Звичайно, рано говорити про те, що зробив Тичина із поемою в наступні десятиліття, але шлях, яким пішов автор "пра-Сковороди", великих набутків не обіцяв. Ось що писав з приводу видання поеми історик української літератури С. О. Єфремов: "Поет став на роздоріжжі, і либонь найкращим до того документом може бути один з останніх творів Тичини, поема-симфонія "Сковорода", читана в уривках на Сковородинському святі 1922 року. Задуманий давно ("Спинились ми на "Чайці": Васильченко з "Кармелюком", я — з "Сковородою", — писав Тичина ще 1918 року), цей твір і досі не скінчений. На мою думку, він скінчений і не буде ніколи, — принаймні в тій трактовці Сковородинівського сюжету, яку надав своїй "симфонії" автор. Почата в м'яких, лагідних тонах "Соняшних кларнетів", поема видко переживала разом з автором пертурбації в своєму змісті, аж поки докотилася до сліпого заулку, з якого немає ходу. Героя-созерцателя, що такий був взагалі близький Тичині з своєю "главною мудрістю — пізнай себе самого", раптом сунути в повстання, поставити ватажком бунтівників — це вже не тільки смілива думка, не тільки анахронізм щодо часу, це попросту викривлювання й історично і психологічно образу старчика Сковороди, це зґвалтування письменника, над самим собою починене" (XXVII, с. 354).
У 1921 році у "Всеукрліткомі" вийшла окремою книгою збірка Тичини "В космічному оркестрі". В ній було вміщено 10 космічних віршів, свідчень нової поетової віри.
Благословенні:
матерія і просторінь, число і міра!
Благословенні кольори, і тембри, і огонь,
огонь, тональність всього світу,
огонь і рух, огонь і рух!
Революція побільшила масштаби бачення; звільнившись од скверни глухого українського загумінка, поет декларує інтерреспубліку і кос-федерацію. Втім, треба забрати іронію: в молодій радянській поезії тема космосу була чи не генеральною:
Летіть, летіть, до сонць керуйте,
керуйте в круглий дах!
Скликайте всіх і федеруйте,
розносьте гасла по світах!
Не надавайте значіння Сатурновим вінцям,
доволі жить для себе, черство!
Усім планетам, всім сонцям
свобода, рівність і братерство!
У космічному безмежжі зникає остаточно людська індивідуальність, бо збагнутий по-новому смисл людського існування — бути часткою. Уже не цілим, як було раніше, в часи "Соняшних кларнетів", а — часткою ("один впаде — другий іскриться").
У світі "Соняшних кларнетів" людину було возвеличено в космічному масштабі, там існувала гармонія людини і всесвіту.
Тепер космос у Тичини знелюднюється, а сама людина, цей "макрокосм" соняшнокларнетівського періоду, перетворюється на інфузорію, життєве призначення якої — свято дотримуватись своєї орбіти і великого закону. В цьому новому Тичининому космосі людина стає в'язнем, рабом історичного процесу.
Світ Верхарна й Вітмена тут украй сформалізовано, використано лише порожню оболонку їхнього високогуманістичного космізму — і все це викликане бажанням позбутися суперечок із самим собою, дискусій із новою добою. Думаю, що сама ідея "Космічного оркестру" виникла як спроба гармоніювати дисгармонійний світ — тільки вже на іншому, умовному, верхоглядному рівні. Тим більше, що особливих підстав для земного оптимізму цей голодний 1921 рік не давав. Починалася нескінченно довга доба — невеселого сьогодні і щасливого майбутнього. Свячена вода цього майбутнього могла чудодійно мінити горе на радість, трагедії на труднощі зростання, злочини — на окремі недоліки.
Щира віра неофіта Тичини починає виказувати свої позитивні і від'ємні якості:
І що там час? І що там вік?
І що поняття "вдень", "уранці"?
Червоний крик, кривавий крик,
червоних сонць протуберанці!
Нема там смутку, суму-гніту,
чужий системам егоїзм.
Там кожен зна свою орбіту,
закон, закон — соціалізм.
