«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

Цю маленьку історію згадую зовсім не тому, щоб помилуватися, як це роблять старі гріховоди, своїми колишніми амурними подвигами й пригодами, як Казанова, хоч кожному чоловікові й не гріховоді таке чинити приємно, коли не стане він з літами буркотливим ригористом, якого не захоплюють, а обурюють надмірно оголені ноги дівчат чи відсутність у них під кофтиною станика — вважаю, що ті чоловіки вже не мужчини, а тільки оболонка мужчин,— загалом же, інтерес у мене зараз інший. Був я тоді хлопець начитаний, недурний, здібний, з поривами і рефлексіями, тобто ніби зовсім не стандартний, а от на старість визнаю себе за цілком стандартного. Отже, життя мене перемолотило, вибило й викришило з мене всю нестандартність, зігнуло, підтесало, підігнало, вклало у лунку і молотком років вбило мене в неї, як вухналь у підкову чи вкрутило у різьбу, після того мені не залишається нічого іншого, як спокійно іржавіти, доки іржа не сточить різьби і не випаду я зі своєї лунки в порох дороги. "З землі ви пішли, землею і станете..." Як це плаче Єремія: "Нехай скаржиться кожен на гріх свій, пошукаймо доріг своїх та дослідімо". Отже я й захотів дослідити дороги свої, а Аллочку згадую так докладно теж не із сентименту. Згодом ми зустрілися з нею ще кілька разів, а коли я зважився вдруге поцілувати її, вона серйозно, якось по-старечому заговорила, що так чинити не годиться, бо наші стосунки не визначені. Тоді мене та фраза ошелешила, і лише пізніше я збагнув: логіку ми мали неоднакову. Я вважав, що коли зустрічаєшся з дівчиною,— це і є виявом до неї любовних почувань, які з часом мають розвиватися, а близькість тілесна збільшуватися; вона ж вимагала в мене по-старомодному правильних стосунків: офіційне освідчення, тверда заява про серйозність моїх намірів, про сталість свою і вірність, тобто я ніби мав ставати ледве не офіційним її женихом — і це тоді, коли ми обоє тільки перейшли в десятий клас. І хоч була вона молоденька дівчина, я жахнувся з її емоційної старечості, адже її любов мала будуватися не на гарячому почутті, а на холодній розсудливості, тобто ця дівчина ніколи не мріяла про щось незвичне, романтичне, хвилююче, про якісь відкриття у світі та собі, здобування незнайомого й невідомого, а була ніби запрограмована, стандартного випуску машина, яка має виконувати певні акції, а всі, хто хочуть нею користуватися, також мають виконувати відповідні акти. Спершу я думав, що це мені тільки так здалося, що різниця між нами зовсім не в мірі стандартності, а в тому, що вона по-дівочому лукавить, а я мислю по-хлоп'ячому та й усе. Але згодом мої здогади підтвердилися. Я чітко запам'ятав одну нашу бесіду (були вони нерегулярні, без призначених побачень, а від зустрічі до зустрічі, часто принагідних; цікаво, що коли я побачення призначав, вона на нього не приходила, хоч обіцяла прийти, а може, десь ховалася неподалік і стежила — таке мені чомусь здавалося,— як я по-дурному топчу траву чи асфальт, маючи при цьому зловтіху, але твердо про це судити не можу — хто зна?), коли ми якось принагідно зустрілися і пішли вулицею. Світило тоді ясне сонце, авта стріляли в нас спалахами шиб, на Аллочці була напрочуд охайненька суконька з мереживками, оборками, крайками, білі шкарпетки, що відтіняли засмаглі чудово округлені литки, лакові туфлі на низькому підборі, волосся зачесане так охайно, що не провисав жоден волосок; від неї віяло спокоєм, чистотою й достатком, і от ми заговорили з якогось там приводу про свої житейські ідеали.

* Пізніше цю її рису перейме и дочка Оксана, про яку розповім у повісті "Горбунка Зоя" (прим, автора).

— Хочу мати чоловіка спокійного і роботящого,— сказала поважно Аллочка,— щоб мав нормальну зарплату і дбав про дім. Хочу мати дім, у якому був би лад і чистота, й нормальну, небрудну роботу.

— А що саме робитимеш, тобі байдуже? — спитав я зчудовано.

— Звичайно,— стенула плечиками Аллочка.— Робота має бути для зарплати, а для душі — дім.

— Так само й твій чоловік має чинити?

— Аякже,— сказала поважно Аллочка.— Я не могла б мати чоловіка блудящого й безпутного.

