«Юнаки з вогненної печі» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Юнаки з вогненної печі»

A- A+ A A1 A2 A3

І все воно раптом застигає в моєму теперішньому визорі: насмішливо розтягнені губи Артура, того, який стане згодом моїм приятелем, маленька дівчина з бантиками, яку я тоді покохав так, що вона мені снилася щоночі, і яка зараз, певне, цілком так само, як моя жінка, несвідомо присутня біля якогось такого ж ординарного, тлустого, старого й лисого, як я, чоловіка, і ніколи ні їй, ні мені вже не повернутись у той трамвай, бо той трамвай — тільки сон далекої юності, такої далекої, що здається, ніби її й не було зовсім — до речі, мої стосунки з тією дівчиною згодом ускладнилися і стали ледве не ворожі. Але тепер я, як дурний, дивлюся на неї й дивлюся і відвестися не можу: банти витинаються з-під хустини, широкі оченята, а в них — сльози, а поруч сидить страшенно юний хлопець у кепці, насунутій до очей, серйозний і мовчазний, і ніби його тут нема — не можу його побачити виразніше з цілком зрозумілої причини, бо це і є я. Хлопця із костурами звали Славком, він теж пізніше стане моїм приятелем, а зараз сміється безгучно, його тіло струшується, очі звелись у щілинку — такий дивний у нього був сміх, на нього так само вражено і уражено дивляться очі дівчини, а звали її Аллочкою, та й не очі в неї були, а прозорі кришталики, в яких срібно ламається світло. В хлопця з костурами довгий ніс і невеличкі очі. "Ха-ха-ха!" — сміється він, трясуться плечі, а між них голова.— Ха-ха-ха!" — пальці на ручках костурів трясуться, танцюють, тонкі й довгі пальці, ті пальці ловко й натхненно вміли перебирати ґудзиками баяна, на якому Славко вмів грати, і хоч я терпіти не міг баянової музики, грав він по-особливому — в його музиці завжди відчувався відчай і смуток, а може, й біль — неприкаяна скарга на своє каліцтво.

Аллочка була вся червона. Неспокійно ' крутилася на сидінні. На цю групу ліниво дивилися пасажири: ліниві посмішки й байдужі очі.

Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай — там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів — білий пахучий сніг. На підлозі трамваю мокро: сніг, що розстав із взуття. А навдокіл — вечір, духм'яний, свіжий із тим незрівняним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні ввечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут удіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї — бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:

— О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?

Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, що й тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.

— По-моєму, тату,— сказала дружина,— ти теж колись був молодийі

Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою і пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановчі промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі й тому подібне.

— Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! — тихо проспівав хлопець на костурах.

— Сходимо! — наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.— Ану їх!

Пасажири ліниво слухають. Вони всміхаються. Аллочка підхоплюється, зараз має бути зупинка. Я неквапно зводжуся й собі. В мене низько насунута на очі кепка, отож я можу не дивитися на Аллоччиного брата і його приятеля, а майбутніх приятелів моїх. Я серйозний і спокійний, хоч у мене на душі шкребуть кішки. Ми йдемо до передніх дверей, бо задні заступив Артур, і зіскакуємо в темряву.

— З трамваю зійшли зако-о-ха-ані! — почули ми з трамваю, коли той рушив і поплив у ніч, щоб навіки зникнути в часі, а я вдихнув на повні груди свіжого запаху першого снігу і зирнув на свою супутницю.

І застигла вона в моєму визорі: великі очі й банти, що витиналися під хусткою, гостренький носик; ми стоїмо під ліхтарем, що обсіває нас жовтим промінням; у цей час знову починає йти сніг, лягає нам на плечі й на голови. Мені нестерпно хочеться запалити, бо я вже рік як таємно курю; виймаю сигарету, стуляю коло обличчя руки й запалюю. Випускаю дим і бачу, що трамвай уже далеко і що до заднього вікна притулилося два обличчя: Аллоччиного брата та його приятеля, які стежать за нами. Тоді я озирнувся й раптом уразився: сніг навколо світився, чистий, білий, невинний, як і ми, запашний сніг — було це на початку зими 1960 року. Незвідь чому я не забуваю того незначного епізоду, незвідь чому повертаюся до нього, особливо тоді, коли відчуваю себе розжованою, збитою, змішаною жуйкою, в яку перетворює нас, траву житейську, ота символічна "корова часу".

