них не зважав.— У тебе, мабуть, вагівниця неправильна, а в мене десяткова.
Слово "десяткова" все ж не вплинуло на селянина. Чухаючи потилицю, він дивився на блискучий важіль, повторюючи:
— П'ять пудів було... Сам зважував...
— Знімай вже, знімай! — кричав позаду якийсь хуторянин з великим лантухом на плечах. Обличчя в нього було червоне від напруги, а руки жилаві, сильні, цупкі.
В цю хвилину Зінька підійшла до хазяїна.
— Ви вже знаєте, Аркадію Павловичу, що до вас гості завітали?
— Які гості?
— Маруся з чоловіком.
— З Карпом? Та невже?
— Сама бачила. Оце з годину тому як приїхали.
— Тоді зачекайте мене трохи,— звернувся він до людей.-— Я мушу додому навідатись.
— А хто ж важитиме зерно? Бачите самі, яка черга.
— Нам немає часу ждати.
— З родичами потім можна зустрітися.
— Хіба ти знаєш, якого родича маю?,. Та він у мене знаєш хто? Заслужений партієць і начальство.
Знадвору ввійшов Прохор. Аркадій Павлович, побачивши його, сказав:
— Ну, ось мій син стане біля вагівниці.
— А ви це, тату, куди зібралися?
— Додому. Чув, Прохоре, наша Маруся приїхала з Карпом.
— Хто сказав?
— Сама їх бачила.— І Зінька, стрінувшись очима з Прохором, почервоніла.
Та цього не помітив батько, поспішаючи додому, але на це звернув увагу Прохор. Він не квапився до вагівниці, стояв перед Зіпькою, дивився на її зашаріле обличчя й думав: "Ну й гарна ж бісова молодиця!"
До Прохора підійшов хуторянин і, нащось скинувши шапку, став просити:
— Вже ви зробіть ласку, зважте мої мішки, хочу завидна змолоти, щоб на вечір додому повернутися.
— Добре. Зважу зараз.
Хуторянин одійшов, а Прохор, не одриваючи очей від Зіньки, сказав:
— Приходь сюди ввечері. Ждатиму.
— А чого приходити? — лукаво повела очима.
— Маю тобі щось сказати. Прийдеш?
— Не знаю,— знову наче обпалила його своїм поглядом і швидко вийшла з млина.
Десь на жорнах дзеленчало металеве коліщатко.
— Засипай, заси-па-а!..— кричав з верхніх приступок мірошник Пилип, якого всі чомусь називали Фількою.
Низенький, горбатий, з довгими чіпкими руками, у припорошеному борошном одязі, він, мов кібець, стежив своїми жвавими розумними очицями за кожним селянином і гримав на тих, хто порушував установлений порядок:
— Куди сиплеш? Де твоя черга?
— Без черги — Шумейко дозволив.
— Брешеш!
— Забирай у нього мішок, не давай розв'язувати!
— Бач, буряк який! Бачили таких... Ми з самого ранку чекаємо, а він тільки прийшов та вже й засипати пнеться!
— Ти не смикай мішок, а то як смикну — юшкою вмиєшся, пусти! — кричав дядько.
Коло ступи з своїм клунком стояв худий чоловік — швець, у фартусі, забрудненім смолою. Його штурхали під боки, квапили:
— Засипай ти, бовдуре, чого дивишся, адже ж твоя черга. Зашелестіла з мішка просушена пшениця.
(Продовження на наступній сторінці)