збудило мене твоє серце,
чулеє серце твоє.
Ой, брате, гукни кладовище!
Дивись, яка чорна масть!
Ударимо в схід ми з тобою
і захід нам руку подасть.
А там вже й діди на підмогу,
поміщиків сила, жерців...
Ото пожили б ми іще раз,
якби оце ти нас повів.
Зрозуміла річ, у цьому замогильному монолозі маємо продовження поетової дискусії з політичною українською еміграцією.
Щоправда, поет дивиться на все це успокоєно — на могилах класових ворогів твориться нове життя, живлене тлінню померлих:
Прислухаюсь:
голос, що вкруг росте,
в собі я ношу.
Живе — давно розпалось на клітини,
клітина — в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них —
тепер він зелень, шум...
Із старого кладовища Тичина викликає забуту мелодію "Соняшних кларнетів", ледь-ледь доплетену до музики сучасної доби:
Шуми, шуми, рясне верхівля,
епохо наша вітряна!
Проходь з старого кладовища,
мелодіє моя.
Хмари оспинились. Вигнулись горби.
А хто кого відсвічує — не знаю, не знаю,
Лиш все те шумить і говорить,
гойдає зелень недоношену і золото і кров,
кро'...
А в шумі тім,
як арфи перебір в оркестрі —
осики тремотінь.
А в шумі тім у просвіт десь
берези хвартушок.
І несподівано
птичка...
І все те гойдає, шумить і говорить...
Рентгеноскопія душі показала, що хвилеводдя пам'яті про змертвілий світ "Соняшних кларнетів" для поета вже зовсім нестрашне: його "кругла душа" всюди відчуває закінченість форм вивершеного світу ("де не піду — півкруг, де не стану — овал").
Отож, ні журливо-радісний "Плач Ярославни", ні "Фуга" не збивають тогочасного Тичини з продуманого і обраного путі.
Спогади сучасників, що пам'ятають Тичину цього часу, свідчать про те, що симптоми нового "світогляду" поета стали впадати в око іще перед збіркою "Вітер з України". Ось як пише про це Галина Журба: "Мої колеги по перу, що працювали у "Всевидаті": В. Ярошенко, Яків Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко з П. Тичиною на чолі поволі почали "нагинатись" і триматись угодовецької лінії. Мабуть, першим ступив на цей шлях Тичина. Його миле обличчя несподівано стало зміняти свій вираз, а в тоні його голосу почали лунати офіційні, начальницькі нотки". З висоти цього Тичини здаються анахронічними цикли ритмізованої прози "З мого щоденника" і "Живем комуною", які, зрештою, і за датами написання належать попереднім часам (порівняйте: "Фуга" датована 1921 роком, "Живем комуною" — 1920, але це по-справжньому різні для Тичини часи). В них поет іще цілком "плужанський", він іще перебуває по той бік ясності і тому ще роздумує над рабською долею рідного народу і будучиною України:
Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці
докинули оком? А! З Біломор'я чую Соловецький ладан?
В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво,
і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу
смердящому жезлом залізним ногу, — стоїть, — і слухає, —
перебирає чотки...
або інший уривок:
Шалений вітер шаблями розмахує, кричить: хто не з нами —
зарубаю! розсічу! А ти: до порогів течу.
Хочеш миру й спокою? Під чиєю рукою?
А море жде, а море виглядає.
Цикл "Живем комуною" — це десять виходів на Дніпро, різнонастроєві малюнки з його берега і співзвучні настроям роздуми про край, про час і шляхи порятунку. "Дніпро-бандит" виказує натуру ледачої і непокірної української селянської стихії1. Але роздуми ці неглибокі, імпресіоністичні, зроблені в трансі інтуїтивістських вчувань в бачений образ і темінь своєї суб'єктивності. Це якийсь потік підсвідомості, неконтрольований "верхнім поверхом" мозку, і вже тим становить для читача великий інтерес:
Діди витрушували з люльки, а ми згрібаєм в піраміди. —
Дмухни, потужний, рознеси, розвій, щоб не зібрали і довіку!
Блисне, — покотить на чугунне і довго ковзається, і гуде.