2

У десятому класі я заявив батькам, що не хочу вчитися. Батько мій поблід, а мати заохала й закричала тим нестерпно високим голосом, від якого мені завжди аж недобре ставало,— вона кричала про мою невдячність, бо вони зі шкури лізли, щоб дати мені освіту, собі відмовляли, щоб побачити мене людиною, і що я взагалі невдячна свиня, яка зажене їх у могилу.

— Але ж ні ти, ні батько школи не кінчали,— мовив я, і це була правда: батько закінчив до війни сім класів, а мати тільки шість. Тому батько мій працював робітником на взуттєвій фабриці, а мати черговою на водогоні.

— Що ти рівняєш! — крикнула мати.— В нас не було можливості вчитися, а в тебе є.

їхню історію я знав добре: батько таки хотів учитися, але він був із багатодітної родини, а коли та позбулася годівника, дід помер від тифу, то змушений був школу покинути й піти на роботу, щоб прогодувати родину, а мати, бувши в шостому класі, покалічилася, в неї й досі не згиналося кілька пальців на правій руці, і батьки її зі школи забрали, бо жили більш-менш заможно і ціни освіті не складали: ніхто в їхнім роді більше того, що читати й писати, не вмів.

Батько вирішив поговорити зі мною по-чоловічому, бо коли поруч кричить і шаленіє мати, розумної балачки не відбути. Він запросив мене поїхати з ним по рибу — було це восени. Дерева жовто палали, вода стала чорна й непрозора, і скрізь було розлито той чудовий сонячний смуток, яким багаті всі осені.

Ми виїхали на річкове плесо, було це в неділю, батько повільно опустив у воду прив'язану до шнурка каменюку, і ми заякорилися. Розгорнули вудочки й кинули їх у мертву, нерушну осінню воду.

— Що тебе вкусило з тією школою? — спитав спокійно батько.

Зирнув на нього: добре, поморщене, просте обличчя з карими очима, в яких світилася особлива мудрість, напівлиса голова і ті добрі вогники в погляді, які я любив.

— Не хочу вчитися,— вперто сказав я.— Проживу й так.

— А я не кажу, що не проживеш,— батько взявся за вудку, бо клюнуло.— Але мені хотілося б...— він підсік, і маленька плотвичка за хвилю вже тріпалась у човні.

— Можна бути порядною людиною і без освіти,— сказав я.

— Можна,— згодився батько.— У школі в тебе все гаразд?

У школі в мене не було все гаразд. Я загризся з учителькою російської літератури, доводячи, що російська література не найкраща в світі, і що взагалі є багатші та бідніші літератури, а кращих і гірших нема й не буває. І чому я, українець, сказав тоді, мушу вважати, що література мого народу гірша від чужої, хоч вона, може, й бідніша. Бідний і багатий, сказав я, це ще не означає, що поганий і добрий.

— А ти націоналіст,— мовила, пильно вдивляючись у мене, вчителька російської літератури.— Кто тєбє всєліл еті мислі? І почему тєбє русская література стала чужой?

— Кожна розумна людина може до того додуматися,— відрізав я.

— Значить, ти умний, а ми глупиє? — сказала вчителька.— Вон із класса!

Я з класу пішов, пішов у туалет, що стояв у нас у дворі й нервово випалив там аж дві сигарети, а коли продзвенів дзвоник, вийшов на подвір'я. Але на наступний урок я не потрапив, мене викликав директор. Він довго мені розказував, який великий, талановитий і кращий за всіх у світі російський народ, і що ми маємо велике щастя жити в тісній дружбі з цим народом, та й взагалі: немає ніякісінької різниці, росіянин чи українець, бо це все одно.

— Все одно,— сказав я,— але російська література чомусь має вважатися кращою за українську. .

Тоді директор розповів мені про дружбу народів і про розквіт усіх літератур, при чому аж такий, що в світі такого нема. Я вже реплік у його мову не вставляв, а тільки мовчки слухав.

— Не хочу, щоб ця неприємна історія,— сказав насамкінець директор,— виходила за межі школи. Ти вибачишся перед Софією Вольфовною. І я раджу тобі тримати язичка на припоні. Зрозумів?

Подивився на мене якось дивно: холодними, безбарвними очима, ніби в крижану яму посадив.

— Те, що я сказав, правда! — відрізав я.

— Те, що ти сказав, кажуть наші врагі,— мовив директор.— І тебе можуть чекать за такі штучки крупні неприятності. Чи ти хочеш, щоб тебе в десятому класі виключили зі школи? Йди подумай і вибачся перед Со-ф'єю Вольфовной! Інакше вона на тебе заявить, куда слєдує, поняв?

(Продовження на наступній сторінці)