«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

— Чудово,— сказав я.— А що, як нас знову побачить твій брат?

— Він уже не такий вредний,— засміялася Аллочка.— Бо сам ходить із дівчиною.

Ми подивилися одне на одного довгими поглядами, а хлопцеві й дівчині небагато треба, щоб порозумітися. Стояли біля вхідних дверей, аптекарка поралася в приміщенні за склом, виготовляла ліки, отож могли "вільно розмовляти, бо вже коли доля когось зводить, то вчинить так, щоб в аптеці не було відвідувачів.

— Ну а ти? — спитав тихо я.

— Що? — звела великі очі Аллочка.

— Ні з ким не ходиш?

— Ні з ким,— засміялася вона. За цей рік вона виросла й покращала, з'явилась у ній якась спокійна принада, а дитячого ніби й зменшилося.

— А зі мною не хотілося б зустрітися? — спитав я, хвилюючись.

— По-моєму, тобі подобається Женя,— з якоюсь ураженою впевненістю проказала Аллочка, і я аж рота розтулив: звідки їй про це могло бути відомо, коли Женя була моєю таємною любов'ю і про це я ні перед ким ані духом не прохопився. Аллочка ж на мене не дивилася, а на двір, на дощ, на спалахи блискавиць, на мокрий брук, на хату навпроти, на дерево, що аж пригиналося, так обтріпував його дощ, а воно, як курка, покірно стояло й мокло — ні, ці дівчата бувають дивовижні.

— Хіба не знаєш, що Женя ходить із Пі-соцьким? — спитав я.

— А тобі ж вона подобається?.

— Дурниці,— розсердився я.— Ні до чого вона мені!

— Ясно, що ні до чого, коли вона ходить із Пісоцьким,— згорда сказала Аллочка

— Хочеш, буду дружити з тобою? — тихо спитав я.

— Ні! — сказала Аллочка і раптом рвонула на дощ.

Я стояв і дивився. Дощ був ніби зелений, а може, це він ішов на тлі зеленого. Я дивився, як Аллочка біжить хідником, швидко мокнучи, і чомусь був упевнений: коли б побіг за нею, то вона, може б, і змінила своє "Ні!" Але я за нею не побіг, бо мене незвідь-чому омила хвиля печалі і вперше навідало почуття неповноцінності, бо ті дівчата, які мені подобалися, навіть не дивилися в мій бік, бо й не мав я такої сили, щоб іти нахрапом і ломити їхню байдужість, як ламає бик загорожу; окрім того, і її батьки ставляться до мене негативно; окрім того, я вельми сумнівавсь у власних притягальних здібностях; окрім того, мені чітко було сказано: "Ні!",— а коли так, не малосильність, а гордість не дозволяла мені кинутися за нею. Отож я вирішив забути її, бо навіщо мені було домагатися людини, яка не хоче нічого зі мною мати. Був я тоді наївний і зелений і не розумів, що дівоче "Ні!" — це все одно, що "Так!", отож і омивався смутком у дверях аптеки, і так незатишно й самотньо мені зробилося, що і я вийшов на дощ й повільно пішов додому, мокнучи і відчуваючи неприкаяну від того осолоду, бо я був одторгнутий, бо я був у дощі самотній, бо все в мені якось чарівно й смутно співало, бо серце моє обливалося зеленим дощем, бо мокрі мої ноги брели асфальтом, по якому дзюркотіли потоки води, бо я відчув себе раптом тріскою, яку несе розбурхана течія, і це також мені смутно подобалося: хай буде, як є, подумав я, а буде так, як повинно бути.

Але доля коли вже грається з людьми, то так просто їх не відпускає, бо вона, та доля, ніби велетенська кішка, а ми — миші, отож та невидна нікому кішка ступає м'якими лапами по вулиці, наступаючи на асфальт; і будинки під нею — як малі купини, а очі в неї звужені, сяють голубим вогнем, і той голубий вогонь починає гуляти вже сам по собі, може, як світлі тіла кульової блискавки; може, як синій туман, що лягає на мокрий брук чи асфальт; може, як сутінок чи світанок, і ми п'ємо його, п'яніючи, і нам у череп встромляється золота голка, через яку проходять у мозок послані тією кішкою радіохвилі, і це ще один спрут життя нашого; тільки той, про який я оповідав раніше,— чорний і морочний, а цей голубий і принадний. Але й він спонукає нас до рабства, бо насилає нам у голови через золоту голку любасного дурману, щоб ми полонилися, одурили себе через любов, поселили самі себе в клітку, сплутали волю свою родиною, речами, телевізорами, роботою і стали їхніми рабами; мусимо те й мусимо се, мусимо дбати, щоб клітка була належно споряджена, щоб діти й жінка були належно одягнені, а коли отямлюємося й озираємося, то вже й життя минуло, й опиняємось у піщаній пустелі, де тільки й лишається — послати в неї своє останнє волання — ні, ці думки не були колишні, з того згадуваного часу, не міг я хлопцем так думати — це думки теперішнього стандартного чоловіка, того, ким я став, бо золота голка в моєму черепі вже поржавіла, і зовсім немає нічого в тому дивного: золота, а поржавіла, і хвилі, які послалися мені через неї, до мозку вже не завжди й доходять. Через це я й кинувся писати ці нікому непотрібні записки, бо хочу продивитися пильним поглядом своє життя, а для чого це — хто і зна!