Саме в цих імпресіоністичних замальовках-роздумах-шкіцах надибуємо класичні Тичинині слова:
Ну, що з того, що всесвіт кров залляла? Майбутні встануть
покоління — єднання тіл і душ. Ми робим те, що робим,
і світ новий — він буде наш!
Це, звичайно, моторошні слова. Але було б помилкою вважати, що це правдиве поетове кредо. Тичина початку двадцятих років розлютований на еміграцію і водночас не може перестати про неї думати: знущається над "рідним болотом" ("в розстріл гуляє дітвора. І патріот свого двора, собака з ними..."), але йому завдає прикрості втрата німбу національного співця:
Осінь з рухів, сонце з маси,
лист із золотону.
Вітер проситься на руки, —
звідти, з-за кордону.
Осінь з рухів, сонце з маси,
тум-туман підкрався:
"Не співай-співай, поете,
бо ти вже продався.
Не співай-співай, поете,
бо хто зна, в чім сила? —
щоб, буває, твоя пісня
нас не воскресила.
Щоб, буває, твоя пісня
не стала між нами.
Лучче кулями влучай нас,
а не голосами.
Лучче кулями влучай нас,
та частіш, частіше!
Ой якби ти там побачив,
що в нас за гноїще!"
Тичина цього періоду освячує річки пролитої крові ("ми робим те, що робим...") і водночас не цурається високої справедливості, час якої, правда, пересунувся на невизначений термін світлого майбутнього. Як не дивно, але пореволюційний час надав для справедливості простір вічного футуруму...
Найпростіше було б глузувати із поетової сліпоти. Але справа складніша: Тичинів ідеал справедливості доби "Соняшних кларнетів" і "Замісць сонетів..." — це ідеал, вироблений осторонь практики революції; це ідеал інтелігента, що спостерігає революцію, не беручи в ній участі, — ідеал, вироблений у кабінетній тиші гуманістів-книжників.
Але практика революції запропонувала свій ідеал соціального добра: через річки крові. І Тичина мусив відмовитись від ідеалу добра індивідуалістської інтерпретації й свідомо віддатися колективістській вірі в загальну справедливість. Я сказав би, що, незважаючи на трагічну помилку Тичини (причину об'єктивну, а не суб'єктивну), такий вибір робить йому честь як громадському речникові. Уже на схилі віку, 1965 року поет писав:
Та ти не бійсь, а все вперед іди —
з своїм народом, з нашою добою.
Й ніколи ти погоді не годи,
а будь собою ти, самим собою.
Бо те, що всім народом пережито, —
воно святе, — його ти поважай.
Отож, Тичина обрав шлях, яким пішов народ, хоч цей шлях і був зарошений кров'ю.
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
і вся матерія життя,—
ось кредо Тичини початку двадцятих літ. Як на сьогодні — кредо моторошне. Але "звірина боротьба" громадянської війни — то саме буття народу.
Тільки тепер, коли ера найбільшої в світі соціальної справедливості має кілька десятиліть, відзначених колосальною роботою народу і ножами опричників Ягоди, Єжова чи Берія, тепер, коли на ґрунті підупалої віри владно пробиває собі дорогу філософія індивідуальної справедливості й індивідуальної відповідальності за історичний процес, коли стало помітно, що саме поняття народу, досить часто використовуване як машкара, розінтегроване на багато соціальних груп і течій, тільки тепер, уже заднім числом, можна визнати підставність думки, що Тичина помилявся1. Але на ті часи, коли з пухкого багна еміграції стало повертатися чимало людей на Радянську Україну, до свого народу, тоді, коли запас міцності революційної віри ще вимірювався десятиліттями, не визнати великої слушності Тичини майже неможливо. Адже сама історія стала жартувати з Тичиною, а він до її жартів іще не звик.
* * *
"Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині", — писав Тичина у 1922 році, коли, власне, опинився в дуже цікавій ситуації. Відмовившись від свого поетичного минулого з його індивідуалістським світоглядом і майже українофільською вірою, він віддається новому світові з вірністю неофіта. Починаються природні перебільшення переваг цієї віри і такі ж природні недооцінки вад ("ну що з того, що всесвіт кров залляла?"). Поет стає трибуном нової доби, речником усього народу:
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
(Продовження на наступній сторінці)