«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

Новини були не тільки такі. Соф'я Вольфовна (і ми її називали, як і Соф'ю Іванівну, Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов'яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура,— їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось "анти" — хто що там наляпав, Бог знає, але Артур сказав, що нічого від мене "анти" не чув, а що взагалі, я дуже високої думки про "партію і правітільство", а особливо про космонавтів.

— Та ти що? — здивувався я.

— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.

— Про "партію і правітільство" подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.

По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.

— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.

— А що Аллочка?

— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями — нікому ні слова! Серйозна дівчина!

Оте "серйозна дівчина" було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково,— це була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв'язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.

— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік молодша.

— Правда,— сказав я.— Стало нудно.

— І що ти цим доказав?

— Доказав, що я людина, яка має право на власну думку.

— Вважаєш, що це треба доказувати?

— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримує їх, гріш їй ціна.

— А може, тим принципам і справді гріш ціна?

— Може,— відповів я.— Але вони мої!

— І через ті принципи, яким гріш ціна,— розсудливо мовила Аллочка,— ти псуєш собі життя, не бажаєш учитися, щоб здобути порядне місце в житті, аби пристойно жити, не зможеш і вступити — оце ціна твоїм принципам?

Так міг би сказати мені хтось розсудливо-дорослий, і я зрозумів би його логіку. Але коли таке говорить юна, миловидна особа, якій поки що належить бути піднесеною, романтичною, поетичною, може, й трохи безрозсудною й нерозважливою,— це вже в людині якийсь гандж, подумав тоді я. Отож ми трохи постояли, трохи щось одне одному казали; звісно, Аллочка й не заікнула-ся, про що там її допитував один із слуг диявола з Миколаївської і що він хотів у неї про мене довідатися,— глянули одне на одного, як гідні жалю: вона жаліла, чи, власне, засуджувала мене за те, що я переходив у стан безпутніх, тих, які нічого в житті добитися не можуть, отже не можуть бути претендентами на її серце й руку, бо з того числа безпутні вилучаються категорично; я ж жалів її за повну відсутність у ній пориву, за старечу запрограмованість і надмірну впевненість, що чинить вона єдино правильно і що правда в цьому світі тільки така, яка вимірюється її мірильцем.

— Шкода,— по-менторському зауважила Аллочка.— Взагалі, ти хороший хлопець, але став на криву дорогу. І твої батьки тобі нічого не кажуть?

— Мої батьки,— сказав не без уїло-сті,— як і я, вважають, що честь людська дорожча від тимчасової вигоди.

— Думаю, вони так не вважають,— мовила Аллочка— й пішла повз мене, ніби я був дерево чи камінь, на які й уваги звертати не варто.

Отже я влаштувався працювати кочегаром — саме розпочинався опалювальний сезон. Кочегарка була в довгому підвалі, в глибині якого через отвір навалено купу чорного вугілля. Це вугілля я мав підвозити тачкою, висипати біля печі, а тоді лопатою засилати у жерло, яке гоготіло й палало. Ще в моєму розпорядженні була довга коцюба, якою я підгортав, чи, власне, запихав далі запалене вугілля, щоб було куди кидати нове. Отож я цим ділом і займався, а коли після роботи сякавсь у хустку, на ній лишалася їдка, брудно-чорна маса. Спецівка й сорочка бували мокрі від поту, обличчя, націлюване вогнем, пашіло, і на щоках відчувалися неприємно гострі голки. Перші кілька тижнів я неймовірно втомлювався і єдиною розвагою для мене було те, що вряди-годи до мене в часи роботи завалювалися Артур із Славком — в перервах між завантаженням вугілля ми вели гарячі, запальні суперечки, чи, правильніше, балачки про все на світі. Найбільше при цьому дивував мене Славко, якого я досі мав за реготуна і Артурову тінь, а дружили вони через те, думав я, що Артур каліці співчував. Виявилося щось зовсім протилежне: Артур улягав Славкові значно більшою мірою, ніж той йому. По-перше, Славко в школі вже не учився, він був на першому курсі інституту іноземних мов, хоч різниця між нами була мінімальна, але він уже тим самим ніби ставав вище за нас — він студент, а ми школярі, хай я вже також не школяр. Славко багато читав і в свої сімнадцять брався за Гегеля, читав греків та римлян, дістав десь дореволюційне видання Спінози, в обласній бібліотеці знайшов книжку Дмитра Багалія "Сковорода — український мандрований філософ", захоплювався німецькою літературою і відкрив нам Борхерта, Ремарка, Бйолля і Дебліна, яких ми читали запоєм, хоч Гегеля, Канта чи Спінозу утнути не могли.

— Як ти можеш це читати? — наївно питав я.

— Все просто,— казав Славко,— бо я не можу собі дозволити чогось не могти.

При цьому він поморгував оченятами за скельцями окулярів — окуляри почав носити тільки рік тому, і вони йому смішно личили. Його характер найліпше відбивала одна історія, яка сталася із ним у десятому класі. Учителем психології у них був великий оригінал, котрий ходив у костюмі в смужечку, із краваткою-метеликом, відверто вважав своїх учнів бовдурами і ставив усім без розбору самі трійки — при тому чинив це з таким зневажливим виглядом, ніби все йому остогидло: і учителювання, і власне дивацтво ставити усім трійки. Якось він викликав Славка, той порядно відповів, але дістав трійку. Тоді Славко голосно, на весь клас сказав:

— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку! Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.

— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?

Клас загиготів на "монсеньйора", а Славко незворушно сказав:

— Абсолютно серйозно, я хочу п'ятірку.

— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п'ять? П'ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п'ять.

— Ви, може, й не знаєте, а я знаю,— спокійно відповів Славко, і клас завмер, бо це вже було зухвальство.

— Аж так,— покліпав очицями вчитель і поправив краватку-метелика.

То був двобій двох кентаврів, як розповідав, сміючись, Славко. Вчитель ганяв його вздовж і впоперек, ставив каверзні питання, запитував про речі, яких не було в підручнику, але Славко рівно й спокійно на все відповідав. Нарешті піт зросив лоба вчителя, і він поставив супроти учня скаламучені очі:

— Звідки ви взялися, молодий чоловіче? Ви що, і раніше вчилися в цьому сонмищі остолопів і баранів?

Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.

— Я був тут завжди, Ефреме Соломоно-вичу, тільки ви мене не помічали.

— Гаразд, маєте своє п'ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п'ять?

Руку підняла їхня кругла відмінниця.

Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.

— У вас п'ятірки з усіх інших предметів? — кисло спитав він.

— Так,— сказала відмінниця.

— І ви хочете одержати медаль?

— Так,— сказала відмінниця.

— Гаразд, маєте своє п'ять. Хто ще?

Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п'ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.

На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:

— Я радив би вам вступати на філософію.

— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко,— явно з учителя іронізував.

— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:

— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...

Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.

— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!

(Продовження на наступній сторінці)