«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

Я "поняв". Директор чим далі зі мною розмовляв, тим частіше вживав суржик, мабуть, для того, щоб довести, що російська та українська мови "усе одно", і тим виказати свою лояльність, а я пішов з його кабінету червоний як рак і вже не мав сили повертатися до класу — незатишно мені було. Мої однокласники сприйняли інцидент натурально, як звичайнісінький вибрик, бо не одному доводилося "заїдатися" з учителями, і ніхто політичного підтексту в те не вкладав. Але, вийшовши в коридор, я чомусь відчув, що всі вони: і школа, і вчителі дишуть до мене крижаним духом, мене почало поглинати жахнюче відчуття небезпеки, при тому якоїсь нелюдської, моторошної. Я розумів, що директор хоче мені добра, і не від нього та небезпека йде, вона вливалася в мене з повітря, через вікна, була розлита, мов вода, підлогою; можливо, вона й була самим повітрям — мені й самому здавалося, що інцидент із учителькою російської літератури був не більше як школярська хохма, оте вічне бажання учня підколоти вчителя, але несподівано я побачив: влажу в густу, смоляну, втягливу ткань, і та твань починає мене всмоктувати, бажаючи заслати у якусь пітьму,— отут я вперше по-справжньому злякався, бо мені увіч здалося: ще мить, і ця школа почне розвалюватися, сколихнута невидимою жахнючою силою, і всі ми загинемо під її уламками. І вперше я відчув, що живу у світі не сам по собі, не просто є в ньому я плюс батьки, я плюс учителі, але що я з народження відданий у якусь невситиму жертву, у довічне рабство силі, яку не побачиш і не помацаєш, і ніхто з того й не подумає здивуватися. Тобто існує десь поруч невидимий, жахнющий спрут з мільйонами отрутних мацаків, з мільйоном пильних, спокійних, вивідчих очей і оченят, які ніколи не сплять; кожна людина при цьому ходить із нашийником і припнута до одного з цих мацаків, які мають дивовижну здатність розтягуватися і звужуватися — ми кудись ходимо чи їдемо, а за нами тягнеться чорна тінь того мацака; отже, наше "я", думки наші, пориви, чуття, прагнення не мають ніякісінької ваги, бо вони не більше, як облуда наша, бо не може бути в людей, проданих у рабство від народження, ніякого "я", думок та помислів не напомпованих у нас через чорний хобот мацака-спрута; школа, зрештою, і є помпою, яка нагнітає в нас оті думки, помисли, бажання, чужі нам і почварні в суті своїй, вони не наші, бо зроджені не в наших головах, а в якихось інших роботних, механічних.

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір'я, коли мчав завулком до того місця, де Борис Якович Білик, наш молодцюватий учитель фізкультури й військової підготовки, учив нас стріляти. Еге ж, саме тут, у цьому глухому місці, де була прямовисна скеля, ставили цілі у формі людської тіні, навпроти було зроблено земляні лежаки, і ми вчилися стріляти в ті людські тіні —я раптом подумав тоді, в ту освітлену гарячим прозрінням хвилину: а хто вони, ті людські тіні, в які ми бездумно вчилися посилати кулі? І мені здалося, що зараз я й сам стаю однією із тих тіней, що це мене ставить молодцюватий учитель фізкультури і військової підготовки Борис Якович Білик до прямовисної стіни, і це в мене пускають кулі ті, котрі вчаться бездумно стріляти, бо щось зі мною сьогодні сталося страшне, очевидно, з мого нашийника на хвилю відпав мацак, який помпував у мене чужі думки, бажання й чуття, тож мій язик несподівано для мене самого заговорив вільно і сказав щось таке, що в цьому світі категорично заборонено говорити, тож тепер стою тут, біля прямовисної скелі, чорним силуетом, а на лежаках (до речі, я сам їх із хлопцями насипав) лежать мої однокласники, лежить директор, Соф'я Вольфовна і цілять у мене, а тоді натискають гачка, і кулі врізаються в моє серце, а вони біжать до мене й радісно ґелґочуть, і радіють, що так гарно й точно ввігнали до мого тіла важкого свинця...

Отам у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона — чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибинку (може, й вона була з риб'ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за злочин.

— Чи ти здурів? — спитав він.— Та за такі речі люди навіки пропадали.

— Але ж я сказав правду,— мовив мій схвильований дзвінкий голосок.— І по-моєму, вже культ особи розвінчано.

— Е, що ти там тямиш,— сказав батько.— Да, ти влип!

Він задумався, і риба спокійно поскльо-вувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф'я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно себе принижувати, коли твоя правда; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.

— Бачиш, синку,— повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.— Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний, як сорока, на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?

— Знаю,— мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається з тієї вулиці.

— Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!

— У наш час? — спитав я здивовано.

— Не будь наївний,— сказав батько.— Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи — пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматок, і вони його з рота ніколи не випустять.

Тоді я відчув, що мацак знову присмоктав-ся до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів, чорний од того жаху, який було налито в. мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтають-ся кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.

— Твоя правда,— нарешті сказав він.— Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть.. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще не відомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?

— Ні,— сказав я.— Не можу!

— І це правильно,— сказав незвично гордо батько.— Бачу, що ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!

Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них "надто ласий шматок", отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це, принаймні зараз, задовольняло.

Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, вдарилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір'ю довгу нараду, зрозуміло про що, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів.

3

З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду в трамваї, Артур таки розповів батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки і нічого не значили. Але то трапилося аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев'ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і лю-б ас ний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, при тому справді звела. Було це під кінець дев'ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.

— О! — сказала вона.— І ти тут!

— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я. Вона уважно на мене подивилася.

— Щось по тобі не помітно. Це я обляпана.

(Продовження на наступній сторінці)