Отож був вечір, коли голубий спрут наслав мені повну голову любасного дурману, і я не міг усидіти в хаті — щось мене вивело надвір. Світ топивсь у сутінку, був травень, пройшов молодий весняний дощ і запоморочливо пахло клеєм бруньок та юного тополиного листя, а під тополями лежали смолисті духмяні лусочки, і повітря чи від того, чи від недавнього дощу, стало густе і хмільне, а сутінок оповивав дерева у м'які теплі кулі. І я раптом захвилювався, бо чогось чекав, чогось сподівався — і це "щось" напевне мало сьогодні звершитися. Я вийшов на стежку, що тяглась у зеленій траві, як вигиниста стрічка,— стежки завжди кривуляють і ніколи не буває їх рівних, очевидно, це відтинок якоїсь предковічної здатності людини ходити не прямо, а вихилясом,— і по тій стежці назустріч мені йшла Аллочка, можливо, як і я, виведена у вечір незрозумілою силою, що нами кермує.

Ми стали одне проти одного й дивились у очі.

— Привіт! — сказав я.

— Привіт! — мовила вона.— Не бачив Артура?

— Тепер висліджуєш його ти?

Ми засміялися, тим більше, що Артур був непотрібний ані їй, ані мені. Отож ми взяли та й пішли собі разом, про щось незначне теревенячи і відчуваючи золоту хвилю злагоди, що покрила нас.

За своє життя я пробував зійтися з кільканадцятьма жінками, не все то були романи з належними складниками й розділами, інколи це були просто спалахи симпатії, але завжди на початку з'являлося відчуття щирої злагоди, що може бути похідним бажання бути разом і намагання одне під одного підладитися. Через це я вважаю, що всі початки стосунків з жінками прекрасні. Як це там у Григорія Сковороди: "Хоч спочатку гріх вабливий, йде по квітах спершу вам..." Старий відлюдник, очевидно, чудово знав, що це таке: "Йде по квітах спершу вам". Отож, ми у той вечір справді "йшли по квітах", а не по землі, квіти виростали довкола нас, як на картинах народних художників чи як на шибках узимку,— все було нереально побільшене, нереально буйне, і це, очевидно, тому, що й почуття наші були нереально побільшені, бо нас зловив голубим мацаком і стулив докупи отой голубий, велетенський, але цілком невидимий кіт-жартун, що любить гратися сірими мишками, котрі метушаться і снують біля його ніг — очевидно, в той вечір я був по-справжньому закоханий в Аллочку, був п'яний від того вечора, повітря, шелестів і перших солов'їв і морочного дихання близької ночі,— так, це був вечір, яких посилається в життя небагато, коли по-справжньому "одур голову бере", і я зважився зупитити Аллочку і тицьнувся губами десь у те місце, де мали б бути її губи. Але вона повелася зовсім дивно, вирвалася з моїх обіймів і заплакала, і побігла від мене геть, я подався за нею й почав по-дурному перепрошувати, але вона зі мною не хотіла й говорити, хоч уже не плакала; зрештою, мені й самому здавалося, що я вчинив непростимий гріх. І вже не було квітів навколо нас, не було чарів ночі, не було одуру, а може, я просто не знав і не розумів химерії жіночої поведінки, бо вона, та химерія — природа їхня, і нормально для чоловіка на неї просто не зважати, а прийняти як належне. Але я був дурний і темний у тих справах і не поцілував дівчину вдруге, а відпустив її, цілком ідіотично пообіцявши ніколи більше не повторювати спроб її поцілувати, що навряд чи могло дівчині сподобатися,— це й спричинило нове між нами охолодження, і ми знову перестали зустрічатися; власне, на призначене мною побачення вона не прийшла, а більше тих побачень із нею я не домагався.

(Продовження на наступній сторінці)