— А коли в домі буде лад, чистота і чоловік путній і не блудящий, і дбатиме про дім, то що далі?

— Як це що далі? — здивувалася Аллочка.— Нормально, спокійно житимемо. Щоб був лад і чистота, треба постійно прикладати рук. Окрім того, підуть діти, а з ними клопоту не оберешся. Я хочу, щоб у мене були спокійні, добрі, виховані діти... А чого хочеш досягти ти?

— Бачиш,— сказав я, незвідь-чого хвилюючись.— Ти мрієш про світ, що у вікні, а мені він бачиться широкий і безмежний. Є величезні бібліотеки, напаковані книжками, яких я не знаю, є безліч думок, передуманих людьми у різні часи... Як би тобі сказати... Коли прийшов у цей світ, то його, принаймні, треба пізнати. Є не тільки хата, наше місто чи вулиця, а сотні міст і тисячі вулиць. Отже є безліч незвіданого й недодуманого.

— А пізнаєш, то що? Краще житимеш? — спитала спокійно Аллочка.— По-моєму, все, що ти кажеш, ні до чого... Бо від таких речей і безпутним можна стати...

Я тоді відчув, признаюся, зверхність над отими старечими, елементарними, я вважав, цілком міщанськими, усталеними й застиглими Аллочиними резонами. Це була якась мурашина філософія, мені смішна. Найцікавіше те, що я й справді кинувся у той великий світ, обнишпорив величезні бібліотеки, роки поклав, щоб перечитати гори книжок, пізнав усе, що міг і хотів, кидався на все незвідане і додумував недодумане, і тільки тоді довідався, що ота елементарна, чистенька, глибоко порядна, невибаглива в помислах і своїх бажаннях дівчина, проголосила мені одну із найсокровенніших світових ідей — ідею святої простоти (sancta simplici-tas), яку сповідували й християнські філософи й середньовічні схоласти, й гуманісти, і просвітники, що й Григорій Сковорода, зрештою, мав той-таки ідеал — прочитайте хоч би його "Вдячного Еродія", що ідея самообмеження людського розуму така ж велика, як і ідея його безмірного розвитку. Небагато треба розуму, щоб додуматися: розкриті нові обшири розуму — це новий неспокій і бунт, зрештою, це нова кара Божа для непокірної людини у формі нових її проклять, які несуть їй нові нещастя. Велике благо автомобілі, але вони вже доїдають кисень на планеті, велика таємниця у розщепленому урані, але в ній затаїлася можливість загибелі цивілізації; велика таємниця розкривається літаками й ракетами у небі, але від того ширшають озонові діри; великого блага чекали від нових вір двадцятого століття: комунізму та фашизму, але вони принесли стільки бід, крові й нищення, якого історія ніколи не відала. Отож апологія глупоти, як не іронізував із того Еразм Роттердамеький, мала й має свій високий смисл, недаремно так ярісно її обстоював Іван Вишенський. Як це сказав апостол Павло: "Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумний, щоб бути премудрим". Але тоді я ще всіх тих резонів не знав. Не відав, що Аллочка сповідує речі високого смислу, через це ми й розійшлися, по-дурному засперечавшись і до решти з'ясувавши, що між нами надто багато неперехідного. Мене палив юначий неспокій та вогонь, а вона ніколи такого вогню не відала — не по дорозі мені з нею було. Тож я пішов від неї, легковажно насвистуючи і зверхньо посміхаючись, а вона залишилася десь там, у темені часу, хоч ми потім з нею ще не раз зустрічалися, але щоразу холодніше й холодніше, а потім Аллочка почала виявляти до мене і якусь не зовсім зрозумілу ненависть, але це було вже не через моє ставлення до неї чи її думок, а через Артура, її брата, про це я ще розповім. Потім ми в житті розійшлися і наша любов розтала, як хмарка в небі, не полишивши й сліду. Але ні, слід залишився: оця дивогідна пам'ять про ту дівчинку, а зрештою, і те, що і вона, і я стали стандартними людьми. Життя моє від того не збагатилося, тобто я не став "краще жити", хоч і розумію високий смисл теорії sancta simplicitas — одне діло теорія, а інше життя.

4

Отже я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф'я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література "самая лучшая, самая раразвітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє", а "русскій народ самий видающійся в мірє" і так далі. "Какіє тіпіческіє черти русского народа?" — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: "Русскім прісуще смелость, чесность, героізм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу",— ну, і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.

Вчителька ж української літератури, теж Соф'я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:

— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?

На це учні неодмінно мали казати готову формулу:

— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.

Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.

(Продовження на наступній сторінці)