Декларативні поетові "філософеми" явно суперечливі. В золотій пустелі космосу, цьому великому і порожньому макросвіті, є місце тільки сузір'ям, зорям, планетам. Для людей там місця нема. І взаємини окремих одиниць космосу — явно машинізовані, планети — лише деталі великого вічного маховика. Цей космос може навчити людей бозна-чого:
Що наші сльози і зойки і крики?
Що всі драми землі в трагедії Космосу?
....................................................................
Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе її краплі води)?
Під парасолькою власної атмосфери,
під хмарами дурману і брехні
земля плекає душі парасольні,
які ніколи не розберуться в мапі Космосу.
У ньому, жорстокому, хижому й бездуховному, ніби освячується те страхітливе, що твориться на землі:
Народи йдуть, червоно мають:
свободі путь! свободі путь!
І кров'ю землю напаяють
і знов у землю тліть ідуть.
Але на зміну їм — у муці
другі встають під дзенькіт куль,
що движуть сили революцій
в новий Октябрь, повий іюль.
Поет ніби пробує глянути на сучасну історію з погляду макрокосму (а сам макрокосм — прихована, може, й для самого поета, іноформа майбутнього), знайти оптимізм у тому, що великий світ — такий же жорстокий, як і найновіша людська історія. Особливо відверто це висловлено в VII вірші циклу "Недокровна планета":
Сонце в артерії землі пригоршні вогню сипало —
от звідки кров.
Ах, кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік,—
Тайная вечеря.
Гільйотинні дні.
Аероплань, душе моя, аероплань,
не знижуйся, не падай.
Хіба одну тебе обурює — людина-звір, жорстокість і брехня?
Хіба не в усіх розстріляні серця?
І тисячі закопаних живими в землю — хіба це не вони
щоночі криком душу розпинають:
О помсти, помсти. Кров за кров.
Кого карать? Сонце, що в артерії землі
пригоршні вогню сипле?
Землю, що без гною негодна родить?
Не перший в нас Христос; не останній Робесп'єр,
а кров завжди, у різній дозі,
і кожна боротьба похожа на свій вік.
Міріади світів ті ж самі гасла потрясають.
Від такого спроневіреного оптимізму стає моторошно. І зовсім уже не вкладається в голову, що цей, сказати б, соціально-космічний дарвінізм проповідує співець "Соняшних кларнетів".
Правда, часами душа поета відтеплюється, і тоді прокидається жаль за тим, що космічний струс переорав його рідну землю, але й жаль стає якийсь дивно-нетичинівський:
Хай оселедцю й шароварам сліпі докручують
на ліру "Страшний суд" —
наш страшний суд прийшов.
(Над нами тінь херувима —
благословенна путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть...)
Наш страшний суд прийшов.
Це ж він укинув борозну, якої ввік не переореш.
Це ж він нам плюнув у Дніпро
і розділив надвоє.
І тут же рідний мотив глухне в страшному жасі космічних криз:
В'ють гармати, і детонують всі кінці землі.
Материки колються, провалюються царства,
і бурі на кладовищі народів, наче сурми.
Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,
долучіть свого голосу до голосу сурм!
"Поет на межі", Тичина ще звертається до сучасного "проклятого покоління":
Чому ж ми, прокляте покоління,
чому ж ми не можемо ніяк зійтись,
не можем стати до роботи
і оновити землю?
Але все це — тільки епізодичні скороминущі мотиви: весь жах часу для поета вже узаконений страшним світовим струсом. В країні панує голод — але це тільки "революції язик", отож поета цікавить інше:
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
І вже абсолютно "політичне грамотно" поет обливає брудом тих, що програвши боротьбу за національне визволення України, пішли на еміграцію. Назову тільки головні статті звинувачень, які Тичина кидає проводові еміграції:
В царях знайшли свою опіку і рідню,
в буржуазії власний спокій, лінь і сон...
Це ж ви Республіку пошили у брехню,
і безоглядно повтікали за кордон.
...............................................................
Смішні чужим,(своїм пролетарям чужі1, —
(Продовження на наступній сторінці)