«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну да! Притягнемо магнітофон, не бійся — на батарейках. Тільки щоб і ти з нами дурів, хочеш?

— Не знаю, чи зумію,— сказав я.— По суті, я теж нудний.

— Не нудний,— мовила переконано Лариса.— В тебе язичок як бритва.

— Приходь краще, коли тут будуть мої друзі.

— Філософствують? — обережно спитала Лариса.

— Очевидно. А це зле?

— O mama mía! — звела молитовно руки Лариса й закотила свої прегарні очі, ставши схожою на одну із мадон.— Ненавиджу розумних, ненавиджу філософствувань, люблю дурних і щоб дуріти. Терпіти не можу розумне, нудне, правильне й порадошнё! Хочу бути чортицею, обмазаною вугіллям, і танцювати бугі-вугі! А з тебе вийшов би такий славний чортик! Можна, я приведу свою компашку?

— А без компашки? — спитав я, милуючись нею — вона грала, як акторка, а може, мені так здавалося.

— Без компашки не можна,— зітхнула вона.— Бо коли ми будемо тільки вдвох, скоро приставати до мене почнеш. Ненавиджу, коли до мене пристають.

— А коли не буду до тебе приставати?

— Тоді буде ще нудніше,— сказала Лариса й звелася із ящика.— Подумай, два дні на роздуми. Адью!

— Чого так швидко? — спитав я.

— Щоб стало не нудно,— підморгнула вона й пішла...

Я приносив на роботу з собою будильника — це щоб спокійно поспати між загрузкою печі. Закидав вугілля, лягав спати, будильник мене будив, і я знову загружав. Тоді вдруге лягав спати. І от під час одного із таких коротких засинань мені приснився чи сон, чи видіння: мій сутерен наповнився голими, обмазаними вугіллям тілами, всі поприв'язували собі хвости до сідниці, а до голови ріжки; дехто зробив навпаки: хвіст до голови, а ріжки до сідниці; двоє із компашки рвали струни гітари і хрипко щось горлали, різнобійно до цього ревла музика з магнітофону, всі виладнувались у стрій, власне, у дві шереги: дівчата в одній, а хлопці в другій навпроти, вискнули одночасно й почали вигинатися й корчитися, смикатись, наступати одне на одного, вигинаючи передки, а тоді відскакувати, переходячи до іншого партнера і так далі, а я блукав поміж них у фракові, сніжно-білій сорочці і з білим краватом-метеликом, у лискучих, лакованих туфлях, я — музи-кант-маестро чи офіціант, чи як Джордж Байрон із нудьгою на обличчі і з відчуттям своєї переваги над цими первісними людьми. А первісні люди наскакували на мене, шарпали мій фрак, верещали й відскакували, і в їхніх пазурях лишалися смужки вирваної із фраку тканини. Я почав відбиватися від цих наскоків, і мій байронічний настрій пропав, а натомість почав з'являтися страх — вони оточили мене навсібіч, вигиналися й смикалися, закочуючи очі на цілком ідіотичних обличчях, ніби я потрапив до божевільні. І їм не було, здавалося, до мене ніякого діла, а насправді чи один, чи друга блискавично підскакували до мене, хапали лазурями за одежу й чути було тріск, з яким вона рвалася. На мені вже матилялися жалюгідні рештки фрака, і я кинувся, щоб пробитися через цю масу й вирватися на волю, але всюди натикався на чорні тіла, які, сміючись, штовхали мене на старе місце.

— Бацай! Бацай! — кричали чорти, і вже не було ані клаптика фрака, весь він подертий на вузькі, довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, немов потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали білу сорочку і штани — один схопив мене за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м'яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки ще була подоба одежі, і я знову опинився в середині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець — на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якийсь час і того шмаття не стало, і я стояв серед чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола мене вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст; навіть відчув, що можу тим хвостом махати, і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись труситися і смикатися.

— Він наш, він наш! — загукала компашка; в сутерені почали мигати лискавки, перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.

— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже, і не Джордж Байрон, і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.

— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.

— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктав-вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.

7

Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв'язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже голубий спрут, про якого я казав вище,— це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався і став би приблизно таким чоловіком і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини — жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,— це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem — зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці "Коник-стрибунець" Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки — відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже історична змінність людини — це зміна костюму в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різниться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і їм подібні старого часу від таких же у часі новому? Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми — це акт випробування, особливо, коли сходишся із жінками,— проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.

— Приходь до мене сама,— сказав.

— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.

— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти ро-

бити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.

Лариса струснула головою.

— Нічого не втямила. Хохмиш?

— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.

— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль. Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзайий чортик... А ти нудик, а не чортик.

— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.

— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!

— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.

(Продовження на наступній сторінці)