Демид глянув у небо, що справді рясніло короткими спалахами, почухав потилицю, примирливо сказав:
— Ти ж дивися, Єгоре, обережніше з вогнем.
— Знаю,— відповів парубок і знову пирснув гасом на факел.
— А хай вам грець! — махнув рукою Демид і потупцював до теплої хати. Не бачив він, і ніхто з молоді не помітив, як, ховаючись попід дворами, до Єгора підбігла Зінька й тривожно закричала:
— Втікайте! Сюди йде міліція.
Молодь одразу розбіглася хто куди. Залишився тільки Єгор Шульга. Він кинув на сніг пляшку з не вишипуваним до кінця гасом, кинув факел і вже збирався й собі піти вздовж вулиці, коли почув раптом дзвінкий сміх жартівливої Зіньки:
— А що, нажахала й тебе добре?
У слободі знали, що міліція бореться з цими пережитками і з тими, кого піймають на гарячому, розмова коротка: "За порушення громадського порядку і спокою — плати штраф".
— Ну й Зінька! І коли ти вже вгамуєшся?
— А що ж мені, плакати? Нехай вороги мої плачуть. У мене й так, сам знаєш, життя не солодке.
— Знаю. Ну, а Тарас же щось тобі пише?
— Мовчить.
— Невже якусь шахтарку знайшов?
— Може, й знайшов. Звідки мені знати? Почекаю ще трохи, а потім, може, теж когось собі знайду.
Молода Зінька — всього двадцять два роки їй, а вже третій рік замужем. І є чоловік у неї, і нема — пішов на Донеччину в шахтах працювати. Разів зо два приїздив у слободу, та й то ненадовго. Нудьгувала Зінька спочатку, просилася до нього, щоб разом бути,— не взяв.
— Як у тих бараках жити, то краще вже вдома перебути. А ось, може, дадуть мені окрему кімнату, тоді заберу й тебе до себе.
З тим і виїхав. Знову Зінька лишилася вдома, і так часом їй боляче, так тоскно буває на душі, що хочеться рвати па собі волосся від туги страшної, від жалю до самої себе.
Не раз хвалилася вона своїм горем дівчатам-подругам:
— Батько цілими днями й вечорами на роботі, а я все одна та одна, слова немає до кого промовити.
— То ходімо, Зінько, з нами. Погуляємо разом, повеселимося.
— Сміятися будуть. Не дівчина ж я — молодиця.
— Ну то й що з того? Всі знають, яке життя в тебе. Ходімо!
Раз пішла з дівчатами, вдруге, а там і звикла. Ніяка гулянка без неї не обходиться. І на язик Зінька гостра, любить посміятися з невдах, може дошкулити словом, як кропивою, але любили її всі за добре серце, за незлобивість, за сміх дзвінкий, невтомні жарти й веселу вдачу.
— Чому раніше не виходила? — запитав Єгор, милуючись молодицею.
— Плаття дошивала Прохоровой дружині.
— Ти майстерниця добра. Ось я скоро на сорочку собі наберу. Пошиєш?
— Чом не пошити? Принось.
— А дорого візьмеш за шиття?
— Поцілуєш смачно разів зо два, та ото й вся плата буде,— засміялася Зінька.
— Поцілувати я і зараз можу.— І Єгор простягнув був руки, щоб обійняти молодицю, та вона спритно вивернулася і вже серйозно запитала:
— Ти що, здурів? Жартів не розумієш?
— Та я також, Зінько, жартома...
— Гляди, Єгоре... Говорити — говори, а рукам волі не давай. Не люблю цього!
— Ти не сердься, а то, чого доброго, відмовишся й сорочку мені шити або заправиш таку ціну, що доведеться шукати іншу майстерницю.
— Не бійся, не доведеться,— вже дружелюбно всміхнулася Зінька.— Ти як свій у нас, то я з тебе й плати ніякої не візьму... Наче братові рідному, пошию тобі сорочку.
— От за це спасибі! А віддячити я зумію... Як же... Коли я брат, то ти сестрою мені будеш.
— Заговорилася з тобою, а батько ж велів, як побачу тебе, переказати, щоб до парового млина йшов.
— Встигну.
Поволі сходилася сюди молодь. Повернулися від річки дівчата. Посміялися самі з свого переляку, а тоді хтось із них запропонував:
— Годі шпувати! Давайте краще на санчатах з гори спускатися.
Через кілька хвилин весела ватага рушила на гору. Без будь-яких перепон шугав тут вітер, женучи по горбах білі, холодні сувої снігу, змітаючи його в яри та низини.
— Далі не підемо,— озвався дівочий голос, а хлоп'ячий завзято настоював:
— Якщо кататися, то з самої вершини, щоб аж дух захоплювало.
— Еге, так можна і в'язи собі скрутити.
— Не скручу! Ну, хто за мною? — спитав Єгор, забираючись все вище.
— Де ти, там і я буду,— озвалася охоча на такі витівки Зінька.— Тільки стережися! Перекину в сніг.
— Що ж, доганяй! — сказав Єгор, вмощуючись на санчатах.
Заскрипіли полозки, і наче вихор підхопив одразу Єгора, жбурнувши його з крутої гори вниз.
Слідом за ним шугнула Зінька, а вже за нею інші хлопці й дівчата.
