«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

Підходив до школи з важким почуттям: ось вона, двоповерхова, з широкими вікнами, уже чужа мені — дихала тими вікнами нудьгою уроків (я навіть бачив через вікно нижнього поверху вчительку й дітей за партами — вчителька безгучно розтуляла й затуляла рота, а хтось із передньої парти дер руку). У дворі муштрував старшокласників молодцюватий Білик — хлопці намагалися ступати стройовим кроком, а Білик біля них підстрибував, як м'ячик, і репетував. Я не бажав зустрічатися з Біликом (Дундуком, як ми його прозивали), тож почекав, поки він віджене стрій у дальній куток двору, а тоді пройшов у чорний хід — парадний сьогодні зачинений. Коридори були порожні, і я безперешкодно дістався до кабінету директора.

— Все-таки надумав покинути школу? — спитав той офіційно.— Да, історія вийшла некрасіва,— він почухмарив біля вуха ручкою.— Ото послухався б мене, вибачився б перед Соф'єю Вольфовной і дотяг би учбовий рік — скільки його залишилося! А тепер...— він махнув рукою, очевидно, хотів сказати, що після відвідання дядь із Миколаївської мені таки треба було зі школи піти, інакше мене з неї могли вигнати, чи що? Але він цього не сказав, а тільки зирнув на мене, ніби щось хотів вивідати, а може, навіть співчував, і знову махнув рукою.

— Перейдеш у вечірню? — спитав, ніби відчував переді мною якусь вину.

— Побачу,— відповів я ухильно, бо навіщо їм знати про мої плани.— На роботу я влаштувався.

— Не було ускладнень? — спитав тривожно директор.

— Та ні,— сказав я: знав, що має на увазі. Славко розповідав про злобну мстивість тих "дядь" із Миколаївської: вони не дають людині влаштуватися на роботу, а потім переслідують її як "тунеядця", що не бажає працювати. Але в мене такого не було, принаймні, ніхто з них зі мною поки що не розмовляв.

— Добре, йди, секретарка тобі документи видасть,— сказав директор.— Може, це ти правильно зробив, бо...

Знову не доказав, але небагато треба, щоб зрозуміти: бо інакше в школі не дали б мені спокою, і я раптом побачив, що цей сухий, суворий чоловік, якого ми всі боялися, по-своєму мені все-таки співчуває, але й він безсилий, бо і йому на шию вдягнуто нашийника, може, трохи з більшою пряжкою, як у мене чи в учительок, а може, на тій пряжці є і якийсь узорець. І так дивно було мені уявляти директора в ошийнику і з ланцюгом-мацаком спрута, що я не стримався і усміхнувся.— Якось воно буде,— сказав.

— Та вже ж, буде,— сказав директор й зануривсь у свої папери — оту тоненьку ниточку, яка так несподівано нас об'єднала, було обірвано.

Вийшов у коридор, при тому так нещасливо, що наскочив на Соф'ю Вольфовну — вона гнала своє громіздке тіло коридором. Зир-нула на мене звисока і не без презирства, але з нею не привітався. Вона засопла, звела голову — її шию оперезував грубий ошийник,— мала масивне підгарло,— і погнала могутню тушу далі.

— Пока, сіячко темного, недоброго й дочасного! — прошепотів я їй услід, і вона ніби почула мій шепіт, хоч була задалеко: раптом спинилася, смикнулася, ніби хотіла повернутися, але, очевидно, передумала, бо знову пішла, ніби солдат, круто повернула "лєвоє плєчо вперьод", як скомандував би її чоловік, молодцюватий Григорій Якович Білик, і ніби в стіну увійшла, щоб навіки вийти з мого життя і навіки залишитись у ньому згустком тьми.

Думав про це, йдучи зі школи, навіки її покидаючи і не маючи до неї найменшого сентименту: жоден із учителів не залишив у мене ані краплини світла. Ті, що викладали технічні дисципліни, були ніби складені із чисел, формул, фізичних явищ, реакцій хімічних і фізичних, математичних сполук та понять — я колись навіть, жартуючи, намалював був, хоч малював кепсько, отак учительок математики, хімії та фізики. Учительку математики я склав із цифр, чотирикутників, трикутників, паралелепіпедів, зрізаних конусів, кубів, рівнянь і тому подібне; учительку фізики із електричних дротів, сполучених посудин, схем і латинських літер; учительку хімії з пробірок, хімічних формул і речовин; учительку анатомії, зоології і ботаніки з різних звірів, голів, лап, хвостів, гілок дерев, що були навішані на людський кістяк — зрештою, й місія їхня була нести нам не світло духу, а прагматичне знання. Духовне світло повинні б нам нести учителі літератури та історії, але вони мали на шиях особливо грубі ошийники і вчили нас не любові, а ненависті, не співчуття, а нетерпимості: боротьба, боротьба, кров, вороги, знищення, помилки, націоналісти; позитивний той, хто нищить, негативний, хто обороняється перед нищенням; класове, партійне; абстрактний гуманізм — це погано, класовий гуманізм — це так, це, зрештою, те, що нам корисне, байдуже що при цьому чиниться: переможець славиться, переможений ганиться,— ось і все коло їхніх смислових понять.

