Аж тут враз! враз!
врізався оркестр:
не Христос воскрес —
Робітничий Клас.
Аж тут враз! враз!
похід робітни-
чий же червоніший
празник як цей Май?
У вірші, присвяченому Миколі Хвильовому, Тичина славить цей український вітер Революції, який несе визволення всьому людству, оновлює світ, роблячи старим уже те, що творилося вчора:
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове насіння...
Захід не сходить з дива: "то похід звіра, звіра чи людини"? А вітер з України регоче — і з Заходу, і з Рабіндраната Тагора, що упокорився нещастю, як фатумові.
Дме вітер з України (справді, як питає той же Новиченко: чому з України? Хіба цей вітер дув не зі Сходу? чи, може, це данина популярній тезі того ж таки Хвильового про молоду революційну націю?) — планета в стадії становлення.
Тому реальність для Тичини існує переважно в тьмяній неозначеності футуруму. Це реальність закликів, лозунгів і окличних знаків, волюнтаристська реальність гнаних і голодних, щасливих уже тим одним, що світ міниться і завтра буде не так, як сьогодні.
Але трапляються й реальні замальовки — то округлі, повнаві, зігріті щедрим літнім сонцем, то похмурі, сутінкові, дражливі. Ось гарний, чисто живописний малюнок "Надходить літо":
Електрику сусіднє провело.
Пора б і нам? Хитав головою дід.
Скрипить за хатою колодязь.
Дзвід
тремтить і труситься, от-от впаде.
Артезіанський буде в нас, не пропадем!
Хитає головою дід.
А над селом — пустун-літан
безжурно крильми креслить план.
А далі вже ідилічний, майже шевченківський малюнок: "виходить з хати молодая весела мати". Ось картина голоду:
Хоч би світало... — Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну спати
навік заснуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? —
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
В іншому вірші, поет зізнається, що не всі люди так віддані справі світлого майбутнього, як хотілося б поетові:
Та ж сама тупість, фарисейство,
лихварство, підступ і брехня.
І тільки меншість не загасла,
своїх прапорів не міня.
І тільки меншість певна цілі,
як скрізь, у всі часи, віки.
О люде, люде, свою душу
не замикайте на замки!
Нарешті, це сучасне трансплантувалося в цікавому вірші "Плач Ярославни", написаному 1923 року. Цей диптих досить складний за змістом, хоч сам малюнок м'який і ніжний, майже скрипковий.
М. К. Зеров відзначав, що "Плач Ярославни" — це нова інкарнація, нове втілення "Скорбної матері" і Мадонни перших збірників1. Я б тільки додав, що це успокоєно-журливий, позбавлений свіжості нагального горя похорон своєї колишньої Мадонни, сумовите прощання з цією ніжною експлуататоркою (вона ж бо хоче реставрації капіталізму, коли не монархії: "щоб одні землі гляділи, а другі корон").
Сніг. Сніжок.
На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить,
плаче голосок:
— Ой, князю, князьочку,
чи ти за Дунаєм?
чи ти на Дону?
Дай про себе вісточку,
бо умру.
Прислухається княгиня — тільки сніг,
тільки сніг та сніжок,
та за полем та за лісом
голод-голосок:
Батька війна!
Матері 'ма
Хто пооре, хто засіє? —
А-а?
Ой, яка пустеля.
Ярославна тужить за далеким князем, що "одступає з жменькою княжат", просить вітра одвернути од нього стріли. І тут ілюзію просто стилізації знищують знайомі інтонації тьмяних, неозначених голосів, що лунають "за полем та за лісом":
Ми тебе одвернем!
Ми тебе пошлем!
Будеш ти лежать як князь твій —
каменем...
Ярославна звертається до Дніпра:
— Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,
ти нам батько всім.
Встань хоч ти — коли без князя —
царство воскресім.
Царство тихе, праве,
мудре на закон:
щоб одні землі гляділи,
а другі корон.
Їй на відповідь тільки лунає сміх і ті ж самі суворі голоси:
Прислухається княгиня — брязк мечей та яса,
та все ближче голоса:
ми тебе воскреснем!
Ой, яка пустеля.
І вже зовсім веселий поруч із елегійною першою частиною, просто нестерпно веселий другий вірш дистиха:
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
Що далекая літана
вбила пана-вкраїтана,
та не вбила тих,
в кого кров тече залізна
в жилах молодих,
в кого пісня сонцебризна
і правдивий сміх.
Повертають додому переможні воївники "королів і царів", їх зустрічають лади і дозріла колосиста нива. Але чому цих переможців поет зове "титанами чорної землі", що то за "останньої безвлади повна повноліть", нарешті — яке це відношення має до плачу Ярославни — все те незбагненне, незрозуміле. Цілком можливо, що цією другою, пролетарською, оптимістичною частиною поет рятував од критики "безідейний" плач Ярославни.
Близькі до "Плачу Ярославни" мотиви чуються і в "Фузі", дуже цікавому витворі поета, що зробив спробу зазирнути в забутий світ "Соняшних кларнетів", світ своєї "допартійної" толерантності ("хоч раз почути б тую мову, якою вірить потойбіч"). У "Фузі" маємо дуже обережне поглядання на заборонену територію думання. Цю обережність засвідчує навіть пунктуація:
О ні, потойбіч не всвітає.
Лиш відгук, іноді., неясний... долітає —
а-є... а-є...
Вітер кликне кла
наклони дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві
Створюється враження, що Тичині важко за зачиненими дверима дозволеного до споглядання світу. Здається, йому тяжко відчувати серію пластичних операцій на своїй духовності, внаслідок яких він позбувся клопотів доби "Соняшних кларнетів". До речі, на цю тему колись дуже ущипливо писав Булгаков ("Собаче серце"). Але план Булгакова — сталий, сказати б, закінчений у собі, одноформний, у той час як Тичина — весь у добі переходовій, тьмяній, навіть контурно не прозначеній. Так, Тичині тяжко:
Чого ж ти, серце? Плачеш тлі?
Негодні ми світу,
негодні навіть частки світу вміститися в собі
р (вітер ві)
Чи так же, любе? Інтуїцій ріка
і радіоток, мов безумна рука —
роздверять космос! і не буде замка
рр (вітер кликне кла)
Чи так же, серце?
Як і в "Плачі Ярославни", у "Фузі" маємо мотив покійних ворогів. У якомусь дивному цвинтарному світі поет запевняє самого себе, що до мерців, які колись, певне, дуже цікавили поета, уже не повернеться життя.
Дуже людяний, Тичина це робить у нападі високого прояснення душі ("Колихайтесь, тераси дерев, — сьогодні такий на вас біль!.."). І тим дивніше чути ці запевнення в доконаності смерті, тим дивніше наражатися на рогачі таких рядків:
Опукляться могили, як поросята,
а над ними
хрести.
Так само дивно бачити, як поет подивляє сцену мирного співіснування небіжчиків — класових ворогів:
В подертих сорочках, в робочих блузах,
не виспавшись, біжать і падають.
І в листі заплутуються, як у гудках заводу.
А вслід їм
чорні пам'ятники дзеркально очать презирливий сміх:
"Ще й тут ви заведіться!"
Аж ось бринить замогильний ворожий голос:
(Продовження на наступній сторінці)