Колючий вітер обпалював щоки. Якийсь тривожний холодок обдавав спину. Свистіло у вухах. Дрібний сніговий пил, здійнятий полозками, запорошував обличчя й очі, але приємно було Зіньці летіти з такою скаженою швидкістю вниз. Все ближче Єгорові санчата. З усього розгону вона може вдаритися в нього, і тому Зінька, попереджуючи, гукає:
— Звертай з дороги... звертай! — Але свист вітру і скрипіння снігу глушило її застережливий крик.
— Вдаримось... Зверта-а-а!..
Лише краєчком черкнула Зінька Єгорові санчата, і він перекинувся в сніг.
Зінька в цю хвилину стежила за провулком, куди з нестримною швидкістю мчали її санчата. Несподівано з двору на слизьку накочену дорогу вийшла людина і сторожко попрямувала вниз, боячись оступитися.
— Гей, стережися! — знову полинув Зіньчин голос. Вона відчула, що вже їй не загальмувати страшенного розгону й не обминути пішохода у вузькому провулку.
— З дороги!.. Гей, там, з до-ро-ги-и!..
Чоловік обернувся до гори, бо звідти линув голос і чулося зростаюче скрипіння снігу.
Людина метнулася було вбік, та, посковзнувшись, упала. Згарячу підвелася, але не встигла й кроку ступити, як у нетверді ноги вдарили санчата, звалили ту людину, й вона, розпластавшись посеред дороги, загальмувала своїм тілом рух санчат.
У грудях Зіньки похололо. їй здалось, що збитий з ніг чоловік уже мертвий, бо лежав він кілька секунд непорушно.
Не пам'ятає, як кинулась на допомогу потерпілому. З гори прибували дівчата й хлопці, обступали їх кільцем, тривожно запитуючи:
— Хто лежить, кого ти збила?
— Допоможіть,— попрохала Зінька, намагаючись підвести необережного пішохода. Але, на превелике здивування Зіньки, бакалійник Севастян Жигай підвівся сам, підвівся з перекошеним від болю й люті обличчям. Шапка його, як і пальто, в снігу, борідка трясеться, мов віхоть.
— Так оце ти людей убиватимеш? Не бачиш, шкуро ти барабанна, що дорогою хтось іде? Та я тебе, потаскухо чортова!..— І підвів сукувату грушеву палицю у Зіньки над головою.
Вся кров хлинула їй в обличчя. Стримуючи в собі образу, вона сміливо дивилась на розлюченого Жигая.
— Ану, посмій тільки вдарити!
— А то що, дивитимусь на тебе, отаку паскуду?
І грушева палиця, мов вогонь, опекла Зіньчине плече. Не скрикнула від того болю молодиця, а одразу скипіла. Молодим і сильним коршаком налетіла на свого нападника, лівою рукою вчепилась у рідку Жигаєву борідку, а правою била його в обличчя люто, безжалісно, била не за те, що шмагонув її палицею, а за те, що назвав при всіх потаскухою і цим так боляче й незаслужено образив.
— Пусти, шкура ти... Пусти! — кричав Жигай, намагаючись відіпхнути од себе розпалену гнівом молодицю.
— Краще б ударив мене ще раз палицею, аніж отакі слова мені чути... Та я з тебе всю душу витрясу!
— Рятуйте! Ряту-у!..— закричав Жигай і, посковзнувшись, упав.
— Що ти, Зінько, отямся! — кинулись до неї хлопці й дівчата.
— Не сміє він... Не сміє мене ображати. Не сміє!—повторювала вона, і в голосі її відчувалось ледве стримуване ридання.
З санчатами підійшов сюди Єгор.
— Що за зборище? Що тут трапилось?
— Я тобі цього не забуду... Ні, не забуду! Я знайду на тебе управу! Ще ти мене згадаєш,— погрожував Жигай, підвівшись на ноги й обтрушуючи свій засніжений одяг хутряною шапкою.— Я синові Матюші пожаліюсь. Він вас усіх приборкає...
І саме в цю хвилину з суміжної вулиці з'явилася юрба. Попереду йшов ватажок. На голові в нього шапка-кубанка, модні штани галіфе темніли, мов крила, а поверх кожушка, оперезаного широким ременем, звисала кобура з револьвером.
— Що за люди? Чого зібралися? Р-розійдись! — почулася владна команда ватажка, і Севастян Жигай, пізнавши голос сина, аж присів з радощів.
— Ось він тобі дасть зараз перцю! — І гукнув жалісливо й потворно: — Матюшо, синку, йди-но сюди, йди виручай свого батька. Мало не скалічила мене, проклята!..
— За мною! — подав голос молодий Жигай і першим підбіг до гурту, а слідом за ним — його спільники. Всі стежать за своїм ватажком. Що накаже — те й робитимуть.
— Хто вас, тату, образив?
— Ось вона, Зінька... Потаскуха... Санчатами мало не вбила. Натріпай їй коси. Хай знає, гадина, як людей з ніг збивати.
— Ану, шлюхо, йди сюди! — І Матюша схопив Зіньку за рукав.
— Не займай мене,— стримуючи лють, тихо промовила молодиця.— Чуєш? Не займай!
— Ти... погрожувати? Мені?..
(Продовження на наступній сторінці)