Який огонь в душі Твоїй горів,
коли будив Ти, кликав кобзарів
з насильством биться, з царствами, з терором!
Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад —
дивись, який в господі нашій лад,
в сем'ї великій, у громаді вольній.
Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти —
нічого не кажи Первопрестольній. —
Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.
Як бачимо, Тичину вже тоді "шили" в шовіністи — слово, дуже вже знайоме з популярної сьогоднішньої фразеології. Сліди цього стороннього на Тичину впливу помітні також у вірші "І Бєлий, і Блок..." Поетове горе прагне високої віри, висловленої по-тичинівськи, я б навіть сказав вужче — по-плужанськи дуже нечітко:
Там скрізь уже: сонце! — співають: Месія! —
Тумани, долини, болотяна путь...
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Але це нечітке накликання віри скоро закінчується новим нападом безнадії:
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Далі — рядки моральної аномалії, про які говорено вище:
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
Для С. А. Крижанівського це "крилата поетична формула нового революційного патріотизму" (XXII, т. 6, с. 105). Для мене ж ці рядки можуть правити за формулу "патріотизму з дозволу", формулу раба, а не патріота, типовий вияв комплексу національної неповноцінності.
Щоправда, безнадія Тичини не світоглядного, сказати б, порядку, а ситуативного. Це безнадія загалом оптимістичної душі. Тим більше визначальна вона для Тичини цього часу. Ось вірш, надрукований у "Новій Раді" 12 травня 1918 року.
І являвсь мені Господь
В громі, бурі і росі,
У веселках, зореницях
І в симфонії комах.
І являвсь мені Господь
В танці, сміху і сльозах.
У душевних змінах — ранах
І в безумстві наших дум.
Говорив я: знаю я,
Що ти тихий, як роса,
Многодумний, як веселка,
І, як буря, молодий.
Говорив я: знаю я,
Що тебе лиш я люблю.
І ставав я на коліна
Слухать Господа велінь.
І коли явивсь Господь
У крові моїх братів, —
Заридала в серці віра
І вжахнулася душа.
— Господи, Владарю сил!
Не збагну діянь твоїх.
Нащо нищиш ти скрижалі,
Що при зорях дав нам сам?
"Заридала в серці віра і вжахнулася душа". Для такої ніжної духовної організації, як Тичина, революція і українська гекатомба були занадто жорстоким випробуванням, щоб не завдати його талантові невиліковної рани.
Поет увіходить у новий для себе світ — світ з багатьма невідомими. Тому й спроби з'ясувати для себе цей світ врівноважуються прагненням не виявити з'ясованого. Крім того, ці спроби такі ж, як і світ, многозначні і неостаточні. По-перше, це вже стає небезпечним, а по-друге — хіба з'ясоване тепер, у 1919 році, буде й справді з'ясованим? Україна ще не обрала для себе дороги майбутнього. А для Тичини це одне вже обумовлювало некондиційність його індивідуального думання. Світ — у стадії творення, він позбавлений чіткості, окресленості. Відповідно й чимало віршів збірки втаємничені у собі. Читаючи їх, мимоволі ловиш себе на думці, що поет свідомо уникав належної конкретизації.
Скажімо, хрестоматійний вірш "Вітер", яким відкривається збірка, дуже мало допомагає з'ясуванню авторської позиції в складних умовинах того часу. Зрозуміло, що цей вітер революції "трощить, ламає, з землі вириває", переорює вікові межі ("чи то місто, дорога, чи луг"):
А на землі люде, звірі й сади,
а на землі боги і храми:
о пройди, пройди над нами,
розсуди!
Вітер протистоїть людям, він майже Божий суд і Господнє наслання:
Огняного коня вітер гнав
огняного коня —
в ночі.
Все це дуже нагадує відповідні сторінки Одкровення Іоанна Богослова: "І побачив я небо відкрите; і от — кінь білий, і хто сидить на ньому, Вірний зветься і правдивий, і в справедливості судить і воює". Л. Новиченко дає дуже полегшений коментар до кількох останніх рядків поезії: "саме цим інтелігентам, що злякано відсахнулись від революції, ... і були адресовані лаконічні, але повні презирливого (?) співчуття слова Тичини про мертві очі" (XII, с. 79). О. Білецький куди обережніше витлумачує це місце, якому, до речі, теж можна знайти відповідники в Апокаліпсисі (гл. 18, 22).
І тільки їх мертві, розплющені очі
відбили всю красу нового дня!
Очі.
Що це за "краса нового дня" — невідомо. Так само невідомо, чому вірш, присвячений вітрові революції, поет так дивно закінчує, зупинивши нашу уяву на мертвих очах тих, що перестали співати. Високоморальний дух молодого Тичини (усе той же абстрактний гуманізм!) визначив композицію цього вірша.
Прочитаймо вірш "І буде так...", надрукований 11 березня 1919 року в газеті "Боротьба" (ч. 24/81). Він такий же неозначений, як і "Вітер":
Фальшиве небо сміхом хтось розколе.
І стане світ новий і люде як боги.
І скрізь, де буде поле, —
Плуги, плуги...
Створюється враження, що Тичина вижидає певності світу. Тому він прагне тільки малювати. Мимоволі спадає на думку, що слова попереднього вірша "і ніхто з них не радів, не співав" — стосуються і самого Тичини: йому теж було не до співу:
Ненавидим прокляту мідь,
бетони і чугуни!
Ой, що там в полі, що за гук —
татари, турки, гуни?
Виходим вранці як з печер —
курить по всій країні!..
Замість квіток шаблі, списи
виблискують в долині...
Це нові "псалми залізу", що сягають неба — з криком, мовчки, з прокляттям, сягають червоно. Ці псалми — не стільки залізу, скільки самого заліза: поет просто малює те, що досі не піддається його оцінці, а коли й піддається, то далеко не остаточній:
Минув як сон блаженний час
і готики й бароко.
Іде чугунний ренесанс,
байдуже мружить око.
Нам все одно, чи бог, чи чорт —
Обидва генерали!
Собори брови підняли,
розбіглися квартали.
Над містом зойки і плачі,
немов з перини пір'я...
Зомліло, крикнуло, втекло
зелене надвечір'я.
Це що горить: архів, музей? —
а підкладіть-но хмизу!..
З прокляттям в небо устає
новий псалом залізу.
Як бачимо, емоційний фон сприйманого світу глибоко захований. Висуворілі риси поетового обличчя пожвавлює тонка, ледь помітна іронія — іронія страдницька. Естетичний план поступається місцем оцінному, так само глибоко захованому. Коли М. К. Зеров писав, що в "Плузі" Тичина "зрозумів неминучість нової доби, схилився перед її залізною конечністю" (XIV, с. 8), то, гадаю, він мав на увазі насамперед ці псалми.
Справді, поет приймає нову добу, нові зміни — так, як приймають світ: у людини сущої тут вибору немає. Але схвалення цього світу іще нема. Хіба що в четвертому псалмі, найбільш зручному для осучаснення Тичини 1920 року:
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба, їсти! —
А за повстанцями ідуть,
співають комуністи.
Пождіть, пождіть, товариші,
ще будем їсти й пити.
Коли б ви нам допомогли
капіталістів бити.
Ідуть, ідуть робітники
веселою ходою.
Над ними стрічки і квітки,
немов над молодою.
Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу...
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.
(Продовження на наступній сторінці)