Я озирнувся. Білик все ще ганяв старшокласників. Активний, завзятий, крикливий. "Лєвоє плєчо, шагом арш! — Правое плечо, прямо, шагом арш! — Налево!.— Направо! — Кругом! — Арш!"

Я тікав од тієї школи, вряди-годи озираючись, ніби за мною гналися всі ті вчительки й учителі: складені із конусів, трикутників, паралелепіпедів, у цифрах, із формулами в голові, з дротів, магнітів, схем, із звіриних частин тіла, із плазунів, птахів, риб, комах, інфузорій-туфельок,— я бачив Мідного Вершника, який мчав на мене, щоб розтоптати мізерного й малого на сірому лиці хідника, тягнув він за собою величезну примару на глиняних ногах, що формою своєю нагадувала обрис найбільшої в світі країни, одна губа тієї примари була біля землі, а друга біля неба — вся вона залита кров'ю, бо так її звикли малювати на карті, шумували на ній червоні ріки і ворушилася земля від загнаних у неї мільйонів гнаних, мучених, убитих, розтоптаних, заморених голодом і каторжною працею. Я тікав від тієї школи, повен жаху й засліплений, осліплений по-справжньому, оглушений, бо мені вже уявлялося, що це не школа, а могутній хор, поставлені на лавки співаки, які горлають: "Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рек, я другой такой страни не знаю, где так вольно дишіт человек",— це був якийсь дивний спалах містичного озаріння, який мене вразив і потряс, бо здалося, що я божеволію,— ось яку лавину збудив і зірвав отой малий камінець, моє нерозважливе слово, коли я несподівано навіть для самого себе засумнівався раптом у вибраності російського народу і його літератури та й вивів елементарний " резон, що не буває гірших і кращих літератур, а тільки бідніші й багатші, багатий же зовсім не те саме, що добрий. І мені стало страшно, як мало треба, щоб стати ізгоєм, щоб вибитись із нормальної течії — марна річ пливти проти неї, коли вона стрімка й немилосердно несе тебе як тріску.

6

Увечері я заступав на зміну і біля входу до кочегарки перестрів дівчину, з якою вступив у балачку минулого разу.

— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.

— Запам'ятала те слово? — здивувався я.

— Яке —кочегар? — спитала дівчина.

— Ні, інтелектуал.

— Думаєш, я дурочка? — засміялася вона.

— По-моєму, воно важко тобі давалося. До речі, як тебе звуть?

— Лариса. А тебе?

Я сказав. Так ми й познайомилися й потеревенили по дурницях.

— Слухай, а можна я подивлюся кочегарку? — спитала вона.

Дівчина була смілива.

— Можна,— сказав я,— коли не боїшся кочегара-інтелектуала.

— Хіба тебе можна боятися? — здивувалася Лариса.

— Людину, яка подобає на чорта? — спитав я.— Ні, ти смілива дівчина.

— Ти хоч і схожий на чорта, але тебе не боюсь,— сказала трохи простолінійно Лариса.—До речі, й чорт не такий страшний, як його малюють.

Гумор був середнього сорту, але я вирішив бути великодушний.

— Воістину,— сказав.— Приходь, вгощу тебе чашечкою смоли.

Вона пирхнула й подефілювала в своє парадне, виразно покручуючи своїми принадностями, а я кинувсь у кочегарку, бо вже запізнювався на зміну.

Вона прийшла в той-таки вечір, ще не було темно.

— О, в тебе тут класно,— сказала.— Де можна сісти?

Я показав на ящика, на якому любив проголошувати свої монологи Славко, ящик принаймні був застелений газетою.

— Слухай, справді возиш ту тачку? — спитала вона.

— Вожу,— засміявся я.

— І вергаєш отією здоровенною лопатою?

— Ну да! — сказав я.

— І це ти такий сильний?

— Я ж сказав, що мене треба боятися. Ось візьму тебе зараз з'їм, а кісточки кину у вогонь,— я жартома загарчав і наставив розчепірені пальці.

Ларисин сміх якось по-особливому роз-лунював у чорних моїх теренах.

— Слухай, а що, як я запрошу сюди свою компашку? Погуляємо, потанцюємо, подуріємо. Притягнемо програвач а.

— Тут нема розетки,— сказав я.

— Хм, це зле! —вона на мент задумалася.— Нє, в тебе тут інтересно. Знаєш, терпіть не можу нудного. Вдома — нудно, по телевізору — нудота, в технікумі — кошмар! І всі люди нудні, не вважаєш? А я люблю, щоб весело було. Слухай, а що як ми тут у тебе зробимо пекло?

— Як це пекло? — спитав я ошелешений.

— Вогонь тут є. Роздягнемося, обмажемося вугіллям і подуріємо.

— Любиш дуріти?

(Продовження на наступній сторінці)