Треба зазначити, що в контексті повної збірки славнозвісні поезії "Як упав же він з коня" та "На майдані" сприймаються зовсім не так категорично, як звикли провадити про це наші дослідники — С. Шаховський, Л. Новиченко, С. Крижанівський чи А. Іщук. Тема повстанців — це не доконечна тема радянського Тичини. Відомо, що повстанський рух на Україні мав різні прапори. Сам Тичина згадує повстанців, услід за якими йдуть комуністи ("чому не попереду?" — питали вульгаризатори критики 30-х років і — вже в пом'якшеній формі — Л. Новиченко), згадує, що "за Трипіллям на горі уже гримів Зелений", згадує про повстанців проти гетьмана і німців. Чимало з цих повстанців ішло під українськими прапорами.
Тільки сьогодні, коли уявлення про повстанців асоціюється насамперед із "червоними повстанцями", можливе занадто сучасне тлумачення таких поезій Тичини як "На майдані" чи "Як упав же він з коня" — діє магія пізнішого Тичини.
Але, уважно придивившись до ідилічної картини повстанства ("На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!"), можна помітити, що це картина самонароджуваного повстанства ("Хай чабан! — усі гукнули,— за отамана буде"), картина значно багатша за ту, яку бачать перед собою Л. Новиченко або С. Крижанівський. Це малюнок революції самих мас, малюнок, близький до динамічних образів Еллана чи Василя Чумака. Такий же характер має і другий вірш, "Як упав же він з коня". Інша річ, що "вдарив революцьонер — захитався світ" об'єктивно може стосуватися тільки революціонера-більшовика, і тільки його. Але це "ідейне привнесення" до вірша, який сам по собі підстав для подібного тлумачення не дає.
У зв'язку з темою повстанства хотілося б нагадати про вірш, присвячений учасникові повстання боротьбістів проти денікінців Гнатові Михайличенкові:
Не уявляєм, як ти тлієш,
як у землі сирій лежиш, —
бо завше ти живеш, гориш,
бо вічно духом пломенієш.
Ще ти воскреснеш, зазорієш,
в мільйонах встанеш, закипиш:
чого, чого, народе, спиш,
чом не дерзаєш ти, не смієш? —
Тебе замучили кати...
Омарсельєзені світи
взялись жалобою та горем.
Заприсягаєм: в час побідний —
хай смерть — а ворога поборем!
О брате наш, о любий, рідний...
Читач може звернути увагу на братнє Тичинине "ми" ("не уявляєм, як ти тлієш") — наочне свідчення того, що географія українського повстання була для Тичини значно ширшою за сьогоднішнє уявлення про неї.
Мені здається, що значно більше підстав для відшукування першопочатків нашого, радянського Тичини дають вірші 1920 року ("Псалом залізу", "Листи до поета", "Ронделі", "Плюсклим пророкам"), коли доля української будучини була по суті вже вирішена. "За повстанцями ідуть, співають комуністи" чи запевнення в відстороненій формі "ви — сила, і з вас ще буде комуніст" стосуються цілком нашого, сучасного Тичини.
Збірка "Плуг" засвідчила, що поет перебуває на зламі. Цей злам був не раптовий і неоднорічний. Підготовлений ще в "досонячнокларнетівський період", цей злам ішов по лінії наближення Тичини до реального життя, усвідомлення вузькості самих лише національних змагань народу, "гегельянського" приймання розумності всього, що існує. Як гарно відзначив Орест Зілинський, "єдність особистості для нього (Тичини — В. С.) не існує без визначення єдності життя, без визначення себе самого в рамках об'єктивного принципу життя" (Дукля, 1967, .№ 2, с. 23)1.
Нарешті могло важити і звичайне побоювання за поезії явно "аполітичного" змісту. Напевно, остаточний злам Тичини слід датувати 1920-22 рр. Звичайна річ, і після цього були неодноразові факти справжнього самоозирання, але то вже була хвороба інтенсивного утвердження на новій платформі.
У "Плугові" з'явилися спроби нових стильових пошуків. Муза поета вбирає суворо-просту сукню. До Тичини приходить мужність. Тепер його не завжди обходить те, щоб проведена ним лінія була красива, — досить того, аби вона була найкоротша, чітка, виразна. Коли в "Соняшних кларнетах" маємо певний стилістичний надмір, то в "Плузі" — стильову ощадливість. З'являється лаконічна чорно-біла графіка. "Найлаконічніший Тичина" — це влучне визначення Л. М. Новиченка стосується багатьох віршів "Плугу". Збірка багато втратила на епітетах, відбувається деметафоризація стилю і водночас — ускладнення збережених метафор. Здається, поет доходить розуміння геніальності як простоти, але, з другого боку, дає зразки найдовершенішої техніки.
У збірці наявні і сповідні вірші. Епос революції владно входить у світ поета, ще і не готового цілком до його прийняття. Природно, що епізація поетичного світу, великі поступки авторського "я" на користь "ми" призводять до монументалізації образів, імперативних речень, драматизації тексту. У збірці багато прямої мови, розмовних інтонацій, масових сцен. План публіцистики — і то прекрасної — мало не генеральний.
* * *
Поему "Сковорода" Тичина писав тоді, коли час для її написання, власне, минув. І справді: тема Сковороди існувала для нього в роки революції і громадянської війни. Від тих часів маємо справді сковородининську збірку "Замісць сонетів і октав", окремі вірші інших збірок. Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородининських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливості, повернули в протилежний бік: створилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Донцова та іже з ним. Ці останні взяли з історії той урок, який вона пропонувала (інше питання, що запропонований нею урок був далеко не найкращим із тих, які вона пропонує взагалі).
Не найкращий урок взяв і Тичина. У своїй поемі він на догоду часові пробує модернізувати мандрівного філософа, вийнявши його із сфери проблематики морального самовдосконалення людини і ввівши в завужений простір питань класової боротьби, нібито єдиної панацеї од усіх (у тому числі й моральних) соціальних вад. Наш старчик вийшов пантеїстом і марксистом уводночас.
Спочатку бачимо його в природній для Сковороди стихії:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— О Господи, як Ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
і мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
о, Всеблаженний! —
І Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все! —
рядки, дуже споріднені з пантеїстським духом "Ганімеда" Й. В. Гете. А трохи згодом філософ викладає перед читачем щойно засвоєну науку класової боротьби:
К чому цей мир,
до чого ця проповідь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні милостивії" — сказать катам?! —
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
Щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня, —
ударить! вдарить!
.......................................................
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
Отож Тичина став успішно озброюватись єдино правильним ученням марксизму-ленінізму. Здається, значно успішніше, ніж в окремих поезіях "Плугу".
Одна із більших таємниць Тичини, поема "Сковорода", довгий час інтригувала дослідників, від О. І. Білецького починаючи. "Поема, над якою поет працює ось уже кілька років" — так шанобливо говорили про неї і в 40-і, і в 50-і роки. І дійсно — коли-не-коли з'являлися "уривки" з поеми, здебільшого дуже гарні, і це підігрівало інтерес.
(Продовження на наступній